Історія про бурю на морі (4:35-41) – перша з чотирьох розповідей, які знову, починаючи з 3:7-35, порушують тему зустрічі Ісуса із силами зла. Як і в історії про чоловіка з проказою (1:40-45), Марко використовує термінологію, що вказує на те, що Ісус має справу з демонічними силами, які викликають шторм і таким чином створюють загрозу життю тих, хто в човні. Ісус «погрожує» шторму й «утишує» море (пор. 1:25-26; 3:12; 9:25; а також 8:32-33). Частим образом Божої потуги в СЗ є панування над морем. Бог при сотворенні світу поміщає води в належних їм межах (Бут. 1:2,6-9), «розділює» море перед народом Ізраїля під час Виходу з єгипетського рабства (Вих. 14-15), Його прославляють як того, хто править морем і вітрами (Пс. 33:7; 65:7; 77:16; 89:9; 107:23-32; 147:18; Пр. 30:4; Йов. 12:15; 28:25; Іс. 51:9-10; Ам. 4:13; Наум. 1:3-4; пор. також 2Мак. 9:8). Те саме відбувається і в НЗ (Дії 4:24; 14:15), і таким же вирішальним апокаліптичним знаком остаточного прощення, отриманого від Бога, стає той факт, що море заспокоюється (Об. 4:6) і навіть повністю зникає (Об. 21:1; пор. також 7:1; 10:6). Очевидною відповіддю на запитання про те, хто ж це такий, що Йому коряться вітер та море, є: Бог. Ісус, носій духа Божого, чинить Божі діяння, долаючи сили, які становлять загрозу для життя. Страх перед лицем таких сил можна зрозуміти як вираження невіри (схожа комбінація слів присутня в 5:36) у реальність Божого царства. Відсутність віри та невпевненість щодо особистости Ісуса виражають одну і ту саму позиції.
Акт Ісусового вигнання нечистого духа на іншому березі моря (5:1-20) більш деталізований, ніж у більшості розповідей. У регіоні, населеному переважно неєвреями, Ісус зустрічає чоловіка, який «живе» в стані смерти; той мешкає серед могил, у місцях смерти, та «в горах» (подібно до пустелі чи моря – серед локацій спустошення, самотности й небезпеки); його сила є надлюдською, а також нелюдською та нецілеспрямованою, і з її допомогою він може звільнитися від кайданів, але тільки для того, аби в подальшому цією ж силою собі й нашкодити. Намагаючись захистити себе, демон, що перебуває в тому чоловікові, вигукує ім’я Ісуса та благає Сина Божого не мучити його. Ісус при цьому не реагує на розкриття Свого повного імени та навіть не велить замовчати. Натомість Він запитує демона про його ім’я. Ім’я «Легіон» може вказувати на важкий ступінь одержимости того чоловіка – той був одержимий наче цілим військом (точніше, шістьма тисячами піхотинців, плюс вершниками та певною кількістю технічного персоналу), але його ім’я могло також наводити на думку про політичну критику римської окупації Палестини. Розмір стада свиней (дві тисячі) міг указувати на розмір римського гарнізону поблизу. Демони не хочуть залишати цей край і пропонують Ісусові надати їм як «альтернативне житло» тих свиней. Однак, щойно перейшовши у свиней, вони фактично залишають цей край, потоплені в іншому «місці проживання» демонів – морі. І як результат, Ісуса самого попросили покинути цю місцевість (5:17). Ісус не дозволяє тому чоловікові стати Його учнем («залишитися з Ним», пор. 3:14), але заохочує його поширити новину про власне зцілення серед своїх домашніх. Знову ж таки, як і у випадку із чоловіком, зціленим від прокази, історія про цього чоловіка теж стає «Доброю Новиною».
Третьою історією про «воскресення» є розповідь про дванадцятирічну дівчинку (5:22-24,35-43), чий батько з цілковитою вірою в Ісуса як цілителя мусить благати його «кілька разів» (одна мати в 7:24-30 теж пережила подібну ситуацію, незважаючи на те що чітко висловила нагальне благання до Ісуса щодо своєї доньки) прийти та покласти на неї руки (звичайна на той час практика серед тих, кого вважали чудотворцями; пор. також Мр. 6:5; 7:32; 8:23,25) і таким чином зцілити її.
Коли Ісус погоджується та йде з Яіром, на Його шляху раптово з’являється жінка, яка страждала на кровотечу протягом дванадцяти років (5:25). Її становище було безвихідним. Вона є «нечистою» і, як така, не має доступу до будь-якого святого місця (Лев. 15:25-31), оскільки все, з чим вона вступає в контакт, також стає нечистим. Тим відчайдушнішою виглядає її віра, коли ця жінка свідомо порушує приписані межі та вирішує доторкнутися до Ісусового одягу (5:27; пор. 6:56). «Хвилі тієї» її тіло каже їй, що вона зцілилася. Так само Ісус «негайно» обертається, аби побачити, хто ж доторкнувся до Нього, оскільки майже магічним чином відчуває, що «вийшла з Нього сила». У подальшій зворушливій сцені та, що порушила загальноприйнятні межі, признається у своєму вчинку Ісусові, Який підтверджує її зцілення, благословляє та відпускає. Це приклад сміливої віри.
А перервану історію про малу дівчинку продовжує новина, що та щойно померла (5:35). Не звертаючи уваги на це повідомлення, Ісус зупиняє найнятих плакальників і оголошує, що дівчинка не померла, а спить. Зазвичай Марко уживає це дієслово для буквального позначення стану сну (4:27,38; 13:36; 14:37,40,41). Натомість апостол Павло вживає його в переносному значенні, виражаючи поняття «смерть» (1Сол. 5:10). Якщо ж Марко також уживає тут дієслово «спить» у переносному значенні, тоді Ісус має на увазі, що ця маленька дівчинка не піддалася смерті в якомусь остаточному сенсі. Як і в 1Сол. 5:10, зазначене дієслово означає, що дівчинку буде воскрешено з мертвих. Схоже, що Ісус міг бачити різницю між смертю та подібним на неї коматозним станом. Урешті-решт, цілком можливо, що Ісусові слова, звернені до плакальників, нам варто розуміти саме буквально: вони помиляються – дівчинка не померла, а просто спить. І ці Його слова стануть причиною даного Ним потім у 5:43 наказу нікому не розповідати про цей випадок. Узявши її за руку (якщо вона мертва, то Ісус оскверняє Себе дотиком до трупа), Ісус наказує їй «піднятися» (подібне дієслово є в 1:31; 9:26-27; 16:6), що вона «в ту мить» виконує. Здатність дівчинки ходити та їсти підтверджує повернення її до життя.
Марко поставив історію про жінку з дванадцятирічною кровотечею всередині історії про дванадцятирічну дівчинку, спонукаючи читача замислитися над чудом щасливого виходу цих жінок із фізичної, емоційної та суспільної ізоляції, а також із обіймів смерти, – замислитися як над формою воскресення, оскільки нею були порятунок на морі (4:35-41) і звільнення в’язня кладовища (5:1-20). Дух Божий, Який не зважав був на межі між небом і землею, «чистим» і «нечистим», між землями євреїв та неєвреїв, між царством сатани і царством Божим, є Богом воскресення та життя. І в оточенні все ще активного зла (3:7-35 та 4:35-5:43) царство Боже рухається до своєї невідворотної кульмінації (4:1-34).
Цю частину (3:7-6:6) завершує (6:1-6а), як і добірку описів чуд та суперечок (1:21-3:6), досвід нерозуміння та неприйняття, якого Ісус зазнав – на цей раз не з боку релігійно-політичного істеблішменту (3:6) і не з боку Його родини (3:21,31-34), а з боку людей у Його рідному місті (мабуть, це Назарет) (1:9). Дивуючись із Його науки (пор. 1:22 у Капернаумі), вони допитуються про джерело Його «мудрості» (як проілюстровано в 4:1-34) та Його чуд (4:35-5:43), особливо через те, що вони знають Його як члена місцевої родини ремісника, який обробляв дерево. Люди називають Його «теслею» саме через призвичаєність до Нього, а зовсім не через догматичне прагнення захистити ідею дівственного зачаття Ісуса тим, що тут не згадано Йосипа як Його батька (6:3). Ці слова можуть містити непряму образу, оскільки називання чоловіка за іменем матері, принаймні в ті часи, було явищем незвичайним. За дивною іронією, заява мешканців Його рідного міста про те, що вони знають Ісуса, демонструє глибину їхнього невідання – невідання, яке можна описати як форму невіри (6:6). Ті, хто знає Ісуса найкраще, згіршені Його простим «корінням», тоді як цілі юрби людей, що слідують за Ним, украй вражені і ніколи не допитуються про Його походження. Народне прислів’я, що його цитує Ісус, ідентифікує Його як пророка, а отже, як привід для трактування всіх інших пророків, і особливо в тому, що стосується неприйняття їх їхніми співгромадянами (пор. Лк. 4:24, де згадано долю пророків Іллі та Єлисея [4:25-27]; а також Ів. 4:44). І навіть цитуючи це прислів’я, Ісус все одно шокований та вражений силою їхньої невіри.
