І хоч тут уже кілька разів було згадано про вчення та проповідування Ісуса (1:14-15,21,39; 2:2,13), з його конкретного змісту нам було мало що повідомлено, крім самої програмної заяви в 1:14-15. І за допомогою вже добре знайомого нам на цей час антуражу – а це море, великий натовп та Ісус, що навчає (4:1), – Марко показує, як Ісус навчає людей «притчами» (пор. 3:23). Уже давно було визнано той факт, що така форма є найхарактернішою для Ісусового навчання. Одначе тепер поняття «притча» часто розуміють вужче, ніж це було за днів Ісуса. У Септуагінті грецьким словом parabola («притча») перекладають єврейське mashal – термін, який може включати і загадки, і приповідки, а фактично, будь-які порівняння чи образні вислови. Кілька висловів у Євангелії від Марка чітко визначено як притчі: «притчами» (3:23) названо вислови в 3:24-25 та 3:27; «притчами» (4:2,10,30,33) названо й вислови в 4:3-8,21-32; «притчею» (7:17) є фраза стосовно осквернення (7:14-15); розповідь про виноградник (12:1-9) також названо «притчею» (12:1). Але в Євангелії від Марка присутні й багато інших образних висловів: 1:17; 2:17; 6:4; 7:27; 8:15; 9:42,43-48,49; 10:25,38-40; 11:23; 13:34. Притчі – це «живі» форми мовлення, які нелегко контролювати. Вони можуть мати для різних людей різний зміст, що значною мірою залежить від соціяльного стану конкретного слухача. Вони здатні вміщувати нашарування значень, а алегоричні деталі можуть вводити нові підтеми. Та при цьому добре робить той, хто прислухається до особливої, домінуючої думки чи значення кожної притчі або метафоричного формулювання. Навіть алегорії мають свій глибокий сенс.
Марко, здається, розуміє притчу про сіяча (4:3-8) як репрезентативну для всіх. Ісус тоді навчав «багатьох речей», але повідомляється тільки про цю притчу. Він розповідає її «у Своєму повчанні», тобто як частину Свого навчання (4:2); вона являє собою таку «притчу», про яку, коли натовп нарешті розійшовся, Ісуса просять Дванадцятеро та інші, «найближчі» (4:10). Мало того, ця притча має особливе значення: на її початку (4:3а) та в кінці (4:9) Ісус закликає слухати дуже уважно, адже вона є ключем для розуміння «всіх притч» (4:13).
Як і всі притчі, ця історія запрошує читачів до уявного, хоч і добре відомого їм світу, і спонукає обміркувати приховане релігійне значення відомих понять таким чином, щоб це привело їх, читачів, до нового розуміння суті того, що є невідомим або відомим частково. Таким чином, кожен тепер «знає» про сіяння насіння та отримання врожаю. Коли сіють насіння, якась його частка неминуче пропадає: деякі зернята падають (не засіяні) так близько до стежки (до межі між ділянками в полі), що їх неможливо потім заборонувати без того, щоб не зруйнувати межі; деякі падають у таких місцях, де верхній шар ґрунту є надто тонкий, але вапняку, який знаходиться під ним, ще не видно; деякі опиняються серед колючих заростей, тобто в неорних ділянках поля, та пропадають серед бур’янів. Але, як також добре відомо, більшість насіння падає там, де воно і мало б упасти, – на добрий ґрунт, на якому воно дасть урожай. У цьому випадку кількість очікуваного врожаю могла здивувати слухачів притчі, де розрахунки повідомляли кількість зернин на виході з кожного окремого зернятка, а не загальний об’єм зібраного. Ця притча могла бути використана для створення чи виокремлення якоїсь кількости кульмінаційних моментів, що стосувалися початків і закінчень історій, але Марко дав читачам чіткі підказки стосовно теми Ісусового вчення (1:14-15; 4:11), і тому неважко подумки об’єднати між собою вищезгаданий «урожай» та царство Боже: як урожай з’являється тільки після засіву, точнісінько так само безсумнівним фактом є кульмінація та прояв царства Божого, яке започатковується (засівається) словами й ділами Ісуса (див. «урожайні» уявлення в Йоіл. 3:13; Мт. 3:12 пар. з Лк. 3:17; Мт. 13:28-30; Лк. 21:29-31; Мр. 4:26-29; 13:28-29; Гал. 6,7-9; Об. 14:15; що ж до місії християнства, див. Мт. 9:37-38 пар. з Лк. 10:2; Ів. 4:35-36).
Та сама думка повторюється у всіх притчах та притчеподібних висловах із цієї збірки. Лампа, принесена до кімнати, має давати цій кімнаті світло (4:21). Приховані речі (не викинуті) знову з’являються в належний їм час, а таємниці неодмінно стають відомі всім (4:22). Шлях мудрої людини веде до набуття нею ще більшої мудрості, а шлях дурня призводить до втрати ним навіть того, що було на початку (4:24-25). Розкидане насіння якимось таємничим чином перетворюється на врожай (4:26-29), а посаджене крихітне гірчичне зернятко завжди ставатиме буйним великим кущем (4:30-32). І наскільки незаперечними є ці твердження, настільки незаперечним є й царство Боже – і нині, і в майбутньому.
Подібно й алегоричне пояснення притчі про сіяча (4:13-20) формує таку саму думку у свій власний спосіб. При цьому образність самої притчі дещо перекручено. Наприклад, те, що сіють, є «слово» (в. 14), а також люди – «ті», кого висівають і хто переживає різні долі. Сіяч, насіння та ґрунт зображені тут алегорично і, можливо, відтворюють досвід ранньої Церкви після часів пастирської діяльности Ісуса. Навіть якщо це той самий випадок, то дивовижно, наскільки ця притча відображає в цьому Євангелії контекст того служіння. «Перше прочитання» цього Євангелія виявило, як багато уваги Марко приділяє різноманітному реагуванню людей на Ісуса та Його послання. А поза тим сатана продовжує протистояти Ісусові (згадка про сатану в цій показовій притчі особливо впадає в очі, якщо врахувати розташування даної збірки притч між двома серіями епізодів, які описують зустріч Ісуса з сатаною); тривоги та переслідування змусили навіть Дванадцятьох «відпасти» від Ісуса, а багата людина не може переконати себе цілком довіритися Христові (10:17-22). Мало того, незважаючи на алегоричне трактування різноманітних фунтів, вони не стають предметом інтерпретації і жоден суд не забороняє їм згодом стати, як очікується, «гарним фунтом». У центрі уваги залишається «слово» та остаточне підтвердження його в усьому світі. І врешті-решт, «урожай», як і раніше, є завершенням цієї історії – і за безперечністю факту свого буття, і за своєю дивовижною суттю. Хто б не брався за алегоричне тлумачення, переконується, що воно є чудовою моделлю проповідування, в основі якої ідея вихідної притчі з погляду власних експериментів Церкви зі «словом».
Між цією притчею (4:3-8) та її поясненням (4:13-20) Марко розповідає про дискусію щодо притч, яка відбувається між Ісусом та групою Його прихильників (то був менше ніж натовп, але більше, ніж Дванадцятеро), яка виявилася непростою з огляду на обсяг приділеної їй уваги. Літературна спорідненість із притчами в Мт. 13:10-17 та Лк. 8:9-10 складна для розуміння. Слова Ісуса ділять слухачів на дві категорії: втаємничених та невтаємничених. Ті, хто перебуває поруч з Ісусом, є втаємниченими, тому що Бог дарував їм («Бог» виступає тут як підмет у пасивній граматичній конструкції; пор. 8:17) «таємницю» (mysterion) царства Божого. Ця есхатологічна тайна (таке саме тлумачення «таємиця» з’являється в Рим. 16:25; 1Кор. 2:7; 4:1; 13:2; 14:2; а також в Еф. 3:9; 6:19; Кол. 1:26) навряд чи може бути знанням про швидке настання Божого царства, оскільки таким є зміст привселюдних проповідей Ісуса. Та тайна також не може стосуватися самого Ісуса, оскільки Його пастирська діяльність є публічною, тобто дарується кожному. Що ж «дарується» тим, хто перебуває поряд з Ісусом, то це розуміння цієї тайни, а отже, й віра в послання Ісуса (Мт. 13:11 та Лк. 8:10: «пізнати таємниці»). Невтаємничені – це ті, хто, як сказано в неповній цитаті з Іс. 6:9-10, не сприймає та не розуміє цього, а отже, не підлягає прощенню. Однак невже Ісус розмовляє з ними притчами тільки для того, щоб приховати правду, щоб перешкодити їм стати втаємниченим, такими ж, як і ті, хто вважає ці слова невід’ємною частиною Маркової «месіянської таємниці»? Такий детермінізм не дуже добре пасує до активного, публічного пастирського служіння Ісуса, на яке так позитивно реагують цілі натовпи людей. Доцільніше оце «для того, щоб» тлумачити як неповну формулу введення цитати з Ісаї: «для того, щоб слова Ісаї змогли сповнитися». Невіра та протидія, яких зазнає Ісус, сповнюють опис безвірного богообраного народу з Книги пророка Ісаї, а притчі Ісуса можуть бути Його спробою подолати нерозуміння й невіру. Тоді ці притчі – це ще одна форма Його послання про царство Боже, і вони, як і акти вигнання Ним нечистої сили, зцілюють і навчають отримувати різну реакцію від різних людей, як це проілюстровано в попередній притчі та її подальшому поясненні.
