Марко уклав дві серії сюжетів, які так чи інакше стосуються конфронтації Ісуса з силами зла та смерти: одна з них (3:7-35) передує, а інша (4:35-5:43) йде слідом за зібранням притч, які проголошують безперечність факту появи царства Божого (4:1-34). Таким чином, структура даного фрагмента свідчить про реальність проголошення Ісусом Доброї Новини посеред усіляких деструктивних сил.
У відповідь на загрозу Своєму життю з боку Його опонентів (3:6) Ісус «виходить» до (в напрямку) моря, щоб тут же піддати Своє життя загрозі з боку натовпу (3:7-12, особливо в. 9). Тепер люди приходять не лише з Його рідної Галілеї, але й з Юдеї та прикордонних районів на півдні (з Ідумеї), на сході (із з-за Йордання) та на півночі (з Тиру та Сидону). Вони просто стікаються до Ісуса, намагаючись доторкнутися до Нього та зцілитися (пор. 5:27-28; 6:56). Нечисті духи зазвичай намагаються голосно вигукувати істинне наймення Ісуса, але відразу ж (за Його наказом) змушені замовкати, щоб зберегти таємницю навколо Його Синівства.
Далі без усяких переходів Ісус у Марка сходить на «гору» і там указує на дванадцятьох чоловіків, призначення яких тепер – стати «апостолами» (3:13-19а), «щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх» (3:14). Цю групу названо «апостоли» тільки в 6:30; у всіх інших випадках улюбленим Марковим визначенням для них є «дванадцятеро» (4:10; 6:7; 9:35; 10:32; 11:11; 14:10,17,20,43) – число, яке практично напевне відображає сприйняття цих найближчих друзів Ісуса як тих, хто є новим взірцем Божого народу. Їхня місія полягає в тому, щоб «бути з» Ісусом і тоді, коли вони не супроводжують Його безпосередньо, але при цьому продовжують Його пастирське служіння, проповідуючи послання про царство Боже та проганяючи нечисту силу. Тепер вони поділяють з Ісусом Його «владу» підпорядкувати собі сили зла (в. 15). Марків список апостолів у 3:16-19 дещо відрізняється від інших списків, наявних у НЗ (Мт. 10:2-4; Лк. 6:14-16; Дії 1:13). І варто звернути увагу на «гору», про яку тут згадано вперше. Її розташування географічно невизначене, але вона має реальну богословську значущість. Вона є не тільки місцем віддалення від натовпу (3:13; 6:46), але й місцем Божого Об’явлення (9:2 та, можливо:13:3), і, таким чином, належить до тієї ж категорії, що й «пустиня» (1:1-13,35,45; 6:31,32,35; 8:4) та «море» (2:13; 3:7; 4:1,35-41; 6:45-50). Тут, а тим більше в 9:2-8, ця гора нагадує про випадок із Мойсеєм на горі Сінай (Вих. 19-34; пор. Мт. 5:1-2; 17:1; 28:16-20).
Те, про що згадувалося в 3:7-12 та 13-19а, стає очевиднішим у 3:19б-35. Третім місцем відходження від натовпу є «дім»: чи особисто Ісусів, чи Симона – неясно, але й тут також збирається натовп і Ісус здійснює акти зцілення, а особливо акти вигнання нечистої сили, як це видно з подальшого. Він не має часу навіть поїсти (пор. 6:31). Таку надмірну заклопотаність Ісуса хворими Його родичі (буквально «ті, що з Ним») інтерпретують як божевілля («екстаз»; пор. 2Кор. 5:13, де апостол Павло протиставляє цей стан перебуванню при здоровому глузді) та намагаються його «узяти» з собою проти Його волі (3:21). Книжники ж, яких, очевидно, прислали з Єрусалима для виконання «місії зі з’ясування фактів», звинувачують Ісуса в одержимості Вельзевулом і в тому, що Він виганяє бісів у таємній змові з «бісівським князем». Ім’я Вельзевул за межами НЗ не знайдено; можливо, воно є локальним палестинським варіантом імени Ваал-Зевува «екронський бог» (2Цар. 1:2,3,6). Обвинувачення Ісуса в одержимості та змові з’являється також в інших Євангеліях (Мт. 12:22-29; Лк. 11:14-23; Ів. 10:20), у таннаїтичних текстах (b. Sanh. 43а [Baraitha], 107б [Baraitha]; nop. Sotah, 47a) і ранніх текстах Учителів Церкви (Юстин Мученик, Dial, cum Tryph., 69; Ориген, «Проти Кельса», 1. 6; 8. 9. 39; Тертуліян, «Проти Маркіона», 2. 6). Відповідь Ісуса на ці обвинувачення міститься «в притчах» про будинок, «поділений супроти себе» (вв. 23-26), та про пограбування сильного чоловіка (в. 27), а також у прямому звинуваченні від Його імени в блюзнірстві (вв. 28-30): сказати, що Дух, силою Якого діє Ісус («Святий Дух»; пор. 1:10), «нечистий», є богохульством, якого неможна пробачити. І щойно з вуст Ісуса пролунав цей вирок, як Марко повертається в розповіді до Його родичів (від 3:21), які стоять «осторонь» та кличуть Ісуса вийти до них. Оточивши суперечку Ісуса з книжниками розповідями про Його сім’ю, Марко дає зрозуміти що обвинувачення Ісуса в божевіллі та одержимості демонами підлягає такому самому осуду і в 3:33-35 замінює Його біологічну родину значно ширшою родиною Божою, тобто тими, хто (на відміну від книжників і біологічної родини) виконує Божу волю (пор. 10:28-31). Отже, освячені традицією границі сім’ї переглянуто докорінним чином. Тепер сім’ю, як і всі інші людські інституції, оцінено наново у світлі царства Божого (пор. 1Кор. 7, де апостол Павло робить подібну переоцінку у світлі есхатологічних очікувань, а також 2Кор. 5:16).
