Розділ 1:40-3:6 – Добра Новина в Галілеї. Віра та конфлікт

Маркову версію зцілення чоловіка, хворого на проказу (1:40-45), з більшою ймовірністю можна витлумачити як вигнання нечистої сили, якщо порівнювати з версіями, викладеними в Матвія (8:2-4) чи Луки (5:12-16). Термін «проказа» взагалі може означати різноманітні шкірні захворювання, але в даному випадку вказує на хворобу, що була невиліковною і стосовно якої діяли приписи, наведені в Лев. 13:1-14:32. Отже, цей прокажений вирішив не дотримуватись обмежень, установлених кодексом левитів, і наблизився до Ісуса та впав перед Ним на коліна (чи був це шанобливий уклін чи, може, спроба перегородити шлях?), будучи упевненим, що Ісус зможе йому допомогти. І що дивно, Ісус вирішує підтримати того чоловіка, який кинув виклик розмежуванню між «чистим» і «нечистим», простягнувши руку та доторкнувшись до нього. Знову набута «чистота» повертає того чоловіка до людської спільноти, як це показано в 1:45, і, таким чином, ця спільнота тепер також вважається зціленою. Засвідчення «чистоти» того чоловіка священиком тут є необхідною умовою ресоціялізації даної особи. Але, незважаючи на наказ Ісуса нікому нічого не розповідати, той чоловік стає місіонером Слова Божого, поставивши свою власну історію на службу цьому Слову (див. про місіонерське проповідування в Дії 8:4-5; 9:20; 10:42; 2Тим. 4:2).

Історія про зцілення чоловіка, неспроможного ходити (2:1-5,11-12), стає рушієм для дискусії про прощення гріхів і слугує переходом від добірки розповідей про чуда зцілення в 1:21-2:12 до розповідей про суперечки в 2:15-3:6. Тут сполучення таких понять, як зцілення та прощення, спирається на старозавітне передання (2Хр. 7:14; Пс. 41:3-4[4-5]; 103:3; Іс. 19:22; 38:16-17; 57:17-18; Єр. 3:22; Ос. 14:4). Книжники, яких тут представлено вперше (2:6), звинувачують Ісуса в богохульстві, і це звинувачення призведе до Його осудження в 14:53-65; також вони з неприязню засвідчують те, як Ісус фактично говорить від імени Бога, коли оголошує про есхатологічне прощення гріхів. Уживаючи для Себе неоднозначний титул «Син Людський» і таким чином підтверджуючи Свою людську природу (Пс. 8:4), Свою покірність пророцтву (Єз. 2:1), Свою роль апокаліптичного посередника (Дан. 7:13) та передбачаючи Свої майбутні страждання і смерть (8:31; 9:31; 10:33), Ісус стверджує Свою владу «на землі» прощати всі гріхи (2:10). Так Ісус утілює Собою царство Боже – Своїм ученням і Своїми актами зцілення та звільнення людських істот від пут гріха.

Неповносправні особи чи люди з хронічними захворюваннями могли б багато чого навчити Церкву щодо розуміння чудесних зцілень. Це дуже важливо, оскільки невідповідна інтерпретація часто шкодить замість зцілювати. Вони допомагають нам усвідомити, що не можна зводити людей до їхнього безсилля чи хвороби (і «чоловік, неспроможний ходити», означає більше, ніж «паралітик» [в перекладах І. Огієнка та І. Хоменка «розслаблений»]. Вони доводять нам, що такі особи не є пасивними об’єктами, залежними тільки від рішень та дій інших (зауважте, як часто люди з недугами беруть ініціативу у власні руки: 1:40; 5:2,27; 10:50-52; а в 2:1-12 чоловік, неспроможний ходити, мобілізував своїх друзів, щоб вони допомогли йому). Також своїми діями вони навчають нас, що часті припущення, а іноді й чіткі висловлювання про причинно-наслідковий зв’язок між гріхом та обмеженими фізичними можливостями мусять бути переосмислені (хіба всі «грішники» мають обмежені фізичні можливості?), так само як і те, що «віра», яка означає довіру, не є достатньою передумовою для одужання. Що в даному Євангелії саме люди з обмеженими фізичними можливостями виявляються тими, про кого сказано, що вони мають «віру» (2:5; 5:34; 9:24; 10:52). Вони змушують нас усвідомити, що чуда зцілення в НЗ потрібно розуміти як «знаки», призначені допомагати іншим – імовірно, «здоровим», повірити, що «зцілення» людини та спільноти передбачає більше, ніж «лікування» окремо взятої хвороби, і що справжнім «чудом» у всіх цих історіях є відмова Ісуса зважати на дефініції та обмеження, накладені на окремих осіб релігією чи суспільством, а Його «доторки» повертають знедоленим належне їм місце в людській родині.

Другий цикл оповідань, які ілюструють сутність того, як Ісус проголошує Добру Новину (2:13-3:6), починає тепер уже добре відома нам у Марка концепція – море, натовп та Ісусове навчання (2:13). Покликання вже п’ятого чоловіка супроводжувати Ісуса, як завжди, детально викладено в стилізованій формі (2:14). І хоча передання не є однозгідним щодо його імени (тут він названий Леві, син Алфея, але пор. 3:18 та Мт. 10:3; Лк. 6:15; а також Мт. 9:9, де того чоловіка названо «Матвій»), але воно дає досить чітке уявлення про його рід занять – він є збирачем податків, зневажений усіма дрібний чиновник римської податкової служби чи єврейський митник, якого вважають за ворожого колабораціоніста й «грабіжника» народу. Покликання Леві до громади учнів стає приводом для гостини, на якій Ісус, здається, сповнює роль господаря – багато «митників і грішників» (у цій історії це відзначено тричі) «сиділи з Ісусом та з учнями Його» (2:15). Храмові чиновники – книжники та (вперше тут згадані) фарисеї – продовжують вимагати пояснень («чому» у 2:7,16,18,24) в Ісуса щодо Його поведінки – у даному випадку стосовно Його трапезування разом із людьми, які не дотримуються Тори, що порушує норми фарисейського благочестя (пор. Ps Sol 2, 37-41; 3, 3-15; 12, 7). Ісус знову переступив межі «чистого» та «нечистого». Мало того, приповідка про лікаря дає зрозуміти, що те, що ці хранителі меж вважають за неповагу до Божої волі, насправді є знаком особистої присутности Бога в звичному образі учти (пор. Мт. 8:11; Мт. 22:1-10; Лк. 14:15-24, особл. в. 15; Мт. 26:29; Лк. 22:16,18; Мр. 14:25; Лк. 22:18-20; Об. 19:9). Ніщо в цій історії не натякає на покаяння як на неодмінну умову або як на мету трапезування разом з Ісусом; радше це Він ділить Свій стіл зі зневаженими і таким чином оголошує, що вони теж належать до Божої родини (пор. Мт. 9:10; Лк. 7:33-35; 15:1).

Зображення застілля також перебуває в центрі другого епізоду (2:18-20). При цьому фокус, здається, зміщується з поведінки Ісуса на поведінку Його учнів, а саме на недотримання ними практик посту. Ця історія могла бути відображенням дебатів із цього питання в ранній Церкві, але, схоже, вона стосувалася самого Ісуса. Насамперед, як відомо, дії учнів відтворюють дії вчителя. Мало того, вв. 19-20, як видно, пом’якшують радикальність відповіді Ісуса у в. 19а, по-перше, вводячи ідею «забраного» нареченого – завуальоване віщування Його страстей, а по-друге, подаючи передбачення того часу, коли постити знову стане доречним (пор. паралельні оповіді в Мт. 9:14-17; Лк. 5:33-39; а також Мт. 6:16-18; Дії 13:2-3; варіант тлумачення в Мр. 14:25). На питання стосовно посту Ісус відповідає, що він є просто недоречним у розпал трапези; він «не на часі» під час сповнення царства Божого.

Радикальність заяви Ісуса підкреслюють дві однотипні приповідки про одяг та винний бурдюк, які становлять центральну частину цієї серії притч (2:21-22): «нове», тобто царство Боже, настання якого Він проголосив самим фактом Свого пастирського служіння, не пристосоване до старих форм і практик (пор. відмінну інтерпретацію в Мт. 9:17б).

Ще два приклади несумісности нового й старого стосуються належного дотримання шабату, хоч у першому (2:23-28) все ще наявна тема їжі (про це чіткіше в Мт. 12:1-8; пор. Лк. 6:1-5). Усюдисущі, як здається, фарисеї знову вимагають пояснень в Ісуса щодо поведінки Його учнів у суботу. Чи то вони мають на увазі те, як учні «роблять собі стежку» через хлібні лани, «зриваючи колоски» (про заборону збирання врожаю в суботу сказано у Вих. 34:21), чи то Марка веде вислів із Луки «розтерши їх руками» (Лк. 6:1), – неясно. Натомість зрозуміло, що Ісуса змусили виправдовувати вчинки Своїх учнів, аргументуючи це в доброму рабинському стилі за допомогою старозавітного тексту (1Сам. 21:1-6), події якого помилково датовано періодом правління первосвященика Евіятара, а не його батька Ахімелеха (пор. 1Сам. 22:20); а ще в стилі теологічної приповідки, яка стосується головного призначення шабату (2:27), і – якщо вона не є частиною цієї приповідки – Божого слова, у тій його частині, яка стосується влади Ісуса, Сина Людського над шабатом (2:28).

Друга суперечка щодо шабату відбувається в синагозі («знову» – у 3:1 – звертає наш погляд назад на 1:21), де Ісус стикається з чоловіком, «який мав суху руку». Закликавши того чоловіка вийти насередину (з-за обводу, за яким мали стояти в синагозі люди з «дефектами»?), Ісус тим самим відразу ж створює передумови для дебатів у гострій формі: питання полягає не в тому, вчиняти щось чи утримуватися від учинення певних дій у суботу, – перед лицем людських страждань єдиним вибором стає зробити добро чи шкоду, врятувати життя чи згубити. Акти милосердя та порятунку життя на той час у суботу були вже дозволені, як роз’яснюють чимало пізніших єврейських текстів (пор. Меkiltа, tr. Shabbetha І, tr. Nezikin; m. Yoma VIII. 6; а крім того, пор. також Лк. 13:14), і тому питання Ісуса є лише риторичною спробою залучити Своїх опонентів до галахічної дискусії – запрошенням, яке вони відкидають фактом свого мовчання у відповідь. Але це Ісусове запитання вказує також і на Його програмну поновлену інтерпретацію шабату, присутність царства Божого будь-який період часу перетворює на сприятливий для творення добра та порятунку життя (пор. 1:21-34, де весь день суботи проведено в зцілюванні хворих). «Закам’янілість серця» засмучує та обурює Ісуса скрізь, де Він з ним стикається (пор. 6:52; 8:17).

Наводячи приклади Ісусової поведінки, яка приводить Його до конфлікту з релігійним істеблішментом, Марко дає зрозуміти, що рішення фарисеїв позбутися Ісуса не було поспішним, а стало результатом тривалого нехтування з боку Ісуса релігійними обмеженнями та звичаями (пор. 1:21-28,29-31,41; 2:56-10,13-14,15-17,23-28; 3:1-6; 5:1-20; 5:25-34,41; 7:1-23,24-30,31-36). Отже, страсті Христові започатковуються союзом релігійних та політичних сил (пор. 8:15; 12:13), відданих ідеї всього «старого», тобто ідеї збереження статус-кво.

Попередній запис

Розділ 1:14-39 – Добра Новина в Галілеї

1:14-8:26 – Ісус оприлюднює Добру Новину. Його публічне пастирське служіння Перший ключовий сюжет у цій драмі Євангелія концентрується навколо публічного ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 3:7-35 – Межі сім’ї Ісуса

Марко уклав дві серії сюжетів, які так чи інакше стосуються конфронтації Ісуса з силами зла та смерти: одна з них ... Читати далі