Після описів відправлення Дванадцятьох проповідувати (6:6б-13) та їхнього повернення (6:30) разом із поміщеним між ними повідомленням про смерть Івана Христителя (6:14-29) Марко представляє цикл історій про «помноження хлібів» (6:31-44), випадок на морі (6:45-52) та коротку розповідь про низку зцілень (6:53-56). Ще одна версія цього циклу з’являється в 8:1-21: історія про нагодування людей (8:1-13), ходіння по морю (8:13-21) та дивовижне зцілення (8:22-26). Між цими двома циклами розміщено головний диспут із фарисеями та книжниками (7:1-23), а також опис двох зцілень, які відбуваються на поганських територіях (7:24-37).
Покликання чотирьох учнів (1:16-20) передувало добірці оповідей про чуда й дискусії в 1:21-3:6. Вибір та призначення дванадцятьох апостолів (3:13-19а) описано на початку фрагмента, присвяченому царству Божому та конфлікту зі злом і смертю (3:19б-6:6а). Так само і цей фрагмент (6:6б-13) відкривається схожим описом найпершої місії Дванадцятьох.
Викликавши згіршення в людей у Своєму рідному місті, Ісус залишає їх та розпочинає Свою третю мандрівку по містах і селах. Упродовж цієї мандрівки Дванадцятеро повною мірою стають «апостолами» і сповняють те, що було передбачено в 3:14-15: Ісус їх «визначив» та «послав на проповідь»; Він їх уповноважив і наділив Своєю владою (пор. 1:22.27; 2:10.28); вони є продовженням самого Ісуса, коли Його ім’ям проповідують, виганяють нечисту силу та зцілюють хворих; вони звітують перед Ним після завершення Своєї місії (6:30). Усе це відображає старозавітну (2Хр. 17:7-10) та рабинську (Веr 5, 5; пор. Віllеrbесk, 3, 2) традицію про shaliach – «посланий одним чоловіком і сам є наче той чоловік» (ця сама традиція стоїть за висловами в Мр. 9:37,41 та Мт. 25:31-46). У своєму пастирському служінні апостоли скрізь представляють Ісуса. У забезпеченні себе прожитком вони мають цілковито розраховувати на тих, до кого їх послано, не беручи з собою ані їжі, ані (жебрацької) торбини, ані грошей і жодного додаткового одягу. Вони не повинні ставати мандрівними жебраками, що ходять від хати до хати, а мають залишатися на одному місці. А якщо апостолам відмовляють у гостинності та не слухають їхніх проповідей (за аналогією з самим Ісусом у 6:1-6а), то вони мають піти звідти, виконавши символічний акт, який показує, що віднині тамтешні жителі самі відповідають за власну долю (пор. Лк. 9:5; зауваження про «судний день» сильніше показано в Мт. 10:14-15; пор. також Дії 13:51; 18:6, де згадується той самий символічний акт із різними значеннєвими нюансами). Апостольство тут є не питанням релігійного обряду, а дорученням продовжити пастирське служіння Ісуса в усьому світі.
Між розісланням Дванадцятьох та їхнім поверненням (6:30) Марко розміщує примітку про різноманітні уявлення людей про Ісуса (6:14-16). Думки розходяться, але всі згодні з тим, що Він володіє екстраординарними «силами». При цьому ніхто навіть не припускає, що ті сили є силами зла (на противагу сказаному в 3:19-35). Різні оцінки Його справжньої ідентичности звертають нашу увагу на таємницю, якою оповите це питання. Упевненість Ірода, що Ісус є Іваном Христителем, що воскрес із мертвих, надає оповіді про це рис народної казки про смерть Івана від рук тетрарха (6:17-29; на додачу до синоптичних паралелей Мт. 14:1-2 та Лк. 9:7-9, пор. Йосип Флавій, Аnt., 18. 5. 1-2). Роль цариці Іродіяди нагадує про конфлікт пророка Іллі зі слабким царем Ахавом та його сповненою рішучости дружиною Єзавель (пор. 1Цар. 18-19). Йосип Флавій у своєму творі підкреслює політичне значення Іванових звинувачень щодо царя Ірода. Як ми тепер розуміємо, ця історія ясно показує, що Іван помирає в результаті дії кількох факторів: через критику політичних діячів, які ставлять себе понад законом, через слабкість та нерішучість людини, наділеної владою, та через примхи сильних світу цього, які намагаються справити враження на інших. Мало того, те що Марко розмістив цю історію між розісланням та поверненням Ісусових учнів могло бути задумане як передвістя долі їхнього провідника (див. особливо 6:29).
Розповіді про «помноження хлібів» у пустелі стали одними з найпопулярніших у переданні про Ісуса, судячи з того, що в Євангеліях про це згадується аж шість разів, і більшість згадок поєднані з пересуванням морем (Мт. 14:13-21,22-33 пар. Мр. 6:30-44,45-52 пар. Лк. 9:10-17; Мт. 15:32-39; 16:5 пар. Мр. 8:1-10,13-21; Ів. 6:1-14,16-21). Локація в «місці безлюдному» звертає нашу увагу не тільки на те, що хотів підкреслити Марко (пор. 1:12-13,35,45), а й на більшу частину періоду перебування народу Ізраїля з Богом (Вих. 16:14-35; Неем. 9:15; Пс. 78:17-29). Ісус починає повчати юрбу, оскільки вона нагадує Йому «овець без пастиря» (Чис. 27:17; Єз. 34:5). «Милосердя» Ісуса в Євангеліях відзначено часто (Мт. 14:14; 9:36; 15:32 пар. Мр. 8:2; Мт. 18:27; 20:34; Лк. 7:13; 10:33; 15:20; Мр. 1:41). Його учні розглядали пустелю з погляду загроз, яку вона несе: ізоляція (пор. 6:35-36), пізня пора (в. 35), незначні припаси (в. 37). Ісус же ніби втілює Собою Божу присутність у тій пустелі: не годиться ввечері в пустелі відсилати голодних людей геть, щоб вони самі подбали про себе (в. 37); необхідні ресурси можна знайти, якщо докласти зусиль для їхнього пошуку (в. 38); на Божу учту запрошено всіх голодних (вв. 39-40, пор. Іс. 25:6-8); годування голодних є однією з форм Євхаристії (в. 41; пор. 14:22); поїсти вистачить усім (в. 42); нічого не пропало марно (в. 43: кожен апостол/покоління назбирує невеликий кошик залишків їжі). Таким чином, пастир Ісус годує Божий народ, демонструючи цим, що людина живе не тільки кожним словом, яке виходить із уст Бога, але й хлібом (Втор. 8:3; Мт. 4:4 пар. Лк. 4:4).
Щодо «негайного» відсилання учнів відпустити народ і відходу Ісуса на гору молитися (пор. відхід Ісуса на молитву в 1:35 та 14:32-42; Його відхід на «гору» в 3:13) жодних пояснень не наведено. Концентрація місць, які несуть ізоляцію та загрозу, з одного боку, і Божу присутність – з іншого (пустеля, гора, море), вражаюча.
Другий випадок на морі (6:47-52; пор. 4:35-41) у Марка зображено відповідно до загальноприйнятого для оповідей про чуда шаблону: учні опиняються в небезпечному становищі, по воді до них приходить Ісус, заспокоює їхні страхи, стишує зустрічний вітер, і учні дуже вражені. Але тут є також кілька загадкових моментів. Фраза про те, що Він «хотів їх минути» (в. 48), звучить так, наче наміром Ісуса перш за все було не прийти на допомогу учням у небезпеці, а продемонструвати їм Свою дивовижну силу, перетворюючи цю історію радше на розповідь про теофанію, ніж про стишення моря. Ця фраза не зустрічається ні в Євангелії від Матвія, ні в Євангелії від Івана. Якщо це не залишок якоїсь окремої історії про випадок на морі, епіфанії, яку Марко в дещо матвіївському стилі поєднав зі стишенням бурі, і якщо це не коментар-пояснення («підійшов Він до них, по морю йдучи, і хотів їх минути»), тоді може виявитись, що Марко використовує тут старозавітний мотив про Бога, Який «проходитиме» (Вих. 33:22; 1Цар. 19:11), щоб ходінням Ісуса по морю підкреслити божественність Його діяння, коли Він прямує служити Своїм.
У 6:52 здивування учнів чудесною появою Ісуса та стишенням вітру пов’язане з відсутністю в них розуміння «чуда з хлібами» (пор. 8:17-21): як Ісус проявляє силу Бога проти загрози, що йде з пустелі, так само Він проявляє силу і в протистоянні загрозі, що йде з моря, але Дванадцятеро не усвідомлюють цього, тому що «серце їхнє було затверділе». Цей вираз представлено пасивною конструкцією, яку можна назвати passivum divinum, оскільки в ролі невираженого тут підмета є Бог. Це могло б означати, що існує воля Божа на те, що учні не розуміють, хто такий насправді Ісус, – тема, яка з’являється ще в розповіді про Вихід у поєднанні зі згадкою про фараона (Вих. 9:12; 10:1,20,27; 11:10; 14:8; пор. також Втор. 2:30; Ів. 12:40; Рим. 9:18; 11:7,25). Але поряд із переконанням, що саме Бог «вчинив запеклим» серце фараона, є тексти, які змальовують «закам’янілість» як акт власної волі його суб’єктів (Вих. 8:15; 9:34; пор. 1Сам. 6:6) та як цілу низку пасажів, в яких відповідальність – божественна чи людська – є неоднозначною (Вих. 7:13,14,22; 8:19; 9:7,35; пор. Мр. 8:17; 2Кор. 3:14). Отже, що стає ясним із 6:52, то це те, що учні цієї миті зазнають критики з боку Ісуса за відсутність у них тямущости, за здивування, яке виказує їхню невіру при Його появі там задля порятунку Своїх послідовників. Нетямущість учнів різко контрастує з ясністю розуму тих людей, які приносять до Ісуса хворих для зцілення (6:53-56).
