Відтак дискусія, зосереджена навколо теми ритуальних обмивань (7:1-23), побіжно проливає світло на особу євангелиста, який описує не тільки те, що сказав Ісус, а й намагається передати значущість учення Ісуса для ранньої Церкви. Порівняння з версією Матвія (15:1-20) допомагає зробити це ще зрозумілішим. Ісус перебуває під пильною увагою делегації книжників і фарисеїв, які прийшли в Галілею з Єрусалима (Мр. 7:1). Те, що тільки «деякі з учнів Його» були помічені в тому, що їли немитими руками (Мр. 7:2; пор. Мт. 15:2), вказує на поінформованість Марка про складну атмосферу всередині Церкви на той час, коли він це писав. Звичаї обмивання, яких дотримувалися фарисеї та, на думку Марка, всі євреї, що сягають «передань старших», пояснено на користь навернених із поганства (7:3-5). Ісуса запитують: «Чому?», але замість відповісти прямо, Він у відповідь робить випад у бік релігійних лідерів, апелюючи до Іс. 29:13 (LХХ) і, таким чином, ставлячи Божі заповіді (Святе Письмо) вище за «передання» чи усний закон фарисейського благочестя. Для Євангелія Марка не притаманно, щоб Ісус називав фарисеїв «лицемірами» (тільки тут – але пор. Мт. 6:2,5,16; 7:5; 15:7; 22:18; 23:13,15,23,25,27,29). В ілюстрації до цього Він розглядає Святе Письмо як таке, що нанівець зведене переданням (традицією) (Вих. 20:12а та 21:16), яке Ісус пояснює читачам Євангелія від Марка арамейським терміном «корван» («пожертвування», а отже, те, що не годиться для використання для чогось іншого). У фарисейському благочесті існує «чимало іншого», подібного до цього, – робить загальний висновок Марко. У цей момент Ісус закликає юрбу уважно Його вислухати (7:14; у деяких манускриптах після в. 15 додано: «Коли має хто вуха, щоб слухати, нехай слухає!»; пор. 4:3,9) і проказує їм приповідку про осквернення (в. 15). Відтак уже в домашній обстановці (пор. 9:28,33; 10:10) учні розпитують Ісуса про значення тієї приповідки (пор. 4:10). Дивує, що вони, очевидно, мають розуміння не більше за книжників і фарисеїв (в. 18). Ісус, попри це, пояснює їм приповідку (пор. 4:13-20), стверджуючи, що єдиним органом, який може стати причиною осквернення чогось, є серце, тобто осередок людської волі й характеру (вв. 18-23). У додатковому коментарі у в. 19 Марко робить широке узагальнення: а) через уведення нової теми для обговорення – те, що почалося як дискусія про ритуальні обмивання, закінчується як дискусія про «всі страви» (буквально «все м’ясо»); б) через зроблений у в. 15 висновок, хоч у ньому й немає необхідності, – даний образний вислів може означати, що «дійсно має значення те, що виходить із серця людини»; тут нічого не сказано про приписи стосовно трапези.
У тексті не наведено жодних причин пересування Ісуса на північний захід, у «сторону Тира» (7:24), області зі змішаним населенням, за винятком Його прагнення усамітнитися від народу. Та як це часто буває, цю спробу зірвали люди, які шукали Його допомоги (1:35-37; 3:7; 6:30-34). У даному випадку (7:25-30) це була мати, яка шукала допомоги для своєї доньки, що була одержимою (батьки приводять дітей до Ісуса також і в 5:22-23; 9:14-29 та 10:13-16). Її тут зображено як надзвичайно сильну жінку: вона зовсім невипадково натрапила на Ісуса, а чула про Нього раніше та спеціяльно шукала Його; вона не зважає на Його прагнення усамітнитися і заходить до (як можна припустити) єврейського будинку; вона також не зважає на різницю у віросповіданні між собою та Ісусом, як і на те, що не має жодного чоловічого супроводу. Вона є достатньо сильною, щоб благати Ісуса заради своєї доньки, і коли приповідкою про те, що в домі має належати дітям, а що – домашнім улюбленцям, ця жінка отримує категоричну відмову, вона використовує цю саму приповідку на противагу відмові Ісуса допомогти їй. Ісус настільки вражений її «контрприповідкою», що погоджується та запевняє її про зцілення доньки. Наважившись довіритися Ісусовому слову без жодного його підтвердження, вона повертається додому і виявляє, що слово Ісуса істинне: її маленька донька спокійно лежить собі в ліжку.
Дорога, якою Ісус повертається з околиць Тиру назад до Галілеї, свідчить про доволі тривалий час, проведений у районах, де популяція неєвреїв складає значний відсоток (7:31). І протягом того часу Він чинив чудесні зцілення, що проілюстровано в 7:32-37. Ісус продовжує докладати зусиль, аби вийти з поля зору громадськости (вв. 33а, 36), та всі вони виявляються марними завдяки ентузіязму тих, хто зцілився, або свідків чудесних зцілень. Зцілення глухонімого чоловіка підводить до узагальненого судження про Ісуса, яке вбачає у всіх цих чудесах сповнення сказаного в давніших текстах, таких, як наприклад, Іс. 29:18-19; 35:5-6; 61:1; пор. Мт. 11:2-6 пар. з Лк. 7:18-23.
Марко прив’язує друге «помноження хлібів» (8:1-10) до періоду перебування Ісуса на землях неєвреїв («Тими днями…», в. 1), а також до першого «помноження» («Коли було знову багато народу, а їсти не мали чого» [в. 1; пор. 6:35-36]. Ісус і каже: «Жаль мені тих людей» [в. 2; пор. 6:34], – і відбувається це «у пустині» [в. 4; пор. 6:31,32,35 та відмінну від цієї локацію, згідно з розповіддю Матвія, на одній горі в Галілеї в 15:29]). Мало того, послідовність подій у 8:1-26 схожа на ту, що в 6:30-56 («помноження» в 6:30-46 та 8:1-10; ходіння по морю в 6:45-52 та 8:10,13-21; серія зцілень у 6:53-56 та 8:22-26). Урешті-решт, Марко чітко поєднує ці два епізоди у 8:19-20. А з іншого боку, кілька змін у термінології порівняно з 6:30-46, можливо, потрібні, щоб наголосити на участі поган (наголошення на віддаленості у 8:3, пор. 6:36; заміна дієслів із «поблагословив» у 6:41 на «віддав подяку» у 8:6; і, ймовірно, заміна числа «дванадцять» у 6:43 на «сім» [кількість наповнених хлібом кошів] у 8:8). Як пастир Божий піклується про люд Божий – народ Ізраїля – у пустелі, так само Він піклується і про люд Божий – народи. І «негайно» по цьому Ісус залишає місце другого «помноження хлібів» морем (Мр. 8:10).
Між згадками про дві мандрівки на човні (8:10 та 8:13) Марко оповідає про коротку суперечку між Ісусом і фарисеями, що вимагають «знаку» від Бога, який би посвідчив, правомірність Його вчинків. Це не прохання про чудо; вони не сумніваються, що Ісус є чудотворцем, але чуда самі собою є речами неоднозначними та можуть бути зроблені силою Бога або, як вони підозрюють у випадку з Ісусом, силою сатани (3:22). Ісус з обуренням відкидає вимогу про знак (пор. Мт. 16:1-4; 12:38-39; Лк. 11:16,29; 12:54-56) та залишає їх стояти на березі, тоді як сам на човні пливе «на той бік» Галілейського моря.
Розмова в човні між Ісусом та Його учнями (8:14-21) призводить до наростання в Нього розчарування через неспроможність Дванадцятьох усвідомити справжній сенс Його діяльности. Коли ж вони забули захопити з собою достатню кількість хліба і Ісус застерігає їх берегтися «фарисейської розчини й розчини Іродової» (в Мт. 16:6 «фарисейської та саддукейської»), вони, доволі несподівано для читача, починають думати, що Він має на увазі їхню неспроможність запастися хлібом у дорогу. Термін «розчина» тут ужито в негативному значенні з відтінком поганого впливу або псування b. Веrаkhоth, 17а; 1Кор. 5:6-8; Гал. 5:9; позитивне вживання цього терміна в Мт. 13:33 (пар. з Лк. 13:20-21) і при згадці про фарисеїв та іродіян. Згадка про фарисеїв з’являється в дискусії у 8:11-12, де їхнє прохання про знак із неба, який би підтвердив законність чудес Ісуса, виникає з їхнього переконання, що Ісусова сила походить від сатани. Фарисеї з іродіянами з’являються пліч-о-пліч у 3:6 та 12:13, і обидва рази вони творять проти Ісуса підступи, тому що не розпізнають у Ньому діяння Божого Духа. Те саме питання тепер стосується Дванадцятьох. Серія запитань, які Ісус ставить їм у вв. 17-21, здається, підкреслює той факт, що якщо в Його присутності вони можуть сперечатися через хліб, то вони не побачили і не сприйняли більше, ніж явні вороги Ісуса. І оскільки їм не вдалося побачити зв’язок між пастирем, що дбає про Ізраїль у пустелі, та порятунком апостолів на морі (6:52), то нині вони не справджують Його надій, як і фарисеї, яким так і не вдалося встановити зв’язок між тим, хто роздає більше ніж достатньо хліба в пустелі, та їхніми власними потребами. Відповіддю на запитання Ісуса у в. 21 є «ні».
Ісусова промова про небачення та нерозуміння є ефектною підготовкою до чудесного зцілення сліпого чоловіка в 8:22-26. Цей епізод слугує переходом від Галілейського періоду пастирського служіння Ісуса до розповіді про Його шлях до Єрусалима (8:27-10:52), так само як інший епізод – про зцілення сліпого чоловіка (10:46-52), слугує переходом від середньої частини цього Євангелія до фінальної, де йдеться про перебування Ісуса в Єрусалимі (11:1-16:8). Зцілення чоловіка у Віфсаїді – єдина в усьому НЗ розповідь про чудо, яке Ісус звершує у двох актах. Чоловік, до якого торкається Ісус, починає бачити, але нечітко – дуже схоже на тих Дванадцятьох, що тривалий час супроводжують Ісуса, але «бачать» речі, не прозираючи їхньої справжньої суті. Для Ісуса тут необхідною умовою стало докласти принаймні ще одне зусилля, аби той чоловік, як і учні, стали «виразно… бачити все» (в. 25).
