Розділ 26:47-27:10 – Зрада та схоплення, Ісус перед синедріоном

26:47-56 – Зрада та схоплення Ісуса

Переживши внутрішню боротьбу під час молитви, Ісус тепер відчуває повний контроль над ситуацією. «Люду багато» – це, мабуть, сторожа юдейського Храму й ті, що належали до дому первосвященика, та інші, яких у цю пізню годину залучили до участи в арешті на вимогу первосвящеників і старійшин. Вони прийшли з «мечами та киями». Юда вітає Ісуса поцілунком, що було звичним вітанням друга в Палестині, але тепер це іронічний символ Юдиної зради. Ісус звертається до Юди словом «друже» (див. 20:13; 22:12), чим позначає певну дистанцію між ним та Собою. Його подальші слова, можливо, варто розглядати радше як наказ, ніж прохання: «Роби, що маєш робити». Знак подано, й Ісуса схоплено. «Один із тих, що з Ісусом були», вихопив свого меча, щоб відвернути арешт Ісуса, але Ісус відповідає, що жорстокість породжує ще більшу жорстокість (пор. Бут. 9:6), і ці слова узгоджуються з тим, чого Він навчав раніше (5:39-46). Ісус знав, що в таких обставинах Його могли врятувати Божі ангели-охоронці (Пс. 91:11), але «Писання» пророків (в. 56) уже підтвердили, що саме має здійснитися (див. Ос. 6:1-6; Іс. 53; Йона 1:17-3:3; Зах. 9-14; Дан. 7-12). Запитання Ісуса, чому вони прийшли з мечами й киями, «немов на розбійника» [чи на грабіжника], є іронічним, бо Ісус уже перед тим звинуватив священиків у тому, що вони перетворили дім Божий у «печеру розбійників» (21:13).

26:57-68 – Ісус перед синедріоном

Ісус посеред ночі постає перед зібранням синедріону, перед тими, хто ініціював Його арешт: Кайяфою, його первосвящениками та старійшинами, книжниками, що знали Закон. Петро, який був сміливіший за всіх інших учнів, слідує за натовпом і крадькома пробирається у двір палацу первосвященика, щоб дочекатись наслідків. Синедріон складався з сімдесяти одного члена. У ту годину можливо не всі вони були присутні на зібранні. Проти Ісуса шукали фальшивого свідчення, щоб мати докази, які дозволили б засудити Його на смерть. Вислухано багато свідчень, але так і не знайдено достатньо доказів для виконання смертного вироку, аж поки не з’являються два свідки (кількість, необхідна згідно з Законом), свідчення яких були не суперечливі (Втор. 17:6). Звинувачення Ісуса в тому, що Він запевняв, що «може зруйнувати Храм Божий», ґрунтувалося на напівправді. Ісус критично ставився до порядків у Храмі та культу жертвоприношення, як і пророки, що жили до Нього; Він вигнав торговців із Храму, що викликало обурення релігійних вождів (21:12,13), а також передбачив зруйнування Храму (23:38; 24:2). Первосвященик звертається до Ісуса, щоб почути Його відповідь на ті звинувачення з надією, що Він скаже щось таке, що буде використане проти Нього, але Ісус мовчить, бо має виконати пророцтво з Іс 53:7 (пор. Пс. 38:12-14; див. також Мт. 27:12,14). Його мовчання призводить до того, що Кайяфа змушує Ісуса дати відповідь, застосовуючи клятву. Він вважав, що фраза «Заприсягаю Тебе Живим Богом» (1Цар. 22:16) змусить Ісуса відповісти на запитання: «Скажи нам, чи ти – Христос, Син Божий?» Обидва терміни вважалися іменами Месії, на прихід якого всі так сподівалися, бо він має знищити ворогів Ізраїля та встановити царство. Кайяфа намагався силою спонукати Ісуса ствердити це, щоб доповісти Пилатові, що Ісус планував повстання, але відповідь Ісуса «ти сказав» перекладає відповідальність за сказане на обвинувачувана і знімає відповідальність із Нього самого. Будучи Месією, Сином Божим, як це відкрито в 16:16, Ісус у політичному сенсі не був тим, кого мав на увазі первосвященик. Він є Отроком/Сином Людським, який повернеться як суддя. Отже, відповідь первосвященикові: «Відтепер ви побачите Людського Сина…», свідчить і про Його оправдання, і про возведення на престол через воскресення та попередження про остаточний Суд, який Ісус уже згадував, говорячи про Храм (24:30; 25:31; пор. 16:27-28). «Сидітиме праворуч сили Божої» стосується Пс. 110:1 та 1Енох 62, 5, в якому йдеться радше про Сина Людського, ніж про Сина Давидового, що возсідає по праву руку від Господа (див. 22:41-46). Посівши місце праворуч престолу Отця, Ісус отримує знак, що на Нього покладаються владні повноваження; все починається з тріюмфу воскресення (пор. 28:18). «Влада» – це ще один термін, який побожні юдеї вживали замість імени «Бог» (пор. 1Енох 62, 7). Фраза «на хмарах небесних приходитиме» описує прихід Сина Людського, як у Дан. 7:13.

Відповідь Ісуса стає для Кайяфи новою підставою засудити його. Фраза «Він богозневажив!» тягне за собою засудження на смерть (каменуванням: Лев. 24:10-23). Кайяфа розриває на собі одежу на знак підтвердження того, наскільки жахливим є цей злочин, що загалом було забороненою дією для первосвященика (пор. Лев. 21:10; 10:6). Ісус не назвав ім’я Бога всує, але Кайяфа приписує Ісусові гріх богохульства, тому що Він присвоїв Собі владні повноваження Бога. Отже, вони вирішують, що Ісус заслуговує смерти, кари, яку вони самі неспроможні виконати. Релігійні лідери починають насміхатися з Ісуса та принижувати Його, так само як був принижений Отрок (Іс. 50:6; 53:3,5).

26:69-75 – Відречення Петра

Тим часом Петро втрачає свою впевненість та віру в Ісуса і скочується до боягузливого відречення. Він вперше відрікається «перед всіма», висловлюючи своє нерозуміння того, що щойно почув у дворі палацу: «Не відаю я, що ти кажеш…». Відрікаючись вдруге, він промовляє «клятву», вдавши, що йому нічого невідомо про Ісуса: «Не знаю Цього Чоловіка!…». Утретє Петро з іще більшою переконливістю стверджує, що не знає Ісуса. Якраз під час його третього відречення заспівав півень і Петро пригадує Ісусові слова.

27:1-2 – Ісуса ведуть до Пилата

Тієї ночі синедріон засудив Ісуса за богохульство на смерть. Тепер, на світанку, вже «згідно з законом» члени синедріону мали право зібратися, щоб ухвалити попередньо прийняте рішення засудити Ісуса на смерть. Оскільки лише римський намісник мав право дати згоду на смертний вирок, вони ведуть Ісуса до Понтія Пилата (прокуратора Юдеї протягом 26-36 рр. від Р. Хр.), який перебував в Єрусалимі, щоб стежити за порядком під час святкувань. Звісно, їхнє звинувачення в богохульстві не спрацювало б, тому вони змушені сфабрикувати інше звинувачення.

27:3-10 – Смерть Юди

Реакція Юди на рішення синедріону миттєва. Він не очікував нічого такого, як смертна кара, до якої було засуджено Ісуса, і, усвідомивши всю тяжкість своєї зради, жалкує про те, що учинив, та шукає можливости повернути гроші. Фраза «я згрішив, невинну кров видавши» доводить, що Юда визнає свою провину і відсутність провини Ісуса. Однак релігійні лідери, бездушно ігноруючи власну провину, відмежовуються від Юди: «А нам що до того? Дивись собі сам…» Фраза «кинувши в храм срібняки» нагадує фрагмент Зах. 11:13, де відкинутий пастир, якому релігійні лідери заплатили тридцять срібних шекелів, взяв ті гроші й кинув їх до скарбниці. Так само робить із кривавими грішми Юда – він кидає їх у святиню, до якої можуть входити лише священики. Відтак, упавши в розпач, він повісився. Первосвященики визнають, що це «ціна крови», й тому не годиться класти ті гроші до сховку церковного. На тлі їхньої власної провини занепокоєння про те, що є «законним», звучить дещо іронічно (пор. 23:24).

«Поле ганчарське», що стало відоме під назвою Поле Крови, бо було куплене за криваві гроші, на думку багатьох, розташоване в південно-західній частині Долини Гіннон (див. Єр. 19:1-13).

Матвій згадує про всі ці події, тому що вони містять алюзії до картини суду над первосвящениками й старшими Єрусалима, як про це говорили пророки. Усе це він узагальнює цитатою, приписуваною пророкові Єремії, навіть якщо головний фрагмент знаходимо в Зах. 11:12-13. У Книзі пророка Захарії, написаній єврейською мовою, пастир отримав наказ від Господа кинути тридцять срібних шекелів «до дому Господнього, до ганчаря». Слово «ганчар» пов’язане з «притчею про ганчаря» в Єр. 18:1-12, де саме Господь і є ганчарем, який може створити або розбити те, що створив (Іс. 64:8). У цьому контексті (19:1-13) Єремія отримує наказ купити в ганчаря керамічний глечик, узяти з собою когось із первосвящеників та старійшин і піти в Бен-Гінном-долину (яку вожді наповнили кров’ю невинних, 19:4). Далі він має розбити глечик ущент, промовивши, що саме так Господь розіб’є «народ цей та місто оце, як розбивається посуд ганчарський, що не може вже бути направленим,» (19:11). Купивши поле ганчаря, первосвященики зробили ще один крок до власного знищення.

Попередній запис

Розділ 26:17-46 – Таємна вечеря, молитва в Гефсиманії

26:17-30 – Таємна Вечеря Матвій описує Таємну Вечерю як пасхальну вечерю, що відбувалася 15 ніссана. Перший день Опрісноків припадав, очевидно, ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 27:11-44 – Ісус перед Пилатом, Розп’яття

27:11-31 – Ісус перед Пилатом Цю процедуру важко було назвати судом. Незважаючи на те що синедріон засудив Ісуса за богохульство, ... Читати далі