Ісус продовжує звертатися до Своїх слухачів як до тих, кому належить Царство Небесне. Іс. 42:6; 49:1-8 показує справжню мету Отрока Ізраїля – бути «народом завіту, світлом для народів». Із відновленням царства ця мета має бути здійснена. Як «народе, що в серці його Мій [YHWH] Закон» (Іс. 51:7), цей народ називають живим союзом, народом, який завдяки демонстрації відданости союзу приведе всі народи до скріплених союзом стосунків із єдиним Богом і Отцем (Іс. 45:20-22). Після неволі жертвоприношення, що їх приносили Богові, завжди мали бути посолені, і це стало храмовим приписом (Єз. 43:24; Лев. 2:13), щоб підкреслити, що союз, який вони мали з Богом, є «вічним союзом» («союзом соли») (пор. 2Хр. 13:5). Сіль у чистому вигляді не втрачає свого смаку, але сіль із домішками може втратити свої властивості, а отже, й цінність. Таким чином, коли учням було сказано: «Ви – сіль землі» (в. 13), це означало, що вони мають бути вічно живим народом союзу, який також залучить інші народи до живих стосунків із Богом.
Вираз «ви – світло для світу» (в. 14) показує здійснення ще одного призначення, записаного в Іс. 42:6; 49:6, – бути «світлом народам». Тема принесення світла всім народам, які животіють у темряві, перегукується з Іс. 9:1-2; 42:6-7,16; 49:6; 51:4; 48:8,10; 59:9. Уживаючи ці вирази, автор наближається до кульмінації в Іс. 60:1-3, де йдеться про повернення народові сяйва Божої присутности, що буде відображене в них (пор. 60:19-20; 62:2). «Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори». В Ісаї назву «Єрусалим» завжди вжито метафорично на позначення вірного Ізраїля (40:2,9; 51:17). Народ царства за своєю природою буде відображати Боже світло для всіх як спільнота свідків. Вірш 15 підкреслює особисту відповідальність освітлювати все навкруги, бо так само, як і свічник, «світить воно [світло] всім у домі». Одночасний вплив спільної та індивідуальної природи свідчення завжди був важливим у розумінні взаємин союзу. Мета свідчення народу полягає в тому, щоб прославляти небесного Отця (в. 16). Відновлений Ізраїль мав покликання бути свідком перед лицем народів про Божу владу й славу (Іс. 43:10,12 та ін.). Саме сяйво Господньої присутности вони повинні відображати для всіх народів (Іс. 60:1-3), до найдальших країв землі (Іс. 66:18-22). Отже, ті, що належать до Небесного Царства, беруть участь у відродженні, яке наближається; вони є людом союзу, світлом для народів, щоб Бог був прославлений через їхню вірність. «Ваш Отець небесний» – це ім’я Бога, Якому Ісус віддає перевагу (пор. Іс. 63:16; 64:8).
5:17-48 – Виконання Закону та Пророків
Цю частину про Закон потрібно розглядати в контексті проголошення відновлення царства та кінцевої мети Ізраїля. З самого початку фрагмент написаний у полемічному і навіть виправдальному тоні: тут наведено аргументи на захист Ісуса, звинуваченого в тому, що Він прийшов усунути «Закон і Пророків», що мало стосуватися Божого Слова як цілости. Проблема, яку порушує автор, є ніби вступом до казуїстики подальшої проповіді: «праведність» учнів має перевищувати «праведність» фарисеїв. Це твердження видається нам радикальним і навіть гіперболізованим, оскільки фарисейське дотримання Закону було дуже ретельним і цілеспрямованим, навіть якщо йшлося про найдрібніші деталі заповідей.
Твердження «Не подумайте, ніби Я… прийшов» (в. 17) виконує функцію захисту. Після того як Ісус щойно проголосив народові, що царство належить їм, люди, навчені книжниками та фарисеями, мали б поцікавитися: а що ж тепер означатимуть усі ті 613 заповідей і праведні вчинки, які потрібно було виконувати, щоб увійти в царство, як про це твердили книжники? «Руйнувати Закон чи Пророків»: те саме дієслово вживається у звинуваченні, висунутому проти Ісуса, коли Він стверджував, що зруйнує Храм (24:2; 26:61; 27:40). Ісуса та Його послідовників досить часто звинувачували в тому, що вони виступають проти Храму й Тори. Говорячи про Тору, Ісус не використовував цей термін у тому самому сенсі, що й книжники та фарисеї, які мали на увазі лише традиційне дотримання Закону, тобто збірку правничих казусів та священицьких традицій. Ісусове проголошення було побудоване на традиції пророків, яка визнавала Тору як «учення», а не як закон в юридичному сенсі. Тому Ісуса частіше називали «учителем», а не «рабином» (5:2; 7:28-29). Для пророків Тора, як вчення, дане Богом, свідчила насамперед про стосунки, виражені в основних положеннях Сінайського союзу (пор. Ос. 4:1-6). Саме вірність у відносинах союзу з Богом та один з одним – ось що завжди викликало особливий інтерес пророків. Вірність у відносинах союзу і є справжньою Торою – вченням Бога (Ам. 2:4; Єр. 16:11-12; 26:4-5; Іс. 30:9). Через те що це вчення було перетворене на брехню «брехливим писарським писальцем» (див. Єр. 8:8), Єремія пообіцяв, що Господь укладе новий завіт, в якому сам Бог напише це вчення (torah) на серцях людей (31:31-34; пор. Іс. 51:7). Саме цю Тору Отрок Ізраїль повинен проголосити народам (Іс. 42:6; 50:4). Отже, Ісус прийшов не для того, щоб скасувати чи зруйнувати, але щоб здійснити це пророцтво. Дієслово, яке тут використовує Матвій, майже завжди вжите в нього в значенні виконання пророцтва, тому воно тут доречне.
У цьому аспекті стає зрозумілим в. 18. Насправді він узагальнює головний зміст Іс. 51, де Господь дає запевнення «народу, що береже Закон … у серці» (в. 7), що навіть якщо «небо, як дим, продереться» і «земля розпадеться, мов одіж», все одно Боже спасення буде довіку й справедливості Божій не буде краю (в. 6). Саме Тора, що вийде від YHWH як світло для народів (51:4), і є тим цілісним посланням справжнього союзу з Богом, яке виконає всі Його замисли (Іс. 55:11). Отже, як показує Ісус, навіть уоd чи waw, дві літери єврейського алфавіту, які не мають важливого значення, а тому іноді пропускаються в словах, не будуть викинуті з цього вчення, поки все не здійсниться. Тому в центрі уваги – не законодавство, а цілісне вчення Бога, яке стосується союзу, царства та Божого замислу для Ізраїля й народів (пор. 28:18-20). Вірш 20 наближає нас до кульмінації, коли Ісус говорив про Закон і Пророків, і служить містком до вв. 21-48, в яких Ісус пояснює, як потрібно розуміти Закон союзу на противагу популярному вченню книжників і фарисеїв. Він не закликає до суворішого та педантичнішого дотримання Закону, але демонструє інше ставлення. Праведність є відносним терміном, і в цьому контексті вона означає вірну любов до Бога та ближнього, відповідно до Божого вчення про союз. Саме на цій основі, а не через формальний підхід кожен має розуміти Божий закон. Приклади такого підходу буде наведено далі.
