Щоб зрозуміти природу жанру Євангелій, потрібно звернути увагу на їхні літературні особливості. Отже, перед нами постає питання: до якого літературного жанру належать Євангелія? Відповідь на нього допоможе визначити, яку саме інформацію ми сподіваємося отримати, читаючи цей літературний твір. Наприклад, маючи впевненість у тому, що Євангеліє Нового Заповіту належить до біографічного чи історичного жанру, ми можемо, читаючи його, ставити запитання, відповіді на які очікуємо отримати з біографічних та історичних текстів. Читаючи біографію, ми розраховуємо отримати інформацію про характер дійової особи, її розвиток, зростання. Володіючи цією інформацією, читач спроможний точніше оцінити знакові вчинки, які здійснює герой книги, та їхній вплив. З книги, що належить до історичного жанру, читач міг би очікувати достовірної хронологічної інформації, що описувала б події, на основі яких він міг би розпізнати важливі деталі життя головного героя в широкому спектрі людської діяльности. Незважаючи на те що новозавітні Євангелія оповідають про те, яким було «життя» Ісуса, і містять перекази про традиції, на основі яких інтерпретатор може здобути важливу біографічну інформацію про нього, все-таки спроби реконструювати біографію Ісуса не дійшли до остаточно узгодженого тексту, який увібрав би в однаковій мірі різноманітні традиції, що містяться в Євангеліях, доступних для дослідження. Іншими словами, канонічні Євангелія не можна вважати строго біографічними чи історичними текстами в сучасному розумінні. Фактично, на перший погляд, важко знайти якісь літературні джерела в стародавньому світі, з якими можна безпосередньо порівнювати Євангелія. З цієї причини до 1970 р. домінувала думка, яку компетентно висловив Карл Л. Шмідт, про те, що канонічні Євангелія не належать до жодного відомого нині літературного жанру. Євангелія є результатом природного еволюційного процесу: вони унікальні, що означає sui generis.
Сьогодні всі відомі «євангелія» поділяються на дві групи: з одного боку, «життєписи», написані у формі біографії, з іншого – тексти, що містять довільну добірку висловів Ісуса чи описують традиції, пов’язані з Його постаттю. Новозавітні Євангелія належать до другої групи. Розглядаючи походження Євангелій в аспекті sui generis, ми можемо надати таке пояснення. Перші євангелисти використали ранні формулювання віри (що мали назву керигма: наприклад, Фил. 2:6-11, мову в Діях чи певні тексти зі СЗ, такі як Іс. 53) та розширили їх, додавши вислови Ісуса, традиції про чуда й детальний опис Христових страстей. Неможливо не помітити, що це пояснення залежне від другорядного джерела, тому що Євангеліє, яке виникло в такий спосіб, дуже нагадує Євангеліє від Марка. Подібне трактування, даючи виправданий кредит довіри твердженням віри, традиціям старозавітних пророків і традиціям Ісуса, не досить вичерпно пояснює форму біографічного нарису, що притаманна кожному з канонічних Євангелій. Тоді як окремі біблісти досліджували аретологію та історію подій, сучасні дискусії Тальберта, Шулера й Бурріджа зосереджуються безпосередньо на стародавніх біографічних текстах, намагаючись пояснити біографічну форму, яку ми спостерігаємо в новозавітних Євангеліях. Результатом цих досліджень стали такі висновки: 1) НЗ Євангелія були створені «авторами», які цілеспрямовано написали свої праці, щоб поширити Добру Новину Ісуса Христа серед своїх читачів; 2) вони успішно доносили зміст Євангелія до греко-римської авдиторії, яка вже була знайома зі стилем біографічного літературного жанру; 3) вони дійсно належать до основної літературної категорії стародавніх біографічних текстів. Мало того, якщо праця Шулера присвячена притаманному для Євангелія хвалебному стилю наративу, подібному до риторичних правил для панегіриків, Тальберт звертає свою увагу на різні типи стародавніх біографій і функцію кожної окремої праці. Отже, Іван і Марко захищаються від нерозуміння, Дії Луки переказують життя Ісуса та історію Його послідовників, як це робить Діоген Лаертій, тоді як Матвій змальовує Ісуса як ключ до тлумачення Його вчення. Баррідж спрямовує дискусію в інше річище і далі демонструє, що новозавітні Євангелія дійсно належать до загального біографічного жанру. Дискусія про піджанри триває, але визнання новозавітних Євангелій як прикладів стародавнього біографічного жанру є загальноприйнятим.
До другої групи Євангелій належать такі, що містять вислови Ісуса та опис традицій, пов’язаних із Його ім’ям. До цієї групи належать тексти з висловами Ісуса, а саме – Євангеліє від Филипа та Євангеліє від Хоми. Ці тексти не торкаються біографічної тематики, але особливо підкреслюють роль гностичного відкупителя. Інші Євангелія, такі як Євангеліє дитинства від Хоми, прагнуть заповнити лакуни щодо дитинства Ісуса чи зосереджуються на певних аспектах Його життя й смерти: наприклад, особливо підкреслюється факт народження Ісуса від Діви, народження Марії в Євангелії від Якова, а Євангеліє від Петра робить головною темою страсті Христові. Сучасні біблісти використовують вислови Ісуса з гностичних Євангелій, що дійшли до нас (особливо з Євангелія від Хоми) як допоміжну модель для реконструкції гіпотетичного так званого Євангелія «Q», єдиний доказ існування якого полягає в спостереженні, що існують паралельні місця, наявні в Євангеліях від Матвія та Луки, але відсутні в Євангелії від Марка. Аргумент на користь існування «Q» іноді підтримується звертанням до висловів Ісуса, записаних першими Учителями Церкви. Крайні випадки такої інтерпретації, темою якої є Євангеліє з висловами Ісуса і так зване «Q»-джерело, претендують на те, щоб показати більш правдивого Ісуса, гностичного відкупителя, чиє служіння описав канонічний Марко у видозміненому вигляді.
Спекулятивні висновки, ґрунтовані на гіпотетичному джерелі «Q», щодо існування якого немає історичних свідчень, знаходять мало підтримки серед більшости біблістів. Останні дослідження (МакНіколь) навіть переконливо ставлять під сумнів припущення про саме існування «Q», аргументовано демонструючи, як Лука фактично використав Євангеліє від Матвія як основне джерело. Портрети Ісуса, зображені в Євангеліях НЗ, продовжують залишатися достовірним джерелом і мають основоположне значення для Церкви.
