Відповідь на запитання, чому Церква, формуючи наш біблійний канон, визнає лише ці чотири Євангелія, полягає в тому, що саме вони є єдиними текстами, які прийшли до нас з «апостольських часів» і передають євангельську історію відповідно до того, що єпископ Серапіон та Церкви, які заперечували докетизм і маркіонізм, вважали «істинним вченням Спасителя». Ми можемо навіть стверджувати, що це єдині відомі нам тексти, які оповідають про мучеництво Божого Сина в плоті та крові. Можливо, існували й інші Євангелія, які були в обігу в ранній Церкві, але ми про це нічого не знаємо. Вони, найімовірніше, не збереглися, тому ми не можемо їх дослідити і визначити їхню істинність.
Римська Церква, яка відкинула вчення Маркіона і визнавала Юстина як мученика, була єдиною Церквою, що заперечувала докетизм. Зазначені Євангелія могли функціонувати, щоб підтримувати віру кожного з цих мучеників Церкви, які, так само як Ісус чи апостоли Петро й Павло, зберегли віру аж до смерти. Св. Ігнатій та св. Полікарп, що померли як мученики, духовно сформувалися на основі цих Євангелій. Це свідчить про те, що Церкви в Сирії та Малій Азії, які наслідували згаданих апостольських мужів на початку ІІ ст., прагнули йти тим шляхом, що його продовжив єпископ Серапіон, і так, як це зробили Церкви в Галії часів св. Іринея. Отже, ми говоримо про явище, що, здається, було досить поширеним у Церкві того часу.
Щоб підтвердити цю здогадку, повернімося до прецеденту з Євангелієм від Петра. Варто зазначити, що цей текст обмежується історією про страсті Спасителя. Зміст Євангелія від Петра дає змогу зрозуміти, що коли єпископ Серапіон відкрив, що існували частини Євангелія, які не узгоджувалися з «істинним вченням Спасителя», він не покликався на «вислови» Ісуса, Його повчання в Нагірній проповіді чи притчі, а радше звертався до вчення Спасителя про Свої страсті.
Ми вже зазначали, що Євангеліє від Петра стверджує, що Ісус, коли висів на хресті, не відчував болю. Таке твердження не узгоджується з «істинним вченням Спасителя», який, як це зрозуміло з чотирьох канонічних Євангелій і Послань апостола Павла (див. особливо 1Кор. 15:1-3; Рим. 10:16, що наводять цитату з Іс. 53:1; також Рим. 4:25, що відповідає Іс. 53:4-5; Рим. 5:19, що відповідає Іс. 53:11; Гал. 1:4; 2:20, що відповідає Іс. 53:8-9; Фил. 2:7-8, що відповідає Іс. 53:13), обґрунтував своє вчення про Його страждання та смерть на «євангелії», відомому нам із Книги Ісаї. У Книзі Ісаї страждання та смерть Отрока Господнього свідчать про відкупну жертву (Іс. 53). У Євангелії від Матвія ми читаємо, що під час Тайної Вечері з учнями Ісус «взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» (Мт. 26:27-28; пор. Іс. 53:12 «гріх багатьох Сам носив і заступавсь за злочинців»). У своєму Першому посланні до Церкви в Коринті апостол Павло нагадав братам про обставини, в яких він проповідував їм «Добру Новину» (1Кор. 15). Найважливішою була традиція, яку він отримав від тих, хто були апостолами до нього, «що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням». Писання покликалося на фрагмент Іс. 52:13-53:12, що починається словами: «Ось стане розумне робити Мій Отрок…» і закінчується словами: «Гріх багатьох Сам носив і заступавсь за злочинців».
Лише Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана оповідають історію про відкуплення через жертву плоті й крови Сина Божого. Стверджуючи, що Ісус, коли висів на Хресті, «не відчував болю», Євангеліє від Петра дає нам чітко зрозуміти, що Ісус не переживав мучеництва плоті й крови, а це означає, що Він не переживав страждань, а отже, Його смерть не могла були відкупленням для нас. Відсутність у Євангелії від Хоми будь-якої згадки про страсті Христові також показова. Жодне з Євангелій, які не були схвалені й знехтувані Церквою, не збігається з тим істинним Євангелієм, що його проповідував апостол Павло чи ті апостоли, від яких він отримав традицію, яку передає в 1Кор. 15. За своїм визначенням невизнані Євангелія дають нове розуміння терміна «Добра Новина», і це розуміння не ґрунтується на документах, відомих Ісусові та Його учням як Писання.
Книга, відома як Євангеліє від Марка, починається такими словами: «Початок Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого». Тут іменник «Євангелія» вживається абсолютно в такому самому сенсі, що і в Посланнях апостола Павла. Важливо відзначити, що автор пов’язує це «Євангеліє» з Книгою Ісаї тим, що негайно вказує: «Як у пророка Ісаї написано». Текст, який він цитує, поєднує фрагменти, взяті з інших книг Писання, крім Книги Ісаї, але він згадує тут лише ім’я цього пророка. Це не можна вважати недбалою помилкою євангелиста. Радше це доводить, що Книга Ісаї була нормативною для його розуміння Мойсеєвого П’ятикнижжя та Пророків. Завдяки Маркові вперше термін Ісаї «Добра Новина», починає асоціюватися з письмовим документом, де описувалося життя, вчення та страсті Ісуса Христа. Від цього взаємозв’язку «Доброї Новини» з написаним текстом розвинулася практика називати книги Матвія, Марка, Луки та Івана «Євангеліями». Важливо зазначити, що згідно з цим розумінням історії Церкви, термін «Євангеліє» як такий, що стосується письмових документів, первісно був унормований Книгою пророка Ісаї.
Упродовж періоду, протягом якого ці чотири книги жили окремим і незалежним життям у різних спільнотах Церкви в різних країнах, кожен твір був отриманий і переданий далі як основна і найавторитетніша книга, що несла євангельську істину своїм безпосереднім послідовникам. У тих обставинах можливою існувала ситуація, коли християни надавали перевагу одному Євангелію перед іншими. Є підстави вважати, що Юстин використовував тексти з висловами Ісуса, які поєднували вислови, взяті з паралельних текстів Євангелій від Матвія та Луки.
Які наслідки того, що були обрані саме ці чотири Євангелія?
Об’єднання чотирьох Євангелій в єдиний канон мало два основних наслідки. З одного боку, власний авторитет будь-якого з цих Євангелій тяжів до певного обмеження через необхідність брати до уваги інші три книги. Водночас авторитет цих чотирьох порівняно з усіма іншими книгами мав тенденцію до зростання. При читанні цих чотирьох книг було зрозуміло, що порівняно з ними всі інші письмові документи, такі як Євангеліє від Петра та Євангеліє від Хоми, містили недостатньо текстових доказів істинности свого вчення. Усі ці докази легко можна було побачити у вченні, викладеному в книгах Матвія, Марка, Луки та Івана. Значна частина вчення, викладеного в Матвія, Марка чи Луки, знаходить підтвердження в одному з двох інших Євангелій чи в них обох.
Євангеліє від Івана – цілком інша річ. Але якщо вважати Євангеліє від Івана «духовним», що, як орел, ширяє над іншими, воно могло посилювати авторитет інших трьох порівняно з пізніше написаними «Євангеліями», що продовжували з’являтися в Церкві. Подібно до Матвія, Марка та Луки і на відміну від інших Євангелій Іван також переказує історію про відкуплення через жертву тіла й крови Сина Божого як Давидового Отрока-Царя-Месії, про якого пише Ісая. І нарешті, ще одна перевага того, що Євангеліє від Івана було додане до інших трьох, полягає в тому, що це відкидає будь-які намагання гностиків, прихильників Івана, розвивати ідеї докетизму чи гностицизму. Канон Чотириєвангелія слугував для того, щоб зберегти Іванове Євангеліє (з його особливо «високою» христологією Сина Божого) для апостольської Церкви, яка виступала проти Маркіона та гностиків. Без прочитання його у взаємозв’язку з іншими трьома не існувало ефективного способу контролювати чи обмежувати спекуляції гностиків, які ставили під сумнів «апостольську» віру. Центральним в «апостольському дискурсі» Церкви, який формував канон Чотириєвангелія, було вчення, що вимагало публічного свідчення (Мт. 10:26-28), та обітниця тим, хто буде витривалим у вірі аж до смерти, що вони спасуться (вв. 17-22).
Озброєна каноном Чотириєвангелія, Церква здобула ефективний інструмент, за допомогою якого вірні могли дистанціюватися від тих християн, які збилися зі шляху й віддалилися від «правди Євангелія» (див. Гал. 2:5). Цій правді підлягали навіть стовпи Церкви в Єрусалимі (Гал. 2:9,14), вона базувалася на «хресті Господа нашого Ісуса Христа» (див. Гал. 6:14-16).
Нарешті, прочитання Євангелія від Матвія у світлі Івана, Марка та Луки дало можливість адептам першого Євангелія, так само як і єрусалимським та антіохійським Церквам, залишатися на правильному шляху, що його накреслили їхні провідники впродовж апостольського періоду (Гал. 2:1-10), а в постапостольські часи уникати будь-якої спокуси відмовитися від місії до язичників. Водночас «заперечення» Маркіонові вимагало «схвалення» сказаного Євангеліями від Луки, Марка та Івана (більше зорієнтованими на поган), щоб врівноважити, розширити й доповнити специфічно юдейську природу того Євангелія, яке, могутньо покликавши учнів Ісуса до єдиної місії зробити учнями всі народи (Мт. 28:19-20), зберегло складну для реалізації доктрину, що «ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все» (Мт. 5:18).
Віра в Божу обітницю спасення народів, висловлена в Книзі пророка Ісаї, є основоположною для християнства. Євангельська Добра Новина полягає в тому, що Бог у Церкві передвіщає виповнення цієї обітниці через віру в Ісуса як Христа. Церква як тіло Христове – це знак того, що ця Добра Новина існує для юдеїв і для язичників. Ця сама Церква передала нам канон Чотириєвангелія і навчає християн свідчити про нього своїм життям.
