Чинником, який мав важливе значення і призвів до формування канону Чотириєвангелія, була кількість нових Євангелій, що все зростала. Адепти цих нових Євангелій завжди могли стверджувати, що їхні Євангелія краще за інші задовольняли особливі інтереси певних християнських спільнот. Розглядаючи прецедент із Євангелієм від Петра, єпископ Серапіон називав цих християн докетами і звинувачував їх у тому, що вони заявляли, що Ісус «не насправді» виконував дії, передбачені правилом віри, про які свідчили раніші Євангелія. Наприклад, на їхню думку, коли Ісус висів на хресті, він «не відчував болю», згідно з Євангелієм від Петра. Отже, незважаючи на те що могло здаватися, що Ісус страждав перед смертю, насправді Він не страждав, а отже, й не виконав пророцтва, про які пише Ісая.
У ситуаціях, схожих на цю, єпископи, які виконували функцію провідників і мали повноваження для забезпечення Церкви копіями Євангелій, були здатні допомагати вірним вилучати з обігу пізніші Євангелія, що відійшли від «істинного вчення Спасителя», «переданого» з апостольських часів, а саме – протягом трохи більше ніж шістдесятилітнього періоду формування канону після смерти та воскресення Ісуса аж до часів, коли були написані остання книга церковного Чотириєвангелія і окремі пізніші послання. Важливо зауважити, що в ситуації з Євангелієм від Петра вирішальним було не авторство, яке приписували апостолові, а те, наскільки викладене в ньому вчення узгоджувалося з «істинним ученням Спасителя». Оскільки Євангеліє від Петра не було узгоджене з цим ученням, воно не могло бути прийняте і використане як автентичний твір, написаний кимось, кого послав Спаситель, навіть якщо ім’я цієї людини було дотичне до книги.
Які Євангелія були написані в апостольський період?
Які ж Євангелія справді були «передані» з часів життя апостолів? Щоб отримати відповідь на це запитання, звернімося до школи Юстина Мученика і до праці його учня Таціяна, який об’єднав тексти чотирьох Євангелій – від Матвія, Марка, Луки та Івана – в одне Євангеліє. Ця книга отримала назву Діятессарон («із чотирьох»), тому що з чотирьох Євангелій був створений один цілісний наратив.
Школа Юстина розвивалася в Римі в період, який настав після відкинення Маркіона і на початку великих місіонерських зусиль, яким Маркіон присвятив залишок свого життя. Маркіон стверджував, що християнство вступало в протиріччя з юдейськими Писаннями; Юстин же вважав, що християнство виконало їх. Згідно з Юстином, християни в Римі збиралися щонеділі, щоб послухати читання спогадів апостолів чи писання пророків. Юстин не уточнює імена апостолів, чиї «спогади» читалися в церкві, але йому було відомо, що ці тексти написали «апостоли і ті, що йшли слідом за ними». Це розмежування передбачає, що Юстину було відомо, що Євангелія від Марка та Луки написали не самі апостоли, а їхні учні. В одному місці Юстин покликається на твердження, знайдене лише в Євангелії від Марка (3:16-17), і стверджує, що воно записане в спогадах Петра (Dial, cum Tryph., 106. 3). Це свідчить про те, що Юстин ставився до тексту, відомого нам як Євангеліє від Марка, як до спогадів апостола Петра. Немає причин сумніватися, що інші тексти, на які він покликався як на «спогади апостолів», це були Євангелія від Матвія, Луки та Івана. Юстинові були відомі й інші тексти, подібні до Євангелій, в яких ішлося про Ісуса, але, як виявилося, він використовував їх досить мало.
Важливим є такий момент: у той час, коли прихильники Маркіона читали єдине «Євангеліє», ґрунтоване на тому, що Маркіон вважав найправильнішою «формою» Євангелія, що його проповідував апостол Павло, Церкви, наслідуючи ініціятиву християн, які жили в Римі, не користувалися єдиним Євангелієм. Юстин вживає форму множини: «спогади апостолів».
Перевага послідовників Маркіона («маркіонітів»), що мали єдине «Євангеліє», вільне від протиріч і можливих «юдейських» додавань, була дуже реальною. Немає сумніву, що вся ця проблема обговорювалася в школі Юстина в Римі. Як уже було сказано, один із учнів у Сирії після мученицької смерти Юстина (прибл. 165 р.) видав єдине уніфіковане Євангеліє, яке фактично об’єднало всі традиції, що містили Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана, в єдиний узгоджений документ. Перевага, яку школа Юстина та Діятессарон Таціяна надавали Євангеліям від Матвія, Марка, Луки та Івана перед усіма іншими текстами на євангельську тему, була, наскільки нам відомо, досить поширеною на всіх теренах, де існувала Церква, яка заперечувала вчення Маркіона і вчення гностиків. Проте Маркіон зробив важливий внесок у традицію Церков, які його відкинули: як і апостол Павло, він наголошував на тому, що існує єдине Євангеліє. Це дає змогу пояснити, чому розвинулася практика покликатися на кожну окрему книгу апостольських «спогадів» як на «Євангеліє (в однині) від Матвія (…Марка, …Луки, …Івана). Таким чином, канон Чотириєвангелія Церкви виник і дійшов до наших днів, щоб спорядити нас об’явленням, яке відкриває цей комплекс із чотирьох книг, кожна з яких має свою назву.
