Для того щоб зрозуміти історію та важливість канону Чотириєвангелія, потрібно розглядати його створення в контексті історії формування новозавітного канону в цілому. Вдалий опис цього процесу містить праця The Formation of the New Testament Canon, An Ecumenical Approach, 1983. Це дослідження стверджує, що канон Чотириєвангелія було створено для задоволення нагальних потреб Церкви середини II ст.
Канонічні Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана були написані впродовж другої половини І ст. Найпізніше з чотирьох Євангелій – Євангеліє від Івана, ймовірно, написане близько 90 р. по Р. Хр., приблизно в той самий час, коли були здійснені спроби зібрати та поширити Павлівський корпус послань. Християнський реформатор із Малої Азії, якого звали Маркіон, відредагував Павлівський корпус із власною метою. Так само він вчинив із Євангелієм від Луки, дуже скоротивши текст. Маркіонові реформи, які б цілі він не переслідував, насправді відірвали Церкву від коренів біблійного юдаїзму.
Євангеліє та відредагована версія послань апостола Павла, що були поширені завдяки Маркіоновим зусиллям, забезпечили його церковну спільноту чітко організованою та оновленою біблійною основою для місійної діяльности. Незважаючи на те що Церква, а особливо старші Церкви в Римі, цілком відкинули реформи Маркіона, саме в Римі, де він намагався отримати значний вплив, спільноти, засновані Маркіоном, множилися й процвітали ще тривалий час після його смерти. Маркіон запевняв, що тексти Святого Письма, які він поширює, є надійним джерелом, і саме популярність Маркіонового Євангелія стала тим чинником, що вплинув на Церкву в її зусиллях визначитися, які з наявних Євангелій могли бути затверджені для користування спільнотами вірних.
Як Церква визначила, які з Євангелій потрібно долучити до канону?
Процес визначення, які з Євангелій мають увійти до канону Нового Заповіту, не був, як дехто вважає, результатом чийогось плану, реалізованого центральною церковною владою. Прецедент із Євангелієм від Петра є яскравим прикладом того, як цей процес відбору відбувався насправді. Це відносно коротке Євангеліє використовували в окремих Церквах Малої Азії, коли пізніше, в II ст., єпископ Серапіон дійшов до розуміння, що зазначене Євангеліє недостовірне, і здійснив певні кроки, щоб донести свою думку до інших Церков, які вже використовували цей текст. Він прагнув показати, що не все в цій книзі узгоджувалося з «істинним вченням Спасителя» (Євсевій, Hist. ессl. 6. 12. 3-6). «Істинне вчення» мало бути встановлене певною церковною нормою, до якої єпископ мав звертатися. Якою ж була ця норма?
Правило віри
У часи раннього християнства існувало церковне правило, на яке покликалися Іриней, Тертуліян, Климент Олександрійський та Ориген, відоме під назвою «правило віри». Історію його походження можна простежити в юдейських Священних Писаннях, які цитував Ісус, відомих під загальною назвою Закон і Пророки. Те, як Ісус читав ці Писання, формувало Його духовно та нормувало Його повчання й служіння. Учні Ісуса успадкували від Нього саме такий спосіб читання Священних Писань і після Його смерти та воскресення передали цю традицію своїм учням. Климент Олександрійський дав визначення правила віри, яке він іноді називав «правилом Церкви»: «однозгідність та гармонія між Законом, Пророками й союзом, що його встановив Ісус Христос» (Stromata VI. 15. 125. 3).
Отже, із самого початку Церква мала знання про те, що є нормативним для християнської віри, і ця норма, або канон, формував усе, що є справді християнським. Сучасні християни можуть називати цю норму Духом Христа, але в II та III ст. її називали «правилом віри», «правилом істини» чи «правилом Церкви».
Ісус та правило віри (або правило Церкви)
Ісус являв Себе учням як Син Людський, Який, виконуючи місію стражденного Отрока, віддасть Своє життя як викуп за багатьох. Згідно з пророком Ісаєю, Отрок буде народжений, зросте, постраждає, помре, буде оправданий і воскресне. Євангелисти Матвій, Марко, Лука та Іван не просто представили Ісуса своїм читачам у ролі стражденного Отрока з Книги Ісаї. Їхні Євангелія – приклад узгодження й гармонії між Законом і Пророками (у цьому випадку насамперед з Ісаєю) та союзом, що його започаткував Ісус Христос, як зазначив Климент Олександрійський у своєму визначенні правила віри.
Не зовсім ясно, чи єпископ Серапіон, покликаючись на «істинне вчення Спасителя», має на увазі правило віри в найширшому сенсі чи включає Євангелія, передані з часів апостолів, як нормативні вираження правила віри. Ці два його принципи настільки інтегровано взаємодіють, що можна припустити, що вислів «істинне вчення Спасителя» був для єпископа Серапіона скороченим вираженням норми, узгодженої з правилом віри, коли йшлося про віру, виражену в Євангеліях, про які було відомо, що вони походять із апостольських часів.
