Як відомо, Ісус не залишив нам жодних письмових документів. Чотири Євангелія, що їх ми сьогодні маємо, – це твори пізніших християнських авторів, які доклали зусиль, щоб зафіксувати на письмі відомості про життя і вчення Ісуса, так щоб вони були зрозумілими й значущими для окреслених церковних спільнот І ст. Після смерти та воскресення Ісуса Христа деякі з Його послідовників проповідували Євангеліє в Єрусалимі та околицях, тоді як інші подорожували до віддалених країн. Із плином часу при різноманітних обставинах деякі християни записували те, що учні Ісуса оповідали про Його слова і вчинки, і таким чином, слова Ісуса і Його діяння стали частиною корпусу творів інтерпретованої традиції, відомої під назвою «Євангеліє», або «Добра Новина».
Євангеліє від Матвія являє собою компактне зібрання повчань і діянь Господа, упорядкованих у вигляді біографічного нарису. Характерна риса, яка заслуговує на особливу увагу, – це понад шістдесят посилань на єврейську Біблію, які мають на меті довести, що Ісус із Назарета справді виконав чітко визначену кількість пророцтв, що стосуються довгоочікуваного Месії, Сина Давида.
Марко написав Євангеліє, що в головних рисах подібне до Євангелія від Матвія, хоч його книга є набагато коротшою. Марко змальовує Ісуса не стільки як проповідника, що виголошує довгі промови, а як цілителя, екзорциста й чудотворця. Цікаво, що Ісуса, якого описує Марко, не розуміють навіть Його учні, які полишають Його перед Його смертю. Лише після Ісусового воскресення, як і було передбачено, Його учні знову приєднаються до Нього (однак у самому тексті Марко не описує цього нового зібрання).
Євангеліє від Луки – це перша з двох частин наративу, що описує життя й служіння нашого Спасителя, з подальшим описом історії становлення та поширення Церкви поза межами Палестини. Вважається, що Євангеліє могло бути написане у відповідь на жахливу руйнацію Єрусалима в 70 р. по Р. Хр. Цю подію добре зрозумів автор Євангелія від Луки як таку, що була чітко передбачена Ісусом Христом.
Євангеліє від Івана суттєво відрізняється від попередніх трьох (синоптичних) Євангелій не лише тим, як були відібрані та упорядковані в ньому оповідання про епізоди з життя Ісуса, але й тональністю наративу. Мова Іванового Ісуса піднесена, навмисно алегорична, насичена символами. Загалом Іван зосереджується у своєму посланні на ідентичності Ісуса як Сина Божого, посланого з небес, а не на моральному вченні чи приписах щодо життя та місії Церкви.
Ці записані свідчення Христа про Бога викладені у формі чотирьох біографічних наративів. Незважаючи на те що всі оповіді мають подібні риси в найважливіших аспектах, кожен із цих нарисів є водночас оригінальним та унікальним. Кожен із цих наративів натхнений живою присутністю Христа в окремій християнській спільноті вірних; у кожному з них свідомо збережено історичну єдність із самим Ісусом. Таким чином, Церква отримала чотири наративи Євангелій про Ісуса Христа.
Ориген, що жив наприкінці II ст., залишив вичерпне пояснення щодо написання цих Євангелій.
«Давайте зробимо припущення про те, що певні люди [себто апостоли] через Святого Духа бачать Господа [у Ісусі Христі], у Його святих словах та Його зовнішньому вигляді, в усьому, що Він приготував для них, що в різній кількості перебувають у різних місцях, щоб відкрити в потрібний час для їхнього розуміння… Вони благословенні не тим, що бачать абсолютно однакові видіння, [але] тим, що кожен із них по-своєму проголошує в дусі про Бога [в Ісусі Христі], про Його слова, Його об’явлення перед святими. Отже, [перший євангелист] проголошує певні речі, сказані та… виконані Богом [в Ісусі Христі] у певний час та в певному місці, але для іншого євангелиста Господь відкриває інші речі, що стосуються пророцтв та їхнього здійснення. Але ось з’являється третій чоловік, [який] прагне навчити нас інших речей, порівняно з тими, про які щойно було сказано у зв’язку з двома попередніми авторами. Припустімо, що існує четвертий автор, який описує щось аналогічне, порівняно з попередніми трьома, [про яких ми щойно згадали]. Зробімо припущення про те, що всі четверо дійшли до згоди стосовно певних основоположних речей, які їм відкрилися через Духа, і давайте погодимося з тим, що вони можуть мати певні неузгодженості, які стосуються другорядних речей» (Коментар на Євангеліє від Івана 10:3).
Таким чином, Церква отримала не один, а чотири портрети Господа нашого Ісуса Христа. «Отже, Ісус проявляється в багатьох речах, через призму різних [зовнішніх] вражень та відчуттів. У зв’язку з цим нам здається можливим зробити припущення, що євангелисти, отримавши різні бачення та при цьому дійшовши до згоди про певні [речі], написали кожен своє Євангеліє» (Коментар на Євангеліє від Івана 10:4).
Чому чотири Євангелія? Чому не одне?
Починаючи з II ст. і до нашого часу розбіжності між Євангеліями ставали об’єктом критики опонентів. Це створило обставини, при яких зміст цих книг став джерелом непорозумінь навіть у самій Церкві. Противники християнства використовують ці невідповідності як доказ на кшталт того, що Євангелія нібито ґрунтуються на чутках і домислах. Одне з місць, що на нього так люблять покликатися опоненти, це генеалогія Ісуса Христа в Євангелії від Матвія, яка відрізняється від тієї, що описана в Євангелії від Луки. Першим християнським богословам було притаманно гармонізувати Євангелія у своїх полемічних працях проти нападок критиків ззовні, щоб мінімізувати ці відмінності. Діятессарон Таціяна, що, ймовірно, ґрунтується на більш ранній грецькій гармонії, яку приготував його вчитель Юстин Мученик у часи служіння в Римі (сер. II ст.), є найвідомішим прикладом гармонії в ранній християнській Церкві. Але в період пізнього Середньовіччя і навіть у недалекому минулому складання гармоній було досить поширене; гармонії також можна знайти в місіонерській літературі раннього англосаксонського християнства, перського християнства періоду Середньовіччя та сучасного китайського християнства.
Тлумачення, які дають святі II та III ст. щодо того, чому Бог допустив написання та канонізацію чотирьох авторитетних Євангелій, досить повчальні. Найдавніше тлумачення належить Іринею Ліонському (прибл. 130 – прибл. 200).
«Неможливо, щоб кількість Євангелій становила більше чи менше число, ніж ми маємо. Адже ми маємо чотири сторони світу, в яких живемо, та чотири основних напрямки вітрів, тоді як Церква розкидана по всьому світу… тому природно, що вона стоїть на чотирьох стовпах, дихаючи свіжим подихом безсмертя на чотири сторони, оживляючи людей» (Adv. haer. 3. 9).
Пояснюючи цю тезу сучасному читачеві, ми можемо стверджувати, що саме тому, що Божий народ має розбудовуватися в багатьох різних культурних контекстах на землі, ще на самому початку Бог дав Церкві чотири портрети нашого Спасителя, які мають культурні відмінності. Євангеліє від Матвія – це глибоко єврейський текст, тоді як Євангеліє від Луки сповнене літературними виразами, що ними захоплювалися грецькі читачі. Марко зосередився на чудодійній силі зцілення Ісуса, на Його здатності прощати й навчати, на Його сміливості перед лицем смерти, щоб бути взірцем для тих, хто хотів навчитися від нього. Євангеліє від Івана, яке могло бути написане в Олександрії, Ефесі чи Антіохії, адресоване юдейсько-християнській спільноті, яка перебувала в глибокому конфлікті з іншими юдеями через питання ідентичности та значущости Ісуса з Назарета.
Під таким кутом зору Євангелія вчать гармонії між багатьма культурами, наявної на самому початку Нового Заповіту як світло маяка, щоб вести за собою християн усіх поколінь.
Святий Августин запропонував інше пояснення причини, чому Бог бажав, щоб Церква мала чотири Євангелія. Він помітив, наскільки різними в Євангеліях є описи центрального «образу» чи портрета Христа. Матвій, як він каже, узявся за те, щоб «відтворити хід подій що описують воплочення нашого Господа згідно з царською генеалогією» (De consensus evangelistarum 1. 2. 4). Марко виконував функції царедворця в тому сенсі, що він «досить сильно наслідує [Матвія], він може вважатися його помічником-референтом, адже у своєму наративі… він має досить велику кількість фрагментів, які збіжні з Матвієм» (ibid.). «Лука, з іншого боку, як ми бачимо, зосереджений на дослідженні характеру Господа та Його священицького походження» (ibid.). Існує трактування Євангелія від Марка про те, що він поєднав роль Ісуса-Царя з Матвія із Його роллю священика в Луки (також див. св. Августин, De consensus evangelistarum 4. 10. 11). Зображення Ісуса в Матвія, Марка та Луки в цілому мають більше спільних рис між собою, ніж з описом Ісуса в Євангелії від Івана. Причиною цього, як пояснює св. Августин, стало їхнє прагнення змалювати Христа в плоті, що є явищем тимчасовим. Іван же прагнув наголосити, що справжня божественність нашого Господа проявляється в тому, що Він рівний Отцю, а отже, євангелист Іван спрямував свої зусилля насамперед на те, щоб пояснити Божу природу Христа у своєму Євангелії.
«Саме тому він піднімається на вищі висоти, залишаючи далеко позаду інших трьох євангелистів, проходячи крізь хмари, якими огорнута вся земля, досягнувши чистих небес, звідки гострозорими й пильними духовними очима він здатний охопити поглядом Бога, що є Словом, яке було споконвіку з Богом, і ним постало все» (De consensus evangelistarum 1. 4. 7).
На думку св. Августина, порядок написання чотирьох Євангелій відображений у послідовності Євангелій у каноні: «Вони написали (свої Євангелія) в такому порядку: спершу Матвій, далі Марко, на третьому місці Лука, і нарешті Іван» (ibid. 1. 1.3). Очевидно св. Августин робить припущення, що кожен із євангелистів був знайомий і використовував працю свого безпосереднього попередника: Марко знав Матвія, Лука знав Марка і Іван знав Луку (ibid. 1. 2. 4).
До цих роздумів ми маємо додати одну важливу тезу, яку часто проголошують як ранні, так і сучасні богослови. У чотирьох відмінних між собою Євангеліях ми отримуємо набагато достовірніше історичне й богословське підґрунтя для нашої віри, ніж якби ми мали лише одне Євангеліє. Чотири Євангелія, що мають як відмінності, так і спільні риси, дають можливість кожному християнинові зрозуміти, як відповісти на поклик Христа особисто. Кожен євангелист своєрідно відтворив відому традицію, щоб найповніше передати її окресленій авдиторії. Відмінності, які ми спостерігаємо, порівнюючи всі чотири тексти, аж ніяк не применшують «істинність» Євангелія. Навпаки, усе це дає змогу адаптувати послання Ісуса до різноманітних історичних та культурних обставин, так само як ми продовжуємо його адаптувати в сьогоденні.
Спільні риси зрозумілі, а як ми маємо ставитись до відмінностей?
З давніх-давен існує тверде переконання, що всі Євангелія проголошують єдину святу істину про Ісуса Христа, тому найчастіше християни намагалися погодити між собою багато відмінностей, що трапляються в них. Багато ранніх християнських авторів (за винятком Оригена та його учня Євсевія) прагнули мінімізувати відмінності між чотирма Євангеліями, гармонізуючи деталі, що різняться між собою. Два найвідоміших приклади, які демонструють цей підхід, – це Діятессарон Таціяна Сирійського (кін. II ст.) та праця Августина De consensus evangelistarum (близько 405 p.), в якій автор намагався скрупульозно відтворити повну хронологію життя та служіння Христа. Підхід Августина став прецедентом у західному ортодоксальному християнстві, що є зразком для наслідування й у наш час як серед римо-католиків, так і серед протестантів.
Протилежний підхід – це той, при якому одне Євангеліє беруть за основу, не беручи до уваги всі інші в тих моментах, що містять відмінності. Незважаючи на те що цей підхід досить рідко має підтримку, навіть сьогодні існують й такі дослідники, що на практиці беруть за основу лише одне Євангеліє від Івана чи від Марка, полишаючи увагою інші.
Існує ефективніший шлях. Після Реформації християни (як римо-католики, так і протестанти) переконалися в тому, що знання про історичні обставини, при яких були написані Євангелія, час їхнього написання та авторство буде тим чинником, який сприятиме правильному тлумаченню Євангелій. Особливо важливо знати первісний порядок їх виникнення. Адже маючи правильне розуміння того, яким чином кожен євангелист використовував традицію чи, навпаки, відходив від традиції, яку містять Євангелія, написані попередниками (попередником), ми б отримали цінне бачення того, як сам автор розумів євангельську традицію. Це могло б неоціненно сприяти нашому розумінню розвитку цієї євангельської традиції. Якщо християни дізнаються щось про дійсний життєвий шлях і обставини, в яких жив кожен євангелист, вони зможуть усвідомити, як рання християнська Церква зростала та розвивалась, які перешкоди поставали перед нею, як вона їх долала і як вона вплинула на багато різних культур та знайшла шляхи, щоб стати частиною кожної культури, не втративши основу та сутність спасительного Божого слова.
