Есхатологічні та месіянські ідеї раннього християнства

Подібно як Ісус покликався на есхатологічні та месіянські традиції, які були панівними в Його часах, так само Його власне життя значною мірою спричинилося до належного усталення традиції, прийнятої в ранній Церкві. Учні, прагнучи пояснити значення життя, смерти й воскресення Ісуса, дотримувалися модели тяглости і зміни, що характерно для біблійної віри в усі часи. Без сумніву, в Євангеліях, Ісусові слова та пласти інтерпретації тих слів настільки переплетено, що розділити їх майже неможливо. Як вище надто часто з’являлися слова на кшталт «мабуть» і «ймовірно», так вони фігуруватимуть і в цій частині, в якій прагнемо з’ясувати, як христофанія після розп’яття впливала на есхатологічні та месіянські ідеї перших поколінь християн.

Як було зазначено, Ісус сприймав Своє служіння на тлі пророцької традиції, з якої народився вигнанчий образ Отрока Господнього. Ми також ствердили, що Його бачення майбутньої віднови в категоріях Божого панування, спричинило зрощення з нею понять, споріднених із титулом «Месія», що відтак висунуло потребу розрізнення Ісусового розуміння Божого царства та популярних політичних понять. В Ісусових часах в есхатологічних спекуляціях функціонувало також, як ми бачили в межах нашого коментаря до «Притч» в 1Енох, 37-71, визначення «Син Людський». Чи відтак цей титул теж фігурував в Ісусових роздумах про майбутнє?

Це – одне з найскладніших питань у біблістиці НЗ. Це визначення часто з’являється у Євангеліях, причому завжди в словах, приписуваних Ісусові. Хоча часто Ісуса поєднують зі Сином Людським, у деяких випадках ідентичність Сина Людського не є очевидною (Лк. 12:39-40; Лк. 17:22-37). Пов’язування в НЗ Сина Людського зі судом над грішниками, який настане несподівано і принесе виправдання праведникам, гармоніює з образом в 1Еноха. Подібно як у випадку з ужитком терміна «Месія» у Євангеліях, і тут лунає певна іронія: той, хто прийде в славі, щоб звершити вселенський суд, є тим самим, хто мусив багато страждати від сильних цього світу, а врешті прийняв смерть на хресті. Неможливо з’ясувати, навіщо Ісус виразно долучив цей образ до повчання про Свою місію (втім, визначення «Син Людський» лунає майже винятково з Ісусових уст). Зрозуміло тільки те, що теми, поєднані в традиції про Сина Людського, виявилися вельми зручними для учнів у спробах зрозуміти іронічні елементи, імпліцитно наявні в історії їхнього Господа.

Питання, які стосуються образу Сина Людського, відтак пов’язано з образом стражденного Отрока. Властиво, є певним, що Ісус зі Своєї пророцької перспективи сприймав Своє служіння в поєднанні з місією вселенського зцілення та відновлення, яку було сформульовано в Книзі Ісаї, а також брав до уваги обов’язковість послуху Божому царству, який вів до страждань, а може, навіть до насильницької смерти, – натомість важко бути впевненим щодо того, наскільки та якою мірою деталізації роль Ісаїного Отрока сформувала Його розуміння служіння. Чи вважав Ісус Себе тим, хто віддає життя, бо «узяв на Себе гріхи багатьох» (Іс. 53:12; пор. Мт. 20:28; Мр. 10:45)? Його слова, звернені до учнів у ту ніч, коли його було видано, так, як їх зберегли церковні Євангелія: «Це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26:28; пор. Мр. 14:24), – вказують на те, що Він сприймав прийдешню смерть як форму примирення, що відповідало Божій волі, об’явленій у Книзі Ісаї. Так чи так, а для учнів після Воскресення цей зв’язок був очевидний. Страждання та смерть їхнього Господа не були просто трагічною історією про відважного чоловіка, але становили істотні складники Божого плану відкуплення. Неможливо повірити, щоб Ісус не добачив засадничого пункту цього плану, тобто того, що безвинні страждання мають силу відкуплення.

Фактом Воскресення Бог подав яскравий доказ того, що Ісусова покора не була даремна, а Павло визнав, що та подія визначально змінила його розуміння єврейської релігійної спадщини (Гал. 1:23). Він навіть був готовий узалежнити щирість цілого свого служіння від цієї віри: «Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша!» (1Кор. 15:14). Той, кого пророцтво оголосило «пораненим за гріхи наші», «Мій Отрок, оправдає пізнанням Своїм багатьох» (Іс. 53:6,11), прийшов і довершив примирення, яке відкрило перед людством нову епоху. Завдяки вірі в те, чого Бог досягнув в Ісусі, вірні отримали собі в дар праведність, яку здобував Авраам, тобто праведність, через яку Бог відновлює досконалість дітей Божих (Рим. 4:23-25). Есхатологічну візію вселенського відкуплення, яку невиразно спостеріг Девтеро-Ісая, а втілив у житті Ісус, поширивши благу звістку про Божу благодать на всіх: євреїв, самарян чи римлян, – чітко сформулював Павло, який надав євангельським імплікаціям характеру місійної програми для молодої Церкви. На Павлове переконання, не можна було надалі було тримати в таємниці правду, що Ісус є Христос, Божий Месія. Водночас Павло зберіг, а частково посилив імпліцитну іронію, вписану в Ісусове життя в трактуванні євангелистів, а саме, що цей Месія був не воєнним звитяжцем із табору політичного месіянства, а стражденним Месією вселенського царства, народженого Божою мудрістю як альтернативне до деструктивних царств цього світу (пор. 1Кор. 1-4).

Християнські есхатологія та месіянізм, сформовані навколо ідеї Отрока Господнього, покірного аж до готовности постраждати й померти, стали, отже, головною темою церковного передання (1Кор. 1:17-25). Лука вказує на Іс. 53 як на фрагмент, завдяки якому апостол Пилип спромігся «благовістити Ісуса» придворному урядникові етіопської цариці (Дії 8:27-39), а в часах автора 1Пет. образ стражденного Отрока можна було вважати основою для практичного повчання (1Пет. 2:21-25).

Пророцька традиція, таким чином, була корисна – не тільки для Ісуса, але і для ранньої Церкви – як засіб формування есхатології відповідно до течії, що відкидала політичне месіянство, а водночас уникала доктрини гностицизму, яка заперечувала світ. Віднова, яку розпочав Бог і яку вирішив довершити завдяки Ісусові, не була відірвана від життя на цьому світі, проте не була вона й політичним порядком, що його встановлюють правителі цього світу. Вона була набагато розлогіша в часі та в просторі як заразом і вселенська, й вічна, а сила, якою вона володіла, була не звичною мілітарною силою, але альтернативною (цей світ сприймав її як нерозумну) силою терпіння, страждання, любови.

Попередній запис

Есхатологічні та месіянські ідеї в Ісусовому служінні (закінчення)

Ісусове служіння було продовженням пророцького бачення віднови. Як і бачення Девтеро-Ісаї, ця візія виходить за межі націоналізму політичного месіянства. Відсутність ... Читати далі

Наступний запис

Біблійні есхатологічні та месіянські теми і сучасна Церква

Виклик, перед яким стоїть сучасна Церква, що шукає саморозуміння і бореться за окреслення своєї місії у світі в контексті біблійних ... Читати далі