Есхатологічні та месіянські ідеї в Ісусовому служінні (закінчення)

Ісусове служіння було продовженням пророцького бачення віднови. Як і бачення Девтеро-Ісаї, ця візія виходить за межі націоналізму політичного месіянства. Відсутність згоди Ісуса об’єднати Свій рух із войовничими революціонерами не була, проте, спричинена спіритуалізацією в сенсі нехтування громадських структур і політичних реалій. За цим радше крилася візія Божого панування, що відкидала зв’язок із тими чи тими політичними ідеологіями, щоби залишатися відкритою і могти охопити всіх. Боже панування долало рубежі, які встановили люди, і тому Ісус міг звертатися до юдеїв, до самарян, до галілеян, до римського сотника, до митаря, до рибалки, до прокаженого, до фарисея, до повії з одним і тим самим закликом: «Приходьте на гостину» (пор. Мт. 22:1-10; Лк. 14:16-24 з Іс. 55:1-2). Це панування, що обіймало ціле сотворіння, несло звільнення одержимим, здоров’я хворим, незрячим – зір, в’язням – звільнення, грішникам – прощення. Широчінь Ісусового есхатологічного бачення полягає в тому, що Його слова та діяння виходять за межі будь-якої конкретної політичної чи соціяльної програми. Ісус подає Себе як воїна на боці Бога, щоби відірвати сотворіння від тих злих сил, які прагнутимуть скинути те, що створив Бог як «добре», на рівень морального хаосу. Виконуючи це завдання, Ісус приймав співпрацю кожної одиниці та групи, зацікавленої в справедливості Божого царства (Лк. 9:49-50; Мр. 9:38-40). Та місія не потребувала, проте, воїнів-ангелів (Мт. 26:53) ні навіть воїнів-людей; співчутливий Отрок збирав довкола Себе інших слуг: тихих, покірних помічників небесного Владики. Вони, як і сам Ісус, вирушили, щоби виправляти і зцілювати, а глибоке значення їхнього служіння оприявнено в Його реакції на їхній звіт про досягнуті успіхи: «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка» (Лк. 10:18). Скрізь, де з’являлись Ісус і Його учні, сотворіння, вимучене злом, віднаходило гармонію через слово, дотик, знак чи через акти самопожертви. З огляду на це стає очевидним Ісусове прохання до небесного Отця, висловлене так: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Мт. 6:10).

Ісусове служіння, вірне пророцькій традиції, увиразнювало певне есхатологічне бачення, яке інспірувала непохитна віра в намір Бога повернути сотворінню його первісні красу та гармонію і яке було пов’язано з усвідомленням, що вороже цьому зло може заволодіти людьми і зробити їх безпорадними в’язнями. Людських засобів виявилося замало, щоби подолати сили зла. Тільки Божа сила могла проганяти демонів, усувати хвороби та прощати гріхи, а була то сила, що її, на Ісусове переконання, доручив Йому Бог, аби надалі передати її Своїм учням як Божим посередникам у справі оздоровлення та спасення. Лучина версія розіслання учнів виразно пов’язує їхню діяльність із Божим пануванням: «А як прийдете в місто яке, і вас приймуть, споживайте, що вам подадуть. Уздоровлюйте хворих, що в нім, промовляйте до них: Наблизилося Царство Боже до вас!» (Лк. 10:8-9).

Царство Боже – це творіння, піднесене до стану гармонії та краси, які запланував Бог. Такою була есхатологічна візія, до якої схилився Ісус. Коріння її було таке давнє, як звільнення Ізраїля з Єгипту, коли Бог доклав необхідних зусиль, аби зібрати воєдино Свою особливу власність – «царство священиків, народ святий» (Вих. 19:5-6). Коріння цієї візії сягало Тори, проводирки Божого народу до праведности, завдяки якій він міг свідчити про Боже милосердя та про Його справедливість у світі. Ця візія черпала поживу з проблиску віднови, що з’явився в ювілейному році, а свою спрямованість завдячувала невтомним зусиллям ізраїльських пророків задля того, щоб оновити благословення союзу через покаяння та послух. Остаточно цю візію було сформульовано в синтетичному описі місії Отрока – описі, який походив із кола Девтеро-Ісаї і який євангелист Лука вклав в уста Ісуса (Лк. 4:16-21). Цей опис, уміщений в Іс. 61:1-3, звучить так (фрагмент):

«На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених,…»

У середовищі Девтеро-Ісаї, попри страждання та приниження, яких завдавало правління язичників, було схоплено проблиск Божого Месії («Помазаника») не в категоріях особливої пишноти політичного монарха, а в образі особи, котру помазав Бог і вповноважив вірно служити задля оздоровлення сотворіння. То була, як видається, есхатологічна та месіанська традиція, на яку покликався Ісус, проголошуючи царство Боже. Тому Ісусова відмова від політичного месіанства не була негативною відповіддю на стратегію, що, як Він побоювався, може довести до катастрофи, але виростала з Його прихильности до альтернативної візії встановлення Божого царства справедливости і миру. Головне місце в тій візії посідала постать Отрока, котрого традиція сприймала і як непохитну громаду, і як вірного лідера, що Його помазав Бог, обдарувавши Божим Духом, – лідера, готового страждати, щоби тільки повернути заблукалих до Божого царства миру та гармонії. Уміщена в Луки версія Заповідей Блаженства висловлює альтернативне есхатологічне бачення, яке Ісус використав із красивою простотою: «Блаженні убогі, Царство Боже бо ваше. Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете. Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви» (Лк. 6:20-21).

Есхатологія, вкладена в ці прості блаженства, сягає пісні Анни (1Сам. 2:2-8) і охоплює всіх живих істот, включно з найпокірнішими селянами. Вплив цієї есхатології на суспільство має потенційно значно більшу перетворювальну силу, ніж уплив тієї чи тієї політичної ідеології, бо ця есхатологія не має жодних сторонніх обмежень і звертається до людини на її найбільш фундаментальному рівні (пор. Мт. 25:31-46), а також сягає кожного куточка світу, бо представниками цієї есхатології є не царі й імператори, а звичайні люди, відповідальні перед Богом. Це та есхатологія, яка може викликати спротив світових урядів і влад, як-от Стародавнього Риму, – спротив, викликаний її відмовою беззастережно коритися земній владі (як у Книзі Об’явлення). А через сліпоту щодо альтернативних цінностей Божого царства земні правителі часто трактували місію помазаника, тобто голошення благої звістки про царство Боже, як загрозу їхньому дочасному пануванню. У контексті римської політики цілком зрозуміло, що Ісуса було страчено як політичного ворога Риму.

Попри те, сліпота щодо реалій Божого царства не обмежувалася римлянами. У спілкуванні з євреями Ісус поставав перед воістину драматичною дилемою. Багато з них, як це доводять єврейські традиції, виглядали месію в межах традиції про царя Давида – тобто месію, котрий переможе Рим і відновить політичну незалежність Ізраїля. Ісус, одначе, розумів Своє помазання (або Своє месіянство) не як повноваження, пов’язане з військовою силою, але як посідання духа зцілення та примирення. Його було помазано як Отрока Господнього, а не як вождя, котрий покладається на меч. Завдяки актам благодати Боже сотворіння стає визволеним із неволі гріха, звільненим від хвороби, біди та розпачу. Звісно, лагідність і терпіння мали небагато спільного з вогнищем гніву населення супроти римського окупанта. В який спосіб Ісус хотів уплинути на Своїх бунтівних слухачів, аби вберегти їх від помилкового ототожнення Його місії з місіями популярних політичних месій? Євангелисти Матвій, Марко та Лука дають на це питання правдоподібну відповідь, коли зображають Ісуса як того, хто прийшов, аби відновити Боже панування й учинити діло милосердя, а водночас пояснити найближчим «тайну Божого царства» (Мр. 4:10-12; Мт. 13:10-11; Лк. 8:9-10), тобто істотні ознаки, які відрізняють його від царств цієї землі, зокрема також і від єврейського царства, що його очікували Ісусові співвітчизники.

Євангелисти пропонують власні зображення Ісуса в стосунку до глибокої іронії, вписаної вже в самій природі Девтеро-Ісаїного Отрока Господнього: Бог вибрав представника, котрий довершить давно очікувану віднову, та цим представником є не войовничий цар, що його виглядав народ, а лише покірний Отрок, і завдяки його вірній службі – навіть у вигляді страждання – буде відновлено Боже панування. Цю іронію розгорнуто з допомогою кількох підтем: Ісус має Божого духа, та Його відкинули і знеславили ті, хто мав владу над людьми; Ісус має владу відпускати гріхи, та приймає смерть від рук грішників; Ісус – Божий Месія, та помирає як проклятий. Хоча характер месіанства й есхатології, які окреслювали Ісусове життя, а також інтерпретацію, що її запропонували Його ранні учні, слід з’ясовувати насамперед на підставі джерел НЗ, наведений вище уступ цілком певно показує, що наявність у межах єврейської традиції альтернативних месіянства й есхатології, які виростають із пророцької традиції (пор. також Єр. 31:31), поглиблює наше розуміння іронічних аспектів розіп’ятого Месії разом із таємницею спасенного Божого задуму.

Попередній запис

Есхатологічні та месіянські ідеї в Ісусовому служінні

За винятком садукеїв, представляється очевидним, що в деяких єврейських колах часів Ісуса плекали надію, що Бог через Месію вдасться до ... Читати далі

Наступний запис

Есхатологічні та месіянські ідеї раннього християнства

Подібно як Ісус покликався на есхатологічні та месіянські традиції, які були панівними в Його часах, так само Його власне життя ... Читати далі