Есхатологічні та месіянські ідеї в Ісусовому служінні

За винятком садукеїв, представляється очевидним, що в деяких єврейських колах часів Ісуса плекали надію, що Бог через Месію вдасться до необхідних заходів для віднови Ізраїля. Цю надію живили чотири ключові елементи: 1) пам’ять про Давидові часи, особливо в ідеалізованій формі, яку бачимо в 1Цар. 4-5; 2) традиція про Божий союз із Давидовим домом, ословлена в 2Сам. 7 і в Пс. 89; 3) пророцькі обітниці: й ті, що однозначно стосуються відродженого (redivivus) Давида (Єр. 23:5-6; 33:14-26; Єз. 34:23-24; 37:15-28), і ті, що радше в загальних рисах розвивають ідею есхатологічного часу миру (Іс. 2:2-4); 4) приниження та злидні, які були буденністю для євреїв, котрі жили під владою Риму.

Якщо конкретно, то був це період інтенсивного політичного бродіння та час обговорення і формулювання різноманітних есхатологічних та месіанських візій. Немає сумніву, що мандрівні вчителі, котрі розгортали есхатологічну тему близького настання Божого царства, – так, як те робив Ісус, – мусили привертати до себе увагу і потенційних прихильників, і критиків. Через напружену політичну ситуацію живим було очікування насамперед войовничого месіянського лідера, котрий міг би організувати єврейський спротив римлянам і мобілізувати його для бунту, який би супроводжували заклики до Бога про допомогу.

Тому знаковою є ймовірність, що постає як результат критичного прочитання Євангелій, що Ісус хотів дистанціювати Свою діяльність від войовничих месіянських груп. Хоча розповідь про нагадування п’ятьох тисяч людей в Ів. 6:1-15 уже відображає високий ступінь богословської інтерпретації, розв’язка її піднімає тему, на яку, здається, є натяки в синоптичній версії цієї історії (Мт. 14:21; Мр. 6:44) та яка відповідає ситуації Ісуса-годувальника голодних і в такий спосіб викликає в пам’яті традиційні образи месіанської учти: «Спостерігши ж Ісус, що вони мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один» (Ів. 6:15). Для «обробленого» політичною агітацією галилейського люду то була природна відповідь на діяльність пророка/вчителя, котрий авторитетно тлумачив Писання, володів силою зцілення й умів угамувати й фізичний, і духовний голод. Та інтерпретаційна традиція, чудово обізнана з політичною атмосферою, в якій жив Ісус, була спроможна зрозуміти, що натовп, зібраний навколо Ісуса, хотів оголосити його своїм Месією, маючи на увазі під цим титулом того, кого послав Бог Ізраїля, щоби він повів людей до боротьби проти чужоземного окупанта і гнобителя. Видається дуже правдоподібним, що якийсь учень, як-от Петро, який супроводжував Христа в Його милосердному служінні, слухав виклад Його вчення про царство Боже і був свідком Його актів зцілення, міг, урешті-решт, визнати: «Ти Христос [Месія]», – і що Ісус, побоюючись, що неспокійний натовп зрозуміє це визнання хибно, наказав Петрові нікому про те не розповідати (Мт. 16:13-20; Мр. 8:27-30; Лк. 9:18-20). Так само вельми правдоподібною є і розповідь про Івана Хрестителя, який послав своїх учнів до Ісуса з питанням: «Чи Ти Той, Хто має прийти [тобто Месія], чи чекати нам Іншого?» (Мт. 11:3; Лк. 7:19). Здається цілком можливим, що євангелистів і ті джерела, які вони використовували, випередили учні, котрі виснували з Ісусових слів і діянь інші месіянські риси.

Складно собі уявити, яку велику кількість прихильників зібрала би довкола Ісуса Його публічна декларація: «То Я є той довгоочікуваний Месія, і Я прийшов, аби повести вас на бій проти римлян». Відсутність безпосередньої заяви такого кшталту в синоптичній традиції є непомильною вказівкою на те, що Ісус уникав такої виразної ідентифікації, бо, якби хоч колись оголосив про претензії на месіанський титул, пізніші інтерпретатори, без сумніву, не раз би її детально переказали. Фактично, єдину пряму месіянську заяву, приписувану Ісусові, вміщено в останньому і найбільш богословському Євангелії, тобто в Ів. 4:26 («Це Я, що розмовляю з тобою»). Імовірно, що, бажаючи ствердно відповісти на питання, чи є Він Месією, Ісус не міг зайти далі, ніж у двозначній відповіді, яку Він дав Пилатові: «Ти кажеш» (Мт. 27:11; Мр. 15:2; Лк. 23:3; пор. також Мт. 26:64; Мр. 14:62).

Той факт, що головна провина, яка спричинила Ісусову страту і яку було написано на Його хресті: «Цар євреїв», – а також сам спосіб страти (розп’яття) вказують на те, що римляни помітили в Ньому загрозу, що її бачили в нурті політичного месіянства. Відтак виникають запитання: що спонукало Ісуса до такої діяльности, яка пробудила в умах і Його послідовників, і ворогів асоціяції з єврейським Месією, і що спричинило те, що Він утримався від згоди на таку ідентифікацію та на її використання?

Проста відповідь, що Ісус – подібно як більшість фарисеїв тих часів – побоювався трагічних наслідків такого кроку, здається недостатньою. Адже не був Він чоловіком, котрий лякався би конфронтації, навіть якби вона могла довести до смерти. Відповідь на сформульовані вище запитання набагато складніша. Вона вимагає ретельного вивчення традиції, що якнайбезпосередніше окреслила спосіб і напрямок Ісусового служіння, тобто вивчення пророцької традиції, особливо тієї, яку Девтеро-Ісая застосував до становища євреїв, котрі залишалися під вавилонським пануванням. Зберігаючи вповні ідею абсолютної влади Бога, Девтеро-Ісая модифікував і розширив бачення Божих планів щодо Ізраїля в контексті того, що вавилоняни знищили Давидове царство. Бог «правосуддя народам подасть» (Іс. 42:1), аби Його «спасення дійшло до краю землі» (Іс. 49:6). Уже не тільки такий суб’єкт історії, як Ізраїль, але ціле творіння пізнає спасительну силу Бога. Що ж до людського посередництва, яким скористається Бог, аби досягнути Своєї мети, то певну роль відіграє царська влада: наприклад, перський цар Кір поверне Ізраїлю політичну свободу (44:25-45:7). Одначе набагато важливішим у такому есхатологічному баченні було посередництво Отрока – постати і колективної, яку розуміли як сукупність вірних Ізраїля, і персональної, яку розуміли як лідера, котрий терпляче та покірно реалізує Божу мету. Через Слугу Бог поверне народові та країні процвітання – згідно з обітницями, поєднаними в традиції Тори з послухом, а зібраними в описі ювілейного року (Лев. 25). Звільнення полонених, повернення здоров’я хворим, дарування надії охопленим злиднями, помилування тих, хто страждає під тягарем гріха, – все те передбачало виправлення Всесвіту – діла, для якого було прикликано Отрока; до сьогодні в юдаїзмі це діло називається tikkun ‘оlат, тобто «виправлення світу» (див. Лк. 4:16-30).

Особлива зацікавленість Девтеро-Ісаї метою, що присвічує Богові, спричинила релятивізацію популярних традицій та інституцій, що їх багато хто не раз ототожнював із Божою реальністю, зокрема найважливішої інституції, в якій тепер серйозно засумнівалися, тобто месіянського царства. Союз, укладений між Богом і Давидом та непорушні обітниці, пов’язані з ним, тепер було поширено на цілу громаду вірних. Відтак Божим повірником відтоді вже не був маєстатичний цар, але покірний, слухняний Отрок, котрого було наснажено духом Божим, аби він міг «правосуддя народам подати» (Іс. 42:1) та започаткувати царство справедливости і миру, на яке очікували пророки (напр., Ам. 9:11-15; Іс. 2:2-4). Господь помазав Отрока, щоби той міг «благовістити сумирним» (Іс. 61:1). Отрок, «Помазаник», був Месією за визначенням – Месією par excellence (євр. дієслово maszach у перекладі означає «намащений олією»),

Попередній запис

Месіянські очікування

Зі сказаного вище можна, як видається, зробити висновок, що більшість єврейських угруповань еліністичного періоду погоджувалася з історичною орієнтацією гасмонейського тлумачення ... Читати далі

Наступний запис

Есхатологічні та месіянські ідеї в Ісусовому служінні (закінчення)

Ісусове служіння було продовженням пророцького бачення віднови. Як і бачення Девтеро-Ісаї, ця візія виходить за межі націоналізму політичного месіянства. Відсутність ... Читати далі