Кумранська община

Претензії Гасмонеїв різко відкидали вже в часах Йонатана та Симона деякі благочестиві (асидеї – аsidim), котрі приблизно за десять років перед тим приєдналися до війська Юдеї, переконані, що святотатства Антіоха IV – це ніщо інше, як виклик для початку священної війни. Секуляризаційні тенденції Гасмонеїв ставали щоразу більш чужими для людей, котрі почували огиду до ідеї єврейського народу, який наслідував поведінку язичницького світу. Глибоко образливою для декотрих стала претензія на титул первосвященика, яку перший висунув Йонатан, а реалізував Симон. До того Симон додав іще й претензії на титул царя. Дехто з благочестивих схильний був розірвати зв’язки з новою владою Єрусалима, отримавши знову заохоту й підтримку від священиків-садукеїв, котрих позбавили влади переможці-гасмонеї. Один із тих священиків – у сувоях Мертвого моря його названо Вчителем Справедливости – став лідером групи сповнених рішучости єрусалимських дисидентів, котрі втекли в Юдейську пустелю, знайшовши прихисток на її східній околиці (Кумран). Вони культивували там альтернативне бачення Божого плану щодо Ізраїля в спільноті, що дбала про дотримання абсолютної вірности Торі в кожній дрібниці й у такий спосіб – про збереження святости, яка була необхідною умовою Божої присутности. Відкинувши претензії Гасмонеїв на первосвященство та на царювання, вони очікували Божого діяння, завдяки якому керівництво Храмом буде повернуто законному священицькому роду Садока, а царську владу в той день очищення та відновлення справедливости – віддано обранцеві Бога, Месії. Месіянізм, який народився з тих очікувань, набув формального вираження у фразі «помазаник-священик та помазаник народу Ізраїля» (1QSа 2:17-22). Ця ідея відсилає до визначення, яке наприкінці VI ст. перед Р. Хр. дав Давидовому князеві та священикові-садукею Ісусові пророк Захарія, написавши: «Це два Помазанці» (дослівно – «два Сини оливи», Зах. 4:14). Кумранська спільнота очікувала, що прийдуть помазаник-цар і помазаник-священик, котрі будуть протилежністю до зіпсутих та егоїстичних і чиє правління остаточно покладе край лицемірній владі в Єрусалимі, дозволить вірним повернутися до свого міста з новим Храмом, спорудженим на місці давнього, що його осквернила фальшива жертва, і забезпечить участь в есхатологічній учті. Інший текст із Кумрану, пов’язаний з традицією, репрезентованою в Єр. 33:14-15, у Зах. 3:8 і в Зах. 6:12, виразно поєднує очікуваного царя з домом Давида: «…наприкінці днів пагін (semach) Давидів зійде» (4QFlor 1:11). Поки, втім, настане месіянська ера, покликанням вірних – сакрально організованих у своїй пустині так, як раніше було організовано в пустелі табір Ізраїля під орудою Мойсея, – було зберігати самих себе як святий, неосквернений храм, а також підтримувати в громаді такий лад, який мав би бути провісником майбутнього царства Ізраїля.

Хоча хронологічно впорядкувати писання секти з Кумрану є складно, видається ймовірним, що посилена войовничість єрусалимських керівників, поєднана з їхньою проримською політикою та з поглибленням морального зіпсуття, накреслювала дедалі більш песимістичні перспективи. Розчарування, без сумніву, поглиблювало ще й те, що очікуване прибуття месії-царя та месії-священика забарилося. Спосіб мислення декотрих благочестивих став радикально дуалістичним. Світські межі окреслювала історіографічна традиція, культивована в дещо радніших за часом групах благочестивих (пор. Апокаліпсис Тварин і Апокаліпсис Тижнів в 1Еноха та Книга Ювілеїв). Згідно з тією традицією, Другий Храм від самого початку було осквернено, й він підлягав Божому суду. Гасмонейські царі, за оцінками в межах тієї традиції, з ритуального погляду, аж ніяк не примножували – незважаючи на воєнні успіхи та на контроль над Храмом – Давидової спадщини, а лише наближали кульмінацію ери гніву, яка закінчиться, коли Бог знищить осквернений Храм і його грішне місто в акті очищення, що стане початком остаточної ери святости. Коли настане день гніву, благочестиві з Кумрану мають бути готові долучитися до боротьби. Культивування святости на шляху послуху та ритуальних обрядів додатково перейняло давню функцію збереження чистоти, конче необхідної для провадження священної війни, а згідно з її приписами, ті, хто готувався разом із ангелами до бою, мусили дотримуватися ретельної ритуальної святости разом зі суворим додержанням целібату, який, на думку декотрих, став тривалою ознакою, що вирізняла громади з Кумрану. Боєготовність забезпечували також завдяки приготуванню належного арсеналу освяченої зброї та культивуванню непримиренної ненависти до всіх ворогів Бога. Ту стратегію священної війни, просякнуту дуалізмом і вкрай апокаліптичним світоглядом, було детально викладено в трактаті Війна синів Світла проти синів Темряви. Тільки після атаки на загони Темряви та на військо народів, а також після жахливих страждань Бог остаточно винагородить обраних, котрі відтоді житимуть у своєму благословенному царстві під орудою двох месій.

Спробу зрозуміти справжню природу месіанства й есхатології спільноти з Кумрану ускладнюють розмаїття традицій і загадкова, вельми архаїчна та багата на метафори мова, яка мала бути зрозуміла тільки для втаємничених. Опис фінальної битви, якщо брати до уваги Єз. 38-39, насичено мітологічними мотивами, які спонукають припускати, що передбачувану віднову пов’язано з цілковитою трансцендентністю цього світу. Подібно й описи месіанської учти містять елементи, які натякають, що відбуватиметься вона на небі. Не меншою мірою, втім, те загальне враження, яке залишають сектантські твори, стосується громади, що прагне повернути контроль над історичним Єрусалимом. Благословенне царство, яким правлять цар і священик, видається царством, яке постане на землі, очищеній від усякого зла та заселеній винятково обраними членами спільноти союзу. Це не означає сумніву щодо багатьох тем, які вказують на позицію, орієнтовану радше на потойбічний світ, а отже, споріднену з тією, яку бачимо в заключній главі Книги Даниїла. Насправді марно шукати у єврейській літературі двох останніх століть перед Р. Хр. цілісне бачення майбутнього. Її характеризує радше широке розмаїття есхатологічних, апокаліптичних і месіянських перспектив. Одначе загалом минущі обставини, які ми могли помітити в основі різноманітних есхатологічних мотивів у Кумрані, переважали в мисленні більшости єврейських угруповань. З цілковитою певністю це стосується есхатології рабинських творів наступних століть, де моделлю прийдешнього світу є не потойбічні небеса, а покірний народ, підлеглий своєму цареві з Давидової династії, – значною мірою про цю модель ідеться в 1Цар. 4-5.

Попередній запис

Відповідь Макавеїв

Глави 7-12 Книги Даниїла віддзеркалюють кризовий трирічний період від осквернення Храму до його повторного освячення. Вони показують, як інтерпретували переслідування ... Читати далі

Наступний запис

Месіянські очікування

Зі сказаного вище можна, як видається, зробити висновок, що більшість єврейських угруповань еліністичного періоду погоджувалася з історичною орієнтацією гасмонейського тлумачення ... Читати далі