Критичний поворотний пункт: вавилонський полон (закінчення)

Уже в посланні Девтеро-Ісаї можна розпізнати очищувальний вплив суворої перевірки пророцької віри в контексті неоднозначности людського досвіду. Ті аспекти передання, які відбувають випробування віри, отримують визнання («Пам’ятайте про давнє, відвічне», 46:9; пор. 44:21), тоді як традиції та інституції, що відвертають увагу від «новітнього», яке от-от запровадить істинний Бог, необхідно забути: «Не згадуйте вже про минуле, і про давнє не думайте! Ось зроблю Я нове, тепер виросте. Чи ж про це ви не знаєте?..» (Іс. 43:18-19)

Але богословський процес розпізнавання, що його викладено в Девтеро-Ісаї, приховує небезпеку. Офіційний дозвіл ретельно «просіювати» крізь сито релігійне передання, щоби визначити, що варто запам’ятати, а що можна забути, воскрешає примару вельми безапеляційного процесу творення Святого Писання, яке відповідатиме винятково людським бажанням. І дійсно, такий суб’єктивізм уже руйнував релігійні громади й уводив в оману вірних усіх часів. З іншого боку, без такого процесу розпізнавання релігію обтяжує спадщина інтерпретацій, яка може затьмарити засадничі істини. Отже, що захищає процес богословського розпізнавання від перекручування його в середовищі людських істот? Лише вірність пророка та пророцької громади єдиній Реальності, Еммануїлові – Богу, Який відомий їм завдяки свідоцтвам їхніх предків і водночас скеровує їх самих та наставляє на шлях милосердя і справедливости.

Судження учнів, котрі зберегли слова Девтеро-Ісаї, підкріпили мудреці, внісши його слова до Святого Письма як частину Книги пророка Ісаї: він утворив із пророками єдине ціле як виразник волі Божої та як той, хто має право відрізняти вічне від минущого. Ось деякі судження Девтеро-Ісаї, що їх переказували, щоби збагатити Божий люд усіх пізніших століть:

1) Щодо Божого союзу з Давидовим домом – союзу, який нібито дискредитувало вавилонське завоювання, то: «І з Я вами складу заповіта навіки на незмінні Давидові милості» (Іс. 55:3).

Божого союзу з людьми, обраними з-поміж народів Землі, котрі мали би служити милостивому задуму Бога, не анульовано. Це – очевидно. Давида було обрано як пастиря того люду, а не якогось особливого, хто мав би бути винятковим і мати особливі права та привілеї. Девтеро-Ісая, повторно підтверджуючи вічний союз Бога з цілим народом, перекреслював тим союз, що його перекрутили царі, котрі сприймали своє володарювання в категоріях особливих повноважень.

2) Щодо безперервної чинности уряду месії (помазаника), то Девтеро-Ісая повернув йому належні функції, позбавивши те урядування містичної гідности абсолютної монархії та повернувши його до історичного контексту: «Так говорить Господь до Свого помазанця (mаshiach) Кіра…» (Іс. 45:1). Честь і титул Господнього помазаника забезпечує не родовід, а вірність Божому задуму. Божої волі при призначенні помазаника не обмежують такі людські інституції, як, наприклад, царська династія. Девтеро-Ісая дещо драматично перепідтверджує Божу волю, заявляючи, що Бог призначив чужоземця виконувати функції, які раніше належали тільки нащадкам Давида та Садока. Бог закликав перса Кіра повернути вигнанцям їхню землю.

3) Щодо того, хто приведе очищену єврейську громаду знову до засад вірности її Богові, то Девтеро-Ісая впровадив постать Отрока Господнього (42:1): «Оце Отрок Мій, що Я підпираю Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя. Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть».

Як у минулому Бог звично обирав царів, священиків і пророків, аби вони керували, провадили та наставляли, так тепер Він обрав того, кого названо Отроком. Цього Отрока – без сумніву, не випадково – описано як особу багатогранну. Його покликано повернути народ Ізраїля до засад вірности, засвідчити Божу волю перед народами і постраждати й померти, щоби спокутувати гріхи народу; Отрок робить більше, ніж про те могли би сказати біографічні нотатки щодо конкретної особи чи групи осіб. Отрок знову звертає увагу на природу посередників, котрими послуговується Бог, аби змогти виконати свій спасительний план на Землі. Вони стоять смиренно, в одному ряді зі звичайними людьми, покладаються на Бога, шукаючи для себе сили й орієнтирів, вони покірні аж до смерти. Образ Отрока з’являється в тому місці, де в Девтеро-Ісаї закінчується критика ідолопоклонницьких інституцій, а повертається однозначний образ того, що, властиво, означає бути народом Божим.

Девтеро-Ісая не був єдиним пророком, котрий із досвіду нещодавної Божої кари, яку пережив народ, висновував виразний напрямок подальшого руху. Також і Єремія перескеровував увагу з людських побудов і амбіцій на людське серце як на плацдарм нової спасительної місії Бога (Єр. 31:31-34). Єзекіїль таврував фатальне для Ізраїля ідолопоклонство й указував на очищальну святість Бога як на першопричину очищення (Єз. 8-11). Отже, вірні священики подвоїли зусилля, щоби розтлумачити суть Божого закону в тому, що стосується любови до ближнього (Втор. 6:5; Лев. 19:18), а також турботи про бідних і про чужинців (Лев. 25), і щоби вгамувати незмінну людську потребу спокути за гріхи (Лев. 16-17). Йов підкреслював важливість чесного обговорення питань як частини істинної віри, навіть коли це обговорення торкалося головних засад успадкованої традиції, а також фіксував у колективній свідомості поняття таємничого буття Бога як єдиної непроминальної Реальности серед невизначености життя.

Дослідження та обговорення питань у відповідь на безпрецедентні випробування, характерні для вавилонського періоду, створили клімат для значного богословського зросту і для змін, які відбувались у наступні століття. Усе це надало глибокого розуміння та породило потужні виразні образи в тих, хто прагнув пристосувати традиційну віру до драматично інакшого світу. Це пристосування збагатили й нові елементи. Засланці жили в оточенні політичних, соціяльних і економічних структур, які створили їхні чужоземні хазяї, тоді як репатріянти постали перед потребою перенесення своєї віри на конкретні інституції суспільства, автономного в питаннях релігії, етнічних звичаїв і місцевого самоуправління, проте зв’язаного міжнародною політикою своїх нових, імперських, володарів – персів. У цьому перенесенні виникли розбіжності між групами з конкурентними інтерпретаціями – явище, яке вимагає уваги тих, хто прагне зрозуміти період Другого Храму. Сформовані саме тоді традиції знайшли своїх продовжувачів у впливових угрупуваннях упродовж перського й еліністичного періодів і аж до часу перших рабинів та раннього християнства.

Попередній запис

Критичний поворотний пункт: вавилонський полон

Вступ Ця стаття розгляне історичний період від кінця Давидової монархії в 586 році перед Р. Хр. до зародження християнства в ... Читати далі

Наступний запис

Єврейська громада в процесі відновлення: перський період

Падіння жахливої нововавилонської імперії було таким самим стрімким, як і її постання. Девтеро-Ісая інтерпретував Кірів розгром вавилонян і його едикт, ... Читати далі