Критичний поворотний пункт: вавилонський полон

Вступ

Ця стаття розгляне історичний період від кінця Давидової монархії в 586 році перед Р. Хр. до зародження християнства в римський період. Перспектива викладу цієї статті – богословська, а ще точніше – християнська. Шануючи цілісність СЗ і його права свідка Божого об’явлення й автентичности юдейської віри і дохристиянської ери, й пізніше, у формі рабинського юдаїзму, автор зверне увагу на ті теми, які формують особливо важливе тло для розуміння витоків християнства.

Тому що НЗ постійно пов’язує Ісусове життя з біблійними пророцтвами, нашим завданням буде простежити розвиток пророцького передання та різних способів його інтерпретації, орієнтованих то радше історично, то радше апокаліптично. Подібно до цього – з огляду на те, що титул «Месія» відігравав головну роль у ранніх спробах пояснити значення Ісусового життя, – ми звернемо увагу на способи розуміння та використання єврейської ідеї Божого помазаника (mashiach) в різних громадах упродовж окресленого періоду. Тому що загальні поняття, як-от «Месія» та «Боже царство», а особливо специфічні терміни, як-от «Отрок Господній» і «Син Людський», не розвивались у вакуумі, ми повинні з’ясувати соціяльні, політичні й історичні обставини, за яких формувалася віра Ізраїля.

Мета нашого огляду буде така: починаючи вивчати НЗ, ми повинні мати належні базові знання, щоби зрозуміти богословське значення переконаности ранньої Церкви в тому, що Ісус Христос виповнив Закон і Пророків, започаткувавши довгоочікуване царство Боже. Тут ми мусимо виявити лінії тяглости, місця переробки тексту, випадки вибору між різними варіантами та нові пункти відліку. Наше поглиблене розуміння цієї довгої історії, яка часто нас інтригує, провадячи до нашого Господа, посилить дивовижність події, що відбулась у «повноті часу». Ідеться про появу Еммануїла (це ім’я означає «Бог із нами), Який живе серед людей не як той, «щоб йому служили, але щоб служив сам», а навіть помирав за тих, кого Він любив, із покірністю і з вірністю праведного Отрока Господнього.

Критичний поворотний пункт: вавилонський полон

Вавилонський полон (586-538 роки перед Р. Хр.), коли ціле керівництво єврейської громади та значну частину населення утримували в полоні у Вавилоні, є поворотним пунктом у біблійній історії. Після завершення цього періоду нічого вже не залишалося таким самим у єврейському світогляді, у способі виявляти свою віру, організовувати свої установи й у культивуванні власних традицій і звичаїв.

Вплив подій того часу був такий значний, що мусив спричинити зміни. Храм розграбували та зруйнували війська, які визнавали чужих богів. Як же в тій ситуації можна було підтримати питання особливого статусу Ягве? Землю Ізраїля, обіцяну предкам і передану євреям, окупували вавилоняни. Що це означало для ідеї народу, якого вибрав Бог? Царя Давидової династії було принижено і притягнуто в полон на аркані, мовби звичайного полоненого. Чи можливо було за таких обставин урятувати саме поняття вічного Божого союзу, укладеного колись із царем Давидом?

Слідом за травмою, якої завдало вавилонське завоювання та яка порушила всі основи, з’явилися не такі помітні, проте тривалі, а відтак нищівні наслідки. Народ був змушений «заспівати Господнюю пісню в землі чужинця» (Пс. 137). Люди мусили виспівувати свої гимни «непереможній» силі Бога та Його нескінченній благодаті в тіні величних язичницьких храмів і в супроводі надокучливого гамору процесій на честь язичницьких богів-покровителів переможних армій. Без сумніву, значна кількість тих людей мала спокусу податися слідом за тими, котрі робили нібито логічний висновок, що історичні події дискредитували Ягве. Слід повернутись обличчям до Таммуза (Єз. 8:14), простягнути руки до цариці небесної (Єр. 44:17), долучитися до процесії на честь Ваала чи Нево (Іс. 46:1); перемога належить богам нової імперії!

З огляду на історичну орієнтацію біблійної віри історичних подій – навіть подій катастрофічних – не можна було ігнорувати; належало збагнути їхній сенс відповідно до Божої волі. У контексті вавилонського завоювання вірні зробили висновок, що тут слід визнати не поразку Господа, а крах помилкового уявлення про Бога. Можливо, найпростіше було б описати вплив вавилонського полону на біблійну віру, сказавши, що цей полон завдав смертельного удару фліртуванню народу Ізраїля з імперською релігією.

Імперська релігія встановлює рівність божества з владою та з інтересами трону. Це пов’язує релігію зі справами еліти. І це виправдовує експлуатацію простого люду на підставі вимог особливих стосунків між божеством і владними правителями – стосунків, які ґрунтувалися на законах світобудови. У той період, який спричинив кризу, єврейську громаду розривали протиборчі сили імперської релігії та традиційних релігійних вірувань і цінностей, що їх зберегли пророки ще з часів племінного періоду. З одного боку, діяло «право царя» (1Сам. 8:11), яке узаконювало претензії царя на життя його підданців, а з другого – «закони Мойсея», що втілювали чуйність Бога в питанні неупередженого правосуддя від імени всіх людей.

То що ж бо зруйнували пожежі вавилонського винищення? Відповідь на це питання залежала від обраної перспективи. З погляду античної близькосхідної царської ідеології, можна було зробити висновок, що Ягве – божественного покровителя Давидової династії – дискредитовано. З погляду ідеології служителів Храму можна було стверджувати, що Ягве, Чий дім було зруйновано, виявився слабшим за Мардука. Проте, з погляду традиційної ягвістичної віри предків, яку зберегли пророки, що дійсно було дискредитовано, то це ідолопоклонницьке кривотлумачення віри, яке замінило істинну безпеку, оперту на віру в Бога, безпекою оманливою, опертою на людські інституції. Більш як за століття до того Ісая проголошував (Іс. 30:15-16):

«Бо так промовляє Господь, Бог, Святий Ізраїлів: Коли ви навернетесь та спочинете, то врятовані будете, сила вам буде в утишенні та в сподіванні. Та ви не хотіли, і казали: О ні, бо на конях втечемо, тому то втікати ви будете, На баских ми поїдемо, тому стануть баскими погоничі ваші!…».

З погляду релятивізації всіх інституцій супроти єдиної Реальности, гідної довіри, Девтеро-Ісая інтерпретував нещодавнє лихо як каральну акцію (Іс. 42:24): «Хто Якова дав на здобич, а Ізраїля грабіжникам? Хіба ж не Господь, що ми проти Нього грішили були і не хотіли ходити путями Його, а Закона Його ми не слухали?»

У такій інтерпретації Девтеро-Ісая відверто займає певну позицію в традиціях класичного профетизму. І лише з одного ракурсу людський досвід міг би мати бодай якийсь сенс, чи то на персональному, чи на національному рівні, а саме: з погляду віри в єдиного Бога, супроти котрого всіх інших претендентів оголошено ідолами. Змін, яких зазнала біблійна віра в період Другого Храму (515 р. перед Р. Хр. – 70 р. після Р. Хр.), не можна зрозуміти відокремлено від повторного визнання у вавилонській громаді вигнанців принципу першої заповіди.

Попередній запис

Диспут п’ятий і шостий

3:6-12 – Диспут п’ятий: «Верніться ж до Мене, і вернусь Я до вас!» Як і перший та другий диспути, п’ятий ... Читати далі

Наступний запис

Критичний поворотний пункт: вавилонський полон (закінчення)

Уже в посланні Девтеро-Ісаї можна розпізнати очищувальний вплив суворої перевірки пророцької віри в контексті неоднозначности людського досвіду. Ті аспекти передання, ... Читати далі