Розділи 12-14

12:1-13 – Очищення Єрусалима

Як і в 9:1, поява нового підзаголовка («Пророцтво Господнього слова…») сигналізує про початок нового й останнього фрагмента книги. Цей фрагмент є всуціль есхатологічним за своєю природою і використовує спосіб мовлення, який мало нагадує історичний наратив. Ідея мовлення пророка полягає в тому, щоби повсякчас говорити про те, що відбуватиметься «в той день…» – формула, яку використано сімнадцять разів і якою закінчується ця книга (14:21б).

Першу частину слід розуміти як віщування, висловлене в контексті ситуації соціяльно-політичного застою. Народ Ізраїля переконаний, що немає нічого, що могло би змінити його жереб. У певному сенсі ці тексти є продуктом відчаю, який охопив богообраний народ. З цього контексту стає зрозумілим пророцтво, що відбудеться битва, в якій Ягве особисто врятує Ізраїль і звільнить його від гноблення. Безпосереднє Боже діяння буде сфокусовано на захисті Юдеї та Єрусалима, які в той період уже трансформувались в єдиний розпізнаваний політичний суб’єкт.

Згадка про «того, Кого прокололи» (12:10), є таємничою та важкою для розв’язання загадкою. Цей текст має на увазі смерть шанованої людини від рук невідомих убивць. І плач за тим чоловіком буде великий, «як плачуть за первенцем». Вірш 11 згадує про рівнини Меґіддо, що змушує нас пригадати смерть царя Йосії (2Цар. 23:29). Той цар провів реформу задля релігійного очищення Єрусалима, покінчивши з ідолами та заборонивши язичницькі жертовники (2Цар. 22-23). Проте це посилання в Захарії, без сумніву, стосується певної тогочасної особи – можливо, якогось лідера, котрий мав намір провести реформу в стилі тієї, яку свого часу ініціював Йосія. З огляду на те, що ситуація з ідолопоклонством повторилася за часів нашого пророка, цілком можливо, що обидві історії було якось пов’язано одна з одною. Той факт, що згадка про цю смерть закінчується віщуванням про відкриття в Єрусалимі джерела «для жертви за гріх і за нечистоту», вказує на те, що, можливо, вагу смерти того чоловіка чи й самого його існування народ усвідомив тільки через деякий час і лише після того, як його було вбито. Ми не можемо спекулювати на цьому, та цілком очевидно, що цей матеріал допоміг євангелистові Івану (19:37) пов’язати цей образ із образом Христа, прибитого до хреста і проколотого списом римлянина.

Цей фрагмент завершується різким висловом, скерованим проти пророків. За тих часів пророкування зазнавало дискредитації з трьох причин: по-перше, багато хто вже не вірив у пророцтва, бо люди бачили, що обіцянок процвітання та свободи, які голосили класичні пророки, не було сповнено; по-друге, проводирі нації («пастухи» з 11:4-17), без сумніву, були тісно пов’язані з інститутом пророкування, а їхня репутація була така, що батьки радше б убивали своїх синів, котрим було призначено пророкувати, ніж дозволяли би їм поповнювати лави «пророків» (13:3); і, нарешті, по-третє, той самий текст (13:2) попереджає нас про зв’язок «пророків» із ідолопоклонством. Цілком імовірно, що вплив елліністичної культури, який залишатиметься надзвичайно потужним упродовж прийдешніх століть, уже якраз видозмінював поведінку «пророків», котрі тоді в грецькому стилі інтерпретували різні віщування, які нібито надходили від богів, чужих вірі в Ягве.

Противагою до таких засуджень і майже заборони практики пророкування є в пророцькій літературі слова з Йоіл. 2:28-32, які оголошують час, коли знову з’являться ті, хто пророкує через дію Святого Духа, й відтак ці слова долають межі традиційного пророкування.

13:7-9 – Ще одне віщування проти пастирів

Критика лідерів громади триває (пор. 10:3; 11:3; 8:17). До цього контексту належить згадка про «мужа, Мого товариша» (в. 7) – ймовірно, це первосвященик чи ключова політична фігура тієї пори. Цілий тягар і обвинувачення, і меча, повинен буде впасти на цих двох осіб: пастиря та політичного діяча, – та цього разу Божу кару вміщено в есхатологічні рамки, а до того ж лунає заклик до Божого суду, за підсумками якого врятується тільки третина богообраного народу, яка визнає Ягве за свого Бога, тоді як позосталі дві третини припинять своє існування. Відтак ідеться про той час, коли переступ та ідолопоклонство просто заполонили цілу громаду, і при тому лідерів нації підтримувала значна частина населення. У такому контексті це віщування прагне прославити цінність урятованої третини, бо надалі від цього моменту вона стане вірним «останком».

Тих, хто виживе, буде випробувано, як золото і срібло, й коли вони в такий спосіб очистяться, то стануть новими представниками Божого народу.

14:1-21 – Кінець часів

Остання глава містить найбільше есхатологічних мотивів у цілій книзі. Ця глава подає послідовність образів і символів, що їх ми не завжди в змозі ідентифікувати, а проте вони вказують, що заключне послання пророка може пояснити той спосіб, яким Ягве завершить Своє остаточне діло. У вв. 1-5 лунає заклик до всіх народів світу йти разом битися проти Єрусалима, взяти його мечем і зруйнувати. А, щоби передати найвищий ступінь агресії, цей текст віщує не тільки руйнування будинків, а також і насильство супроти жінок та взяття в полон аж половини населення. Та цей заклик до народів – оманливий: в Єрусалимі їх усіх знищить сам Ягве. Ми вже бачили це раніше: в Єз. 38-39 і в Йоіл. 3:9-14. На євреїв упаде Божа кара, проте загинуть не всі. Як тут оголошено, «того дня стануть ноги Його на Оливній горі» (14:4а) – тобто навпроти Храму, – і там Господь зустріне ту половину населення, яка врятується. Опис, повний символічних образів, повідомляє нас, що Оливна гора розколеться на дві частини та що врятовані тікатимуть через цю новоутворену між двома вершинами долину, формуючи полки Господніх святих. Опісля є опис джерела живої води (джерельну воду використовували для церемоній очищення), яка, ллючись потоком із Храму, вкриє цілу землю. Усе це відбуватиметься того останнього дня, коли зникне відмінність між днем і ніччю, а пагорби буде зрівняно зі землею. Тільки Бог по-справжньому знає послідовність тих подій, і, поки Він діє, Єрусалим житиме в спокої. Тож ці три віщування поєднують слово про Божу кару для тих, хто кинув себе в обійми ідолів, зі словом хвали та надії для вірних Богові.

Вірші 12-21 віщують, по-перше знищення ворогів Єрусалима, а по-друге – честь для спасенних. Ідеться про євреїв діяспори, котрих не буде знищено разом із тими народами, серед яких вони перебувають, і котрі з того моменту зможуть вільно прибути до Єрусалима. Вірші 17-19 застерігають про біди, яких зазнає кожен, хто, маючи змогу поклонитися Богові в Єрусалимі, вирішить не робити цього. Ті, хто вижив, згромадять «маєток всіх навкільних народів», – тонкий, хоч і конкретний, натяк на багатства, які значною мірою було нажито працею богообраного народу на різних чужоземних правителів. Спершу серед народів пошириться страх, і навіть тварини зазнають мук і загибелі. Та щойно ця грізна пора мине, як ті з діяспори, хто вижив, повернуться до Ягве і прийдуть поклонитися йому в дні свята Кучок. Серед тих, хто ходив на прощу до Єрусалима, це свято було найпопулярніше, і так святкували сходження Ягве на престол в єрусалимському Храмі. Ця відозва містить критику певних прошарків діяспори, які, ймовірно, опустилися до синкретизму чи до ідолопоклонства. Поклоніння Богові у свято Кучок пов’язане з визнанням винятковости характеру єрусалимської святині та її Бога. Завершальне послання полягає в тому, що Ягве не забув обраного народу і збирає його докупи, щоб урятувати й дати йому мир та благополуччя.

Попередній запис

Розділи 10-11

10:1-2 – Віщуни Цей фрагмент критикує тих, хто практикує пророкування долі та обманює народ. Таку практику часто засуджували в інших ... Читати далі

Наступний запис

Загальний характер книги

Найбільше вражає така особливість Книги пророка Малахії, як використання в ній унікальної літературної форми, яку часто називають «диспут». Після заголовка, ... Читати далі