Зазвичай читач Біблії не замислюється над такими питаннями, як авторство чи датування окремих книг. Перші 5 книг Біблії, П’ятикнижжя Мойсеєве? Звичайно, його написав пророк Мойсей, адже воно так і називається. А хто не згоден – той нечестивий атеїст.
А потім цей читач може зіткнутися з аргументами іншої сторони. Він їх або відкине з порогу, починаючи прямо з висновків, і до аргументів вже не дістанеться, чи… розгляне і з деякими погодиться. Що ж, значить, Писання недостовірне? Дехто до такого висновку і доходить.
А як же найменування “П’ятикнижжя Мойсеєве”? Хіба воно не вказує на автора? Абсолютно необов’язково. Так Книга Псалмів у нас носить ім’я царя Давида, але Давид абсолютно точно не писав 136-го (137) псалму “На ріках вавилонських”, бо помер задовго до вавилонського полону. Навряд чи Йона, Рут і Йов самі написали книги, що носять їх імена. І вже абсолютно точно пророк Самуїл не писав двох книг, які носять в єврейській традиції його ім’я, бо він просто помер до середини першої книги.
Частково прояснює ситуацію книга Притч Соломонових. Вона так і називається в оригіналі – здавалося б, її цілком і повністю написав цар Соломон? Ні! По-перше, наприкінці цієї книги наведені вислови ще двох царів, Агура і Лемуїла. Але навіть не це головне, 25-й розділ починається із слів: “І це притчі Соломона, які зібрали люди Єзекії, царя Юдейського“. Тобто притчі вимовив цар Соломон, але в книгу вони увійшли тільки за царя Єзекії, двома століттями пізніше! Весь цей час вони існували у вигляді усного переказу. Книга Притч сходить до Соломона, Соломон – її головний герой, але від початку до кінця Соломон явно її не писав.
А що ж з П’ятикнижжям? Поза сумнівом, Мойсей – головний герой чотирьох із п’яти книг, а перша, Буття – по суті, передісторія Виходу під водійством Мойсея. По-перше, сам текст цих книг ніде не вказує на авторство Мойсея. Ніде не сказано: “Я, Мойсей, пішов туди-то, зробив те-то, а потім записав усе це”. Навпаки, про Мойсея говориться виключно в третій особі.
Але чи є в тексті аргументи проти Мойсеєвого авторства? Є, і найцікавіше, що були потрібні буквально століття (!), щоб вони були визнані благочестивою юдейською і християнською публікою, та й то далеко не всіма.
У XІ столітті в ісламській (тоді) Іспанії єврейський лікар Ісак ібн Яшуш вказав, що в 36-му розділі Буття перераховані царі Едома, які жили після Мойсея. Звідси висновок: як мінімум, ці імена були додані до книги після його смерті. У наступному столітті його співвітчизник Авраам ібн Езра, який вважав, що книгу Ісака слід спалити, звернув увагу на інші подібні рядки, де описані місця, в яких Мойсей не бував, де використовуються вирази явно з іншого часу, та і взагалі про Мойсея говориться в третій особі. Підсумок ібн Езри підвів такий: “Якщо ти розумієш, то ти дізнаєшся істини”. Але сам він називати свої висновки вголос не став.
У XV столітті вже в християнському світі авільский єпископ Тостат відмітив, що оповідання про смерть Мойсея наприкінці Второзаконня писав явно не Мойсей. Відразу відмічу, що на це часто можна чути заперечення: він пророк і міг усе заздалегідь передбачити. Якщо навіть так, навіщо йому було оформляти своє пророцтво як оповідання про подію, яка вже сталася?
На цій стадії прийнято було вважати, що до первинного Мойсеєвого тексту були додані деякі додаткові епізоди. Чи, в усякому разі, так було прийнято говорити.
Але далі – більше. У XVІІ столітті британець Томас Хобс і француз Ісак де Пейрер звернули увагу на безліч інших, менш очевидних проблем. Наприклад, вираз “до цього дня” (Бут. 26:33, 35:20 та ін.). Вони описують Землю Ізраїльську чи Палестину, якою вона була вже за часів самих ізраїльтян, і пояснюють походження деяких назв і пам’ятника Рахилі. Чи міг так говорити про неї Мойсей, який ніколи не бував у цій землі?
А Второзаконня взагалі починається так: “Це є слова, які говорив Мойсей усім ізраїльтянам за Йорданом…“. За Йорданом, по той бік ріки – це де? Контекст не залишає жодних сумнівів: на східному березі, ще до того, як ізраїльтяни переправилися через річку. Але “за Йорданом” може говорити в такому разі тільки той, хто сам живе на захід від річки! Так, якщо хтось напише, що Європа знаходиться “по той бік Атлантики”, ми зрозуміємо, що автор живе в Америці і він ніяк не міг написати цього раніше її відкриття. Так і початок Второзаконня не міг бути написаний до перетину ізраїльтянами Йордана.
Нарешті, усе це підсумовував знаменитий філософ Барух/ Бенедикт Спіноза (Нідерланди, XVІІ століття). От ще один приклад, який він розбирав детально: “І не було більше в Ізраїля пророка такого, як Мойсей, якого Господь знав лицем до лиця” (Втор. 34:10). Річ навіть не в тому, що Мойсеєві так було б писати про себе нескромно – автор цих рядків явно знав подальшу історію Ізраїлю, йому є з ким порівнювати Мойсея.
За вільнодумність Спіноза був відлучений від синагоги, але і християнські автори (католики і протестанти в рівній мірі) ополчилися на його висновки. Відстоювати Мойсеєве авторство всього П’ятикнижжя було вже нереально, так що логіка, наприклад, його критика Рішара Симона полягала в наступному: Мойсей написав власноруч все, окрім того, що він явно не міг написати. Але і це здалося тодішнім католикам неприпустимою поступкою вільнодумності – книга Симона була теж заборонена.
Але пролом, так або інакше, був пробитий: виявляється, Мойсеєві може належати тільки ядро цих книг, а решту було дописано його послідовниками. Залишаючись у рамках здорового глузду, вже було неможливо стверджувати однозначно: усе написав Мойсей. Можна, правда, не включати розум, і багато хто так і робить, але це не всім підходить.
А як же бути віруючим? Я б запропонував, передусім, не накладати на себе тягарі, які неможливо носити і не приймати завзятість фундаменталістів. Для них авторитет Писання ґрунтується на буквальному розумінні Одкровення: Бог продиктував ці рядки великому пророку Мойсею, і тому ми можемо їм довіряти.
Насправді все виглядає дещо інакше. Давайте пригадаємо, що навіть Євангелія не були записані відразу після Воскресіння Христового та існували декілька десятиліть (!) у вигляді усних оповідань очевидців. Тільки коли їх стало занадто мало, а слухачів – надто багато, прийшлося все це записати для загального доступу.
Приблизно так само поступово складалися Книга Псалмів і книга Притч, і чому б не допустити, що і П’ятикнижжя виникло не відразу, а в ході своєрідної “кристалізації” усних переказів і, можливо, певних письмових текстів (таких, як Десять Заповідей, які, втім, теж дійшли в двох не зовсім однакових варіантах – Вих. 20:2-17 і Втор. 5:6-21).
