Розділ 1

Неможливо вирішити всі проблеми, які впродовж історії назбирались у контексті екзегези Книги пророка Авакума. Ми не беремося розплутувати питання, які стосуються історії редакції. Критика пропонує багато гіпотез, але жодна з них не є певною. Незрозумілою залишається первинна історична основа, якої стосуються висловлювання Книги Авакума, бо ми не можемо з упевненістю ідентифікувати «праведника» та «безбожника» (1:4,13), ані тих, котрих заховано за протиставленням надутого / праведного (2:4). Неоднозначною залишається інтерпретація деяких висловів, як-от «Закон припиняється» чи «правосуддя виходить покривленим» (1:4). Предметом дискусії є зміст 2:2. Неможливо ствердити, чи в Авакумовому розумінні історичну політичну поразку, якої зазнала Юда під пануванням вавилонян, варто тлумачити як Божу кару чи в тому сенсі, що мінлива міжнародна ситуація спричинили суспільний розклад народу, який уважав себе вибраним. Облишмо спроби пояснити непоясненне, а констатуймо те, що відомо: текст пророка Авакума в тому вигляді, в якому він дійшов до наших днів, спільнота вірних (євреїв і християн) прийняла як об’явлений, тобто як основу для реального досвіду спасення.

Бажаючи читати читати Книгу Авакума з поглибленим розумінням, треба звернути увагу на граматичні та синтаксичні подробиці, які можуть слугувати вказівками для якнайкращого розуміння тематики і структури послання Авакума (пор. Свіні).

1:2-4 – Скарга пророка

Дієслова в першій особі вказують на пророка як на суб’єкта. Очевидним є юридичний контекст. Авакум скаржиться Богові, найвищому судді, з позиції слабкої сторони. На свої звернення він не отримує відповіди. В описі того, що відбувається довкола нього, переважає лексика, вживана і в інших пророцьких текстах: «несправедливість», «кривда», «грабування», «насильство», «сварка», «незгода». Така реальність провадить до викривлення права (вв. 3-4). «Праведного» «обступає» «грішний», – у такий спосіб правосуддя стає потоптаним, Тора втрачає силу. З погляду синтаксису, треба звернути увагу на перше питання, на опис становища та на його наслідки (‘аl-kеn, в. 4).

1:5-11 – Відповідь Господа

Наказовий спосіб у множині вказує на зміну суб’єкта: зараз промовляє Бог. Група адресатів (мн.) залишається анонімною; ми можемо припускати, що Бог скеровує Свої слова до Авакума та до тих, кого репрезентує пророк. Зв’язок із попередньою частиною показано через використання дієслова «дивитися» (вв. 3, 5), вислову «право виходить» (ужито як ствердження у в. 7 і двічі як заперечення у в. 4), згадок про насильство (вв. 3, 9).

Господь закликає людей, аби вони охопили якнайширшу, міжнародну, перспективу і подивувалися з того, які нечувані історичні діяння Господа: Він покличе народ, що прийде й силоміць утвердить свій закон. Не сказано, що той народ є знаряддям кари за попередні провини, – це просто народ-поневолювач. Порівняння з тваринами підкреслюють його спритність (в. 8); його рішучий характер проявляється в погляді, спрямованому вперед (в. 9). Дуже лапідарно автор мовить про те, що той народ обожнює власну силу (в. 11).

1:12-17 – Заперечення пророка

Цю частину відкриває нове запитання. Адресатом, без сумніву, є Господь (в. 12). Можемо припустити, що суб’єктом в однині є пророк. Чимало збігів між частинами цією та початковою схиляють до того, щоби прийняти гіпотезу, що йдеться про літературне втручання: обидві частини мають схожу синтаксичну структуру (запитання, опис становища, пояснення його наслідків: дворазове чи триразове використання ‘аl-kеn), схожий словник («дивитися», зло, на початку обох згадано про Господа: вв. 2, 12), і там, і там акцентовано владу безбожного над праведним. Тому аж ніяк не дивує те, що – з огляду на таку кількість схожостей – були спроби з’єднати ці дві частини, а фрагмент, який їх розмежовує, визнати редакторською вставкою. Проте сам текст у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, схиляє нас радше до ототожнення грішного поневолювача з народом-завойовником, що його покликав Господь. Займенник у формі однини можна також пристосувати до царя, чия функція відповідає ролі, описаній у в. 12. І це дозволяє нам висунути гіпотезу, що тут не може йтися про царя Єгояхіна.

Суперечність між існуванням Бога та несправедливости виникає з Божих святости й вічности. Вислів у в. 12 «не помремо» слід розуміти як «не помираєш» чи «безсмертний». Це – одне з тих tiqqune soferim, або свідомих виправлень учених книжників, аби розвіяти навіть найменший богохульний сумнів щодо божественних атрибутів.

Якщо читати першу главу як єдине ціле, то опис несправедливости й різних форм поневолення вміщено в контекст насильства, що його чинить народ (вв. 7, 11), якого покликав Господь (як покарання? просто як історичний випадковий збіг?).

Попередній запис

Частина друга

Заключний псалом (гл. 3) З огляду на музичні анотації (павзи), а також на вступ і на ноту, вміщену на самому ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 2-3

2:1-5 – Оповідь про видіння Займенники в першій особі однини вказують на Авакума як на суб’єкта, котрий очікує на Божу ... Читати далі