Вступний діялог (1:2-2:5)
Текст двох перших глав зазвичай розглядають як діялог між пророком і Господом. Складається цей діялог із двох висловлювань пророка (1:2-4; 1:12-17) і двох відповідей Ягве (1:5-11; 2:1-5). Побудова тексту створює напруження між проблемою, що її поставив Авакум, і змістом відповіди Бога.
Пророк починає мову, ставлячи проблему справедливости (винних не покарано, невинних поневолено) у формі плачу (1:2-4). Він скаржиться, що Господь залишається байдужим, бачачи несправедливість. «Аж доки?» (1:2) – це є судовою скаргою, неначе сповненою розпачу. Тема і тон нагадують зізнання Єремії та Книгу Йова. Відповідь Господа ставить проблему міжнародного порядку: Господь підніме такий народ, що лише «від нього самого виходить і право його, і великість його» (1:7). Текст ідентифікує карателів як вавилонян (в укр. перекладі «халдеїв») (Ав. 1:6). Цей народ уникає руки Бога, вимагаючи надмірної влади та спотворюючи своє призначення: ці люди є тими, хто «зробить за бога свого оцю силу свою» (1:11).
Здається, що особливості їхнього правління стають причиною другого втручання пророка (1:12-17); він уважає, що чистота, святість і вічність Ягве є несумісними з ненаситною жагою поневолювача. Та виникає підозра, що таке прочитання залежить від розташування віршів: якби їх було вміщено не після першої відповіди Ягве, то вони могли би, без сумніву, стосуватися царя, як-от Єгояхіна (пор. 2:12 і Єр. 22:13).
Зрештою, маємо другу відповідь Ягве (2:1-5), яка ставить іще більше проблем. Вона має форму запису видіння; щодо змісту останнього точаться дискусії, а також немає певности, чи тут відповідне місце для 2:5. Одначе всі погоджуються щодо базового тлумачення: пророк має залишатися напоготові; тому він записує зміст видіння на табличці – маючи надію, що воно справдиться. Таким чином, цей фрагмент уводить тему часової дистанції між отриманням і виконанням Божого слова: Ягве не завжди з’являється тоді, коли це здається вдалим, і слово Ягве теж не завжди виконується негайно. Через місію пильности пророк опиняється на вартовій башті («свідки Єгови» використовують цей символ як назву свого видання, та з посиланням на апокаліптичне значення вартової башти), і це par excellence місце пильности для виконання Божого слова в історії. Пророче послання охоплює час між проголошенням та виконанням і наповнює його надією. Цей фрагмент знову підносить цю тему на рівень стосунків між народами: Боже терпіння дозволить рокам історії минати, незважаючи на те поневолення, яким їх наповнено; впевненими в остаточному виконанні Божого плану залишаються ті, хто має міцні надію та віру.
Горе (2:6-20)
Багаторазове «горе» (2:6-20) тематично поєднано з попередньою частиною як своєрідний сатиричний куплет, що його виконуватимуть усі народи на адресу непогамовної хтивости і гордости поневолювача. У сучасному тексті ми можемо виокремити слова, які визначають структуру цього фрагмента:
| Горе | вірші | 6 | 9 | 12 | 15 | 19 |
| Хіба не | 7 | 13 | 18 | |||
| Тому, бо | 8 | 11 | 14 | 17 |
Тематично кожне це «горе» висловлює напруження між особою, до котрої звернено початкове висловлювання, й міжнародною авдиторією, якій адресовано пояснення. Це є сатира, в якій захланник, злодій і деспот, розпусник та ідолопоклонник можуть однаково влучно позначати і конкретних людей, і цілі суспільні групи чи царства. Подальші пояснення ведуть мову про грабування народів (в. 8), про їх вигублення (в. 10), про народи, які працюють для вогню (в. 13), і про насильство, над землями, над містами та над усіма тими, котрі живуть у них (в. 17). А отже, адресат цього куплета залишається двозначним: ми не знаємо, чий ідеться про людину, чи про державу. І ця неоднозначність адресата збагачує текст, незалежно від того, чи історично цього ефекту було досягнуто внаслідок послідовних редакцій, чи випадково.
Останнє «горе» (вв. 18-20) вирізняється з огляду і на мову, і на зміст. Автор, говорячи про ідолопоклонство, вдається до формулювань, типових для періоду після вигнання («мовчазливий камінь», «бовван, що його вирізьбив творець його» тощо). Згадка про німих бовванів є – за принципом протилежности – нагодою для врочистого заклику, щоби цілий світ замовкнув перед правдивим Богом (в. 20). Таким чином, дві перші глави творять літературну єдність, межі якої окреслює певна семантична трансформація: початкова скарга на те, що Бог мовчить, бачачи несправедливість, переходить у вимогу побожного мовчання перед Господом у Його храмі. У цих межах особливого звучання набувають і слово Господнє, й уважне та пильне очікування пророка, котрий записує видіння.
