Розділи 1-2

1:1 – Редакторська назва книги згадує чотирьох царів Юдеї та лише одного царя Ізраїля – Єровоама. Автор цієї назви був, напевно, мешканцем Юдейського царства, де Книга пророка Осії набула свого остаточного вигляду.

1:2-3:5 – Ця частина є комплексною та короткою тематичною цілісністю, що розповідає історію про Осію та Ґомер. Читаючи цю частину, необхідно зважати на три комплементарні рівні: перший – біографічно-богословський, другий – історичний, а також третій – релігійний.

1:2-9 – Цю частину зосереджено на історії про Осію, Ґомер і їхніх дітей. За велінням YHWH, Осія бере «собі за жінку блудницю» (пор. Ос. 2:2,4; 4:12; 5:4) і дає своїм дітям особливі імена. «Їзреел», «Єгу» та згадка про «блуд» тісно пов’язані між собою в історії повстання, яке підняв Єгу, що його помазав пророк Єлисей (2Цар. 9-10; пор. 2Цар. 9:22), щоби він покарав Йорама, зокрема за гріх Йорамового батька Ахава. Ахав-бо, за намовою своєї дружини Єзавелі, допустив убивство Навота з Їзреела, бажаючи привласнити його виноградник (1Цар. 21). Слова «кров Їзреела» означають злочини, відповідальний за які «дім Єгу», чий цар був сучасником Осії. Оголошене покарання (слова «зламати лук» означають воєнну поразку, пор. Ос. 2:20; Єр. 49:35; 1Сам. 2:4 та Зах. 9:10) падає також і на «дім Ізраїля» (1:4,6), а в контексті династичних суперечок це значить, що воно падає і на народ, який є гарантом законности влади. «Долина Їзреел» була горезвісним полем битви Ізраїля (Суд. 6:33-35; 1Сам. 29:1-11).

Ім’я «Непомилувана» натякає на суперечності між Ізраїлем і Юдеєю (Ос. 1:6-7). Ім’я «Не-Мій-Народ» викликає в пам’яті формулу союзу: «Я буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом». То народ постраждає внаслідок дій царя та власної бездіяльности і перетворить себе на «небогообраний народ».

2:1-3 – Ця частина перериває цілісність аргументації між 1:2-9 і 2:4-15, пропонуючи богословську реінтерпретацію імен дітей Ґомер, надаючи цим іменам відтак нових значень. Пророк віщує зростання кількости населення, якому в певний момент загрожують війни та депортації (присутність на ізраїльській території царя Тіглатпаласара III внаслідок війни Асирії та Єфрема проти Юдеї могла цілком спричинити таке занепокоєння) обернення «не-мого-народу» в «дітей Бога живого» та возз’єднання Ізраїля з Юдеєю під єдиною царською владою. Запозичена зі світу природи метафора «виростуть зі землі» (в укр. перекладі: «повиходять з землі»), а також ім’я «Їзреел» підтверджують цю обітницю.

Возз’єднання Ізраїля та Юдеї було, здається, для багатьох ізраїльтян об’єктом політичного та релігійного прагнення. Згадка про «голову» замість «царя» (2:2; пор. Чис. 14:4; Суд. 11:8) є виразом розчарування поведінкою тодішніх правителів і самої монархії (пор. Ос. 8:4; 10:3. 15).

«Місце», де це відбувається, підкреслює наявний зв’язок між місцями злочину та кари (1Цар. 21:19).

2:4-15 – У цьому фрагменті відбувається повернення до особистої історії Осії та Ґомер – історії з прихованими натяками на стосунки YHWH з Ізраїлем.

Текст є монологом певної особи, пророка, котрий безпосередньо звертається до своїх дітей у в. 4, а потому говорить про них у в. 6. Пророк стверджує, що він не є чоловіком жінки (пор. 1:9) і що він не батько її дітей. Він уявляє собі три короткі ситуації, до яких вона причетна (вв. 7, 9, 10), і свою реакцію на них (вв. 5, 8, 11-15). Про її коханців він говорить у третій особі (вв. 7, 9, 12, 14, 15), засуджує її зв’язки з коханцями, а також культ ваалів, який ті коханці практикують (в. 15).

У тексті переплетено богословські мотиви, які спрямовують читачеву увагу то на Осію, коли він згадує про Ґомер, утеклу з дому з коханцем, то на YHWH, котрий постановляє зіслати покарання на народ, що втратив віру в Нього.

Край, покладений усім «усякій радостісвятамновомісяччямсуботамвсякому святковому часові» (в. 13), засмучує тільки жінку (пор. Іс. 32:9-14), але також і народ. І вона, й він муситимуть заплатити «за дні [свята] ваалів» (в. 15), в яких вони беруть активну участь. Образи та вислови стосуються тут однаково і народу, і країни, землі чи окремої людини. До історії зв’язку чоловіка та жінки як до символу історії зв’язку людини та Бога відсилають також Бут. 2-3; Єр. 3:6-9; Пісня Пісень, тексти Єзекіїля та Девтеро– і Трито-Ісаї, а ще Ос. 2:16-25.

2:16-25 – Ці вірші пов’язують із 2:1-3 турбота про майбутнє (Ос. 2:1,18,21), згадка про очікування на «день», в який буде сповнено всі обітниці (2:18,20,23), вага, яку надано етимологічним конотаціям слова «Їзреел» («Бог сіє», 2:24,25) і вжиток понять «земля/край» без подальшого уточнення їхнього значення (вв. 2, 20, 23, 24).

Текст є словом YHWH, яке розгортає мотиви, пов’язані з ханаанським світом (пустиня, в. 16; культ ваалів, в. 19; родючість, в. 24; заручини, вв. 21-22), що їх пророк разом із відповідними поняттями, притаманними для ізраїльського богослов’я (союз і війна, в. 20), інтерпретує теологічно, щоби висловити новий ґатунок зв’язку, який з’являється між YHWH та Його народом (пор. 2:2). Імена дітей повторено в 2:25.

Від неоднозначности вв. 4-15, які описують зв’язок між Ґомер, народом і землею, ми переходимо до цілісного тексту, що стосується народу й містить натяки на землю як місця постійного мешкання. Богословська мова союзу (в. 20), Божих прикмет (вв. 21-22) й оновлення природи (вв. 23-24) приходить на зміну мові пристрасти (вв. 4-15).

Текст 2:16-25 указує на безкорисливість любови YHWH, Який не очікує на жодну зміну в ставленні до себе Свого народу. Він веде Свій народ у пустелю, щоб там наділити його Своїми дарами. Слова «намовити» і «говорити до серця» навіюють атмосферу провини та примирення.

Пустеля не є в цьому випадку синонімом покарання та сухої землі (2:5), місцем вибору (9:10) чи привілейованого пізнання YHWH (13:5; пор. в. 4), як також не є місцем Виходу (9:10; 13:5), гіпотетичною золотою добою стосунків між YHWH та Його народом чи літературним або пастирським мотивом (пор. П. п. 3:6; 8:5), а є вона парадигматичним місцем, далеким від державного культу ваалів, місцем присутности YHWH, Його помешканням, а відтак образом остаточного спасення, що не пов’язане з попередньою історією народу.

У вв. 21-22 протиставлено ціну, яку Осія мусив заплатити за повернення дружини (3:2-3), щедрим дарам, що супроводжують заручини YHWH: справедливості, праву, любові, вірності. Ці дари зводяться до милосердя, що визначає структуру індивідуальности і Божих чи людських дій, імплікуючи готовність, а також здатність діяти позитивно однаково задля власного життя і життя інших людей (пор. 2:21; 4:1; 6:4,6; 10:12; 12:7).

Осія висловлює ставлення Бога до народу в персоналістичних категоріях. YHWH – це батько та чоловік народу, а взаємостосунки ґрунтуються на повазі до прав одне одного. Тому пророк із такою глибокою недовірою ставиться до культу. Спроби «шукати Господа» завдяки складанню жертв приречені на невдачу (5:6; 6:6; 8:13); жертовники слугують лише для того, «щоб грішити» (8:11), і тому їх буде знищено (10:2) або ж вони заростуть «терниною й будяччям» (10:8; 12:12).

Попередній запис

Канонічний контекст

У всіх текстових традиціях, включно зі Септуагінтою, які побіч послідовности масоретського тексту впроваджують також інший порядок, що змінює почерговість перших ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 3-4

3:1-3 – У цьому фрагменті продовжено мотив із Ос. 2:4-15. Автобіографічний стиль особливо підкреслює драматизм кінцевої частини розповіди про подружнє ... Читати далі