Від Біблії ми звикли чекати щось піднесене і повчальне. Але, відкриваючи найзнаменитішу книгу Старого Завіту, Псалтир, ми раз у раз натикаємося на вирази, які сильно нас бентежать. Автор відверто бажає зла своїм ворогам, радіє їхнім нещастям… Хіба може так казати Слово Боже?
Насправді, подібне в псалмах зустрічається, причому не раз і не два. “Я жену ворогів моїх і настигаю їх, і не повертаюся, аж доки не знищу їх” (17:38) – повідомляє нам псаломщик. “Нехай загибель прийде на них” (54:16) – щиро бажає він, і Бог його чує: “Ти уразив усіх, що даремно ворогують зі мною, зуби грішників сокрушив” (3:8). На закінчення своєї молитви псаломщик додає, як би в примітці: “І милістю Твоєю знищ ворогів моїх. І вигуби гнобителів душі моєї, бо я раб Твій є” (142:12). “Повною ненавистю ненавиджу їх; ворогами моїми стали вони” (138:22).
Хто тільки не писав на цю тему раніше! Найпереконливіше для сучасної людини, мабуть, міркував К.-С. Льюїс у своїх “Роздумах про псалми”. Але і ця його чудова книга не знімає всіх питань, як напевно не зніме їх і ця стаття. І це правильно: є такі речі, з якими людина в принципі не може погодитися, вони знову і знову викликають у неї сумніви і заперечення. І тому знову і знову доводиться про них говорити, хоча, здавалося б, усе найголовніше вже сказане.
По-перше, такі слова – це просто чесність і відкритість перед Богом. Ми всі злимося на когось, але знаємо, що так поводитися непристойно, тому в нас злість приймає зовні найввічливіші, а іноді і “благочестиві” форми. Є навіть жарт про двох церковних бабусь, які сваряться, не поділивши місце в храмі: “Ні, це вас спаси Господи!” Насправді права саме я, вона мене скривдила, але я молюся за неї, бачите!
Не так у псаломщика (ми називатимемо цим ім’ям автора псалмів – не всіх їх написав цар Давид, і автори багатьох нам не відомі). Він каже Богові саме те, що переживає, не ховаючи нічого за мішурою начебто гарних слів. Адже Біблія теж буває різною, вона говорить не про ідеальних, а про справжніх людей, з усією їхньою пристрасністю і часом злопам’ятністю. Та й псалми – це не слова Бога до нас, а, швидше, наше звернення до Нього.
І ось тут криється один дуже важливий урок. “Мені відомщення, Я віддам” (Рим 12:19), – сказав ще в Старому Завіті Господь. Що це означає? Бог звертає ці слова до віруючої людини, щоб та відмовилася від самостійної помсти своїм ворогам і доручила її Богові. У цих біблійних словах Бог каже людині: не квапся. Ти не знаєш усіх обставин, не знаєш спонукань чужої душі, не хочеш вислухати свідчень на її користь і не можеш судити її вчинки. Але Я, каже Бог, можу це зробити. Мій суд праведний, і якщо Я визнаю, що за завдані тобі образи треба понести покарання, то Я покараю кривдника за його гріхи.
І псаломщик здебільшого саме це і робить: приносить свої пристрасні молитви до Бога, щоб Той розібрав його справу і покарав винних. Так, псаломщик упевнений у власній праведності (як і ми, коли нас сильно і несправедливо скривдили), але, як правило, сам він не мститься, а тільки благає про помсту. Слід сказати, що такий підхід – вже величезний прогрес для тих часів, коли вважалося правильним не просто самому покарати будь-якого кривдника, а зробити це на очах у всіх і так суворо, щоб більше нікому не захотілося тебе кривдити. Власне, у багатьох закритих чоловічих спільнотах на кшталт армії чи в’язниці така поведінка вітається по сю пору.
І тут ми підходимо до наступного відкриття: псаломщик взагалі говорить не стільки про власних ворогів, скільки про ворогів Бога. Це їх він “ненавидить повною ненавистю”, хоча взагалі-то переклад тут не зовсім точний, використане в оригіналі слово означає не стільки емоції, скільки остаточне і безумовне неприйняття цих людей, відмова від жодного спілкування з ними. Ні, звичайно, ці люди і для самого псаломщика – вороги. Але справа, передусім, не в тому, що вони особисто йому чимось не догодили, а в тому, що вони порушують Божі заповіді. І псаломщик сподівається в даному випадку на Божу справедливість.
Звичайно, тут є дуже велика небезпека: ми завжди стоїмо за справедливість, коли вона порушена відносно нас самих. Але коли буваємо несправедливі ми, то часто навіть не помічаємо цього. І про це теж є в псалмах: “Господи, Боже мій! Якщо я вчинив щось недобре, якщо є неправда в руках моїх, якщо я відплатив злом приятелям моїм або чинив зло тому, хто без причини ворогував проти мене, то нехай ворог переслідує душу мою, нехай настигне її, втопче в землю життя моє” (7:4-6). Тобто жодних подвійних стандартів: закликаючи громи і блискавки на чужі голови, псаломщик готовий підставити і свою, якщо буде за що.
Так, звичайно, у наш час не прийнято говорити про власну правоту. Більше того, християни звикли повторювати, що всі вони великі грішники, які заслуговують на покарання (хоча, якщо чесно, не всі кажуть це щиро). Але в Старому Завіті цього ще немає. Потрібно розуміти, що Біблія була написана не в один день. У ній ми бачимо східці, якими поступово сходило все людство: передусім – обраний народ, Ізраїль, а потім інші народи, так звані “язичники”. На самій нижній сходинці – Каїн, який просто із заздрості вбиває рідного брата Авеля, а на вищій – Христос, Котрий віддає Своє життя для спасіння всіх людей. І псаломщик, який з нетерпінням чекає Божого покарання для грішників, сходить від одної до другої. Він вже знає, що помста і покарання здійснюються тільки за Божою волею і тільки за гріхи – і це вже дуже і дуже багато.
Звичайно, у багатьох місцях Псалтирі не видно того максимального упокорювання, яке буде явлено на Голгофі. Втім, і воно в Псалтирі теж є, просто в інших псалмах: “Бо пси оточили мене, зграя злих обступила мене. Пробили руки й ноги мої. Можна перелічити всі кості мої, а вони дивляться та зневажають мене. Розділили ризи мої собі і за одежу мою кидали жереб. Ти ж, Господи, не віддаляйся від мене. Сило моя, на поміч мені прийди!” (21:17-20). Невипадково слова саме цього псалму згадують євангелісти, розповідаючи про Розп’яття. І, зауважимо, жодних закликів до помсти тут немає: страждальник тільки просить про допомогу. Напевно, річ у тому, що коли тобі дійсно дуже боляче і страшно, то вже не думаєш про помсту, а лише про порятунок. Але справа не лише в цьому. Псалтир – це голос віруючої душі, яка розмовляє з Богом, і в цій розмові ми чуємо різні настрої, бачимо різні східці того самого духовного зростання, про яке щойно говорили. Саме це і робить Псалтир універсальною збіркою молитов на всі часи: хто б і коли б не узяв її в руки, обов’язково знайде в ній щось дуже співзвучне своєму нинішньому стану.
Але як же нам сьогодні читати псалми, які нас так бентежать? От, приміром, відомий псалом 136, що починається словами: “На ріках вавилонських, там ми сиділи і плакали“. До речі, у моєму дитинстві саме цей псалом у виконанні популярної групи “Боні-М” крутили на всяких шкільних і піонерських дискотеках – ніхто і не здогадувався, що це з Біблії. Так от, ця прекрасна і дуже сумна пісня вигнанців, які згадують далеку і недоступну батьківщину посеред чужої землі, закінчується прямо-таки жахливими словами, зверненими до Вавилона: “Блаженний, хто візьме і розіб’є дітей твоїх об камінь“. Навіть якщо уявити собі, що подібні слова каже в’язень нацистських концтаборів на адресу гітлерівського Берліна, їх все рівно неможливо буде повторити з чистим сумлінням: вже немовлята точно ні в чому не винні, розбивати їх об камінь – у будь-якому випадку злочин. Втім, зауважимо: сам псаломщик не збирається цього робити, він лише мріє, що на цих завойовників знайдуться інші, які і відплатять вавилонянам за все скоєне ними. Але все рівно радіти такій жорстокості нам ніяк не можна.
Християни замислювалися про це вже дуже давно, і знайшли на нього відповідь. Цей псалом в історичному плані говорить про місто Вавилон, але Вавилон давно був зруйнований, до нас він не має жодного відношення. Значить, нам він говорить про ворогів, що поневолили нас. А хто наші головні вороги?
Звичайно, в історії в християн часто бували цілком конкретні вороги і гонителі, від імператора Нерона до генсека Хрущова. Але головне зло, знали вони – не те, яке нападає на тебе ззовні, а те, яке підточує зсередини. Справжній Вавилон, що полонить людську душу – це сатана, зв’язує її намертво ланцюгами пристрастей і гріхів. А потім він наказує їй радіти, як наказували колись ізраїльтянам справжні вавилонські поневолювачі. Так от, блаженний, хто зуміє знищити в зародку “вавилонських дітей”, тобто погані помисли, що штовхають нас до гріха, поки вони слабкі і безпорадні. Коли вони переможуть і полонять нас, зробити це буде неймовірно важче.
Такий прийом називається “алегоризацією”: конкретний матеріальний образ стає символом певної духовної реальності, у даному випадку, вавилонські діти – це погані помисли. Звичайно, ті ізраїльтяни, які співали цей сумний псалом на справжніх вавилонських річках, так його не тлумачили. Але ми, усвідомлюючи всю умовність цього трактування, цілком можемо розуміти псалом саме так. І тоді, читаючи цей псалом, ми бачитимемо, як упродовж біблійної історії уточнювалося серед людей розуміння зла і методів боротьби з ним. А якщо нас все рівно бентежать ці слова – що ж, можна просто пропустити їх. Група “Боні-М”, до речі, так і зробила.
Але не будемо квапитись з висновками про власну високу духовність. Чи відчуваємо ми іноді почуття люті і злості, чи душить нас образа на когось? Якщо так, то ми знаємо, що можна зробити. Можна розкрити Псалтир і звернутися до Бога словами псаломщика: “Помилуй мене, Боже, помилуй мене, бо на Тебе надіється душа моя” (Пс. 56:2), віддаючи Йому суд і чесно визнаючи, який каламутний потік пристрастей вирує в нашій власній душі.
І тоді, можливо, ми піднімемося разом з біблійними авторами східцями духовного зростання і до розуміння інших слів, теж сказаних у Біблії: “А Я кажу вам не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу” (Мф. 5:39). Адже їх теж дуже важко зрозуміти і прийняти… але із зовсім інших причин.
