У попередній статті ми обговорювали питання про те, чи жорстокий Старозавітний Закон. Але Закон – це ще не саме шокуюче місце Священного Писання. Набагато важче сучасній людині прийняти і зрозуміти розповіді про те, як ізраїльтяни винищували мирне населення, як стверджує Біблія, за прямим наказом Бога. Невже це правда? І як це можна пояснити?
Ісус Навин, Ілля, Іиуй
Варто спочатку подивитися – а де саме в Старому Завіті ми читаємо про такі події? Передусім, зрозуміло, у книзі Ісуса Навина. Напевно, якби серед сучасних християн провели голосування: яку книгу прибрати з Біблії – переважну більшість голосів набрала б саме вона. “У той самий день узяв Ісус Макед, і уразив його мечем… нікого не залишив, хто вцілів би й уник; і вчинив з царем Македським так само, як учинив з царем Єрихонським. І пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним з Македа до Ливни і воював проти Ливни; і віддав Господь і її в руки Ізраїля, і взяли її і царя її, і знищив її Ісус мечем і все, що дихає, що знаходилося в ній: нікого не залишив у ній” (Іс. Нав. 10:28-30).
Сучасною мовою це називається геноцидом, за це сьогодні судять у міжнародних трибуналах. Але тоді, виявляється, Ісус Навин діяв у повній відповідності з Божою волею: “А в містах цих народів, які Господь Бог твій дає тобі у володіння, не залишай у живих жодної душі” (Втор. 20:16).
Щось подібне ми зустрічаємо і на сторінках других книг Старого Завіту. Пророк Ілля змагається з жерцями язичницького божества Ваала і після перемоги над ними вбиває їх усіх (3 Цар. 18). Втім, не доводиться сумніватися, що і вони поступили б з ним так само, якби виявилися переможцями. А цар Іиуй взагалі зібрав усіх пророків Ваала і перебив їх без всяких змагань (4 Цар. 10).
Чому ж стільки крові?
З одного боку, не варто забувати, що для типового язичника найістиннішим буде не той бог, який говорить про милосердя, а той, який виявиться сильнішим. От характерна розповідь про суперництво язичництва і християнства на Алтаї, передана німецьким етнографом XІX ст. В.В. Радловом: “Мій хазяїн розповів мені, що одного разу він ночував в юрті, де шаман демонстрував свої фокуси. Обвівши навколо юрти магічне коло, він увійшов до нього, але негайно ж вискочив назад, ніби його тягнула невидима сила; на вулиці він став несамовитим, безперервно вигукуючи: “В юрті лежить чужа людина, а на її грудях – розжарене вугілля, воно обпалило мене”. А оповідач носив на грудях образ, подарований йому о. Макарієм” (мова йде про преп. Макарія Глухарьова, просвітителя Алтаю).
Щось дуже схоже звучить і в розповіді про те, як філістимляни взяли в полон головну святиню ізраїльтян, Ковчег Завіту, і віднесли його в храм свого головного божества, Дагона. На наступний ранок вони виявили, що його статуя лежить скинутою перед Ковчегом (1 Цар. 5).
Моральна перевага християнства над шаманізмом, його богословські тонкощі, – усе це не є для язичника чимось важливим і суттєвим до тих пір, поки він не переконається, що маленький образ здатний позбавити сили шамана, який досі здавався йому наймогутнішою людиною на світі. Тільки подібна перемога відкриває ворота проповіді, тільки вона здатна надати ваги словам і про моральність, і про богослов’я. Преп. Макарій, зрозуміло, не вбивав шаманів, але за часів Іллі всім було ясно, що ця богословська суперечка може закінчитися лише зі смертю однієї зі сторін.
“Вони розуміють тільки силу”, – казали колонізатори про “дикунів”. Звичайно ж, це невірно. Але вірне друге: безсилля вони дійсно не розуміють. Місіонерам у Новій Гвінеї, наприклад, доводилося стикатися з тим, що історія про розіп’ятого Христа не викликала в місцевих племен абсолютно ніякого співчуття і поваги. Він був убитий, значить, Він програв, не зміг постояти навіть за Себе Самого – ну і чим тоді Він може допомогти нам?
І для того, щоб бути почутими, проповідникам Єдиного Бога нерідко доводиться переконувати людей передусім у Його силі, Його безумовній здатності взяти верх над язичницькими божествами. Але… не за рахунок же мирного населення, як Ісус Навин – хочеться тут заперечити. І тому нам доведеться розбиратися далі.
Як воювали в ті часи
У час, що описаний у книзі Ісуса Навина, винищення переможеного ворога було нормою, а не виключенням. Полководці старовини розсміялися б, читаючи Женевську конвенцію, що вимагає гуманного поводження з військовополоненими. От, наприклад, як описував свої славні подвиги ассирійський цар Ашурназірпал ІІ: “Безліччю моїх військ місто я обложив і підкорив, шістсот бійців убив зброєю, три тисячі полонених спалив у вогні, не залишивши жодного з них у заручники. Їх тіла я склав вежами, їх юнаків і дівчат спалив на багаттях. Інше поселення в околицях я підкорив, п’ятдесят їх воїнів убив зброєю, двісті полонених спалив у вогні”. І так до безкінечності; зверніть увагу, що він цим хвалиться.
Може, він був маніяком? У жодному випадку ні. Барельєфи та малюнки практично всіх древніх народів показують нам царів, які заносять знаряддя вбивства над поверженими ворогами: зв’язаними, беззбройними, голими. У такому вбивстві переможці бачили прояв своєї величі і могутності.
Дивлячись на ці зображення, читаючи ці хроніки, починаєш розуміти, як багато нового принесла книга, на самому початку якої людина названа образом і подобою Бога, а її вбивство оголошене злочином. І цією книгою була Біблія. Світ, в якому упродовж віків звучала біблійна проповідь, невпізнанно змінився. І якщо Гітлер і Сталін чинили звірства, які можна було порівняти по жорстокості з ассирійськими, вони ніколи не подумали б цим хвалитися.
Більше того, сьогодні ми бачимо, що сучасні випадки масового вбивства мирних жителів (Освенцім, ГУЛАГ, Хіросіма) стають “больовою точкою” лише в тих країнах, які виросли на біблійній традиції. Хто в Туреччині згадує про геноцид вірмен у 1915 році? В Японії – про численні вбивства китайців у 1930-і і 40-і роки? Практично ніхто. І не тому, що турки чи японці жорстокіші за німців або росіян, а тому, що їхня традиційна культура не ґрунтується на біблійній заповіді “не вбий”, на розумінні людини як образу Божого, яке приніс у світ саме Старий Завіт.
І все-таки це не знімає проблеми. Припустимо, огидний звичай розправлятися з полоненими і мирним населенням був настільки звичний, що Господь на той момент не визнав за потрібне його відміняти. Але чому Він закликав його наслідувати?
Що таке “мирне населення”?
Давайте на якийсь час відволічемося і звернемо свою увагу до недавнього досвіду Другої світової війни. Мирні жителі гинули тоді не лише у фашистських концтаборах, але і під бомбами союзників. Досі йде суперечка, наскільки були виправданими атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі: так, вони призвели до страшних жертв, але якби їх не було, кажуть американські військові історики, Японія б не капітулювала, США і СРСР довелося б висаджувати десант на Японські острови, і жертв було б ще більше.
Втім, і звичайні бомби, скинуті на військовий завод, вокзал або склад, – хіба вони не вбивали мирних жителів? Навіть снайперська куля в окопах Сталінграду обривала життя людини, яка особисто, може, і не була повинна в злочинах нацистів і в якої залишилися вдома дружина і діти. Але ми готові виправдати ці жертви, бо розуміємо: нацистська військова машина мала бути зламана за всяку ціну. Жалість до одного конкретного німця означала б загибель і рабство для тисяч людей.
У війні з корінними народами Палестини ізраїльтяни, звичайно, не застосовували зброї масового знищення. Але ж і билися вони не стільки з армією, скільки з цілою цивілізацією, яка мала бути знищена, як у наш час Третій Рейх. І тут військова перемога легко могла призвести до релігійної і культурної поразки, як не раз траплялося в історії: переможці поступово і якось непомітно для себе переймали культуру, традиції, обряди, навіть мову переможених…
Так що ж це були за обряди? І Біблія, і археологічні знахідки, і древні історики свідчать, що традиції хананеїв включали принесення в жертву власних дітей, не кажучи вже про сексуальні оргії, пов’язані з культами родючості. Древні римляни зовсім не були сентиментальним народом, але жертвопринесення дітей у карфагенян (народу, близько спорідненого хананеям) викликали в них огиду; і саме вони стали одним із головних аргументів, чому “Карфаген має бути зруйнований”. Не просто завойований і підпорядкований, як інші міста, а зруйнований, знищений – і коли місто було взяте, з ним так і поступили. Навіть територію його розорали плугом, щоб показати: такого міста більше не повинно бути на світі.
Так само ставилися древні ізраїльтяни до місцевого населення Палестини. Ще Аврааму було сказано, що його нащадки опанують цю землю, але не відразу, оскільки “міра беззаконь аморреїв досі ще не наповнилася” (Бут. 15:16). Тобто Бог чекав змін на краще довгі століття, Він призначив певну невидиму межу, “міру беззаконня”, за якою всю цю цивілізацію чекало знищення. І навряд чи це можна назвати занадто жорстоким: погана нескінченність гріха була б набагато гіршою.
По відношенню до хананеїв ізраїльтяни в даному випадку виступили як “бич Божий” – пізніше інші народи (ассирійці, вавилоняни) зіграють ту саму роль по відношенню до самого Ізраїлю. Але справа не лише в покаранні: Ізраїль повинен був захистити себе від усієї мерзоти місцевої релігії. Кочові скотарі-ізраїльтяни просто розчинилися б у вишуканій міській цивілізації Палестини, яка набагато перевершувала їх за своїм культурним рівнем. У результаті вчення про Єдиного Бога було б втрачене людством. Словом, якби ці народи не були винищені, то ще довгі віки, можливо, і до цього дня, люди приносили б у жертву ідолам власних дітей і вважали б це вищою формою релігійності. Було б це гуманніше?
Херем, він же анафема
Отже, коли ізраїльтяни винищували хананейські міста, мова йшла не просто про прояв “молодецької завзятості” і навіть не про покарання, а про щось набагато важливіше і серйозніше. Щоб зрозуміти це, поглянемо на історію чоловіка на ім’я Ахан, про якого розповідається в 7-му розділі книги Ісуса Навина: він спокусився на частину ієрихонської здобичі (красивий одяг, золото і срібло) і приберіг їх для себе. Але Господь наслав на ізраїльтян військову поразку і оголосив: “Закляте серед тебе, Ізраїлю; тому ти не можеш устояти перед ворогами твоїми, доки не віддалиш від себе заклятого” (Іс. Нав. 7:13).
Слово “закляте” староєврейською мовою звучало як “херем” (його арабський еквівалент увійшов до української мови як “гарем”, тобто щось заборонене для всіх, окрім однієї людини). А в старогрецькому перекладі з’явилося таке знайоме нам сьогодні слово “анафема”. Що ж це таке? Це слово означає не що інше як жертвопринесення: щось цілком, повністю і назавжди віддане Богові. Воно вилучається з повсякденного вжитку і людина більше не має права цим користуватися. Це могла бути ділянка землі чи тварина, яка в такому разі приносилася в жертву. Але в даному випадку йшлося про цілі міста. Ізраїльтянам було сказано: вам не належить нічого із завойованого, усе це віддається Господу. Жодна жива душа, жоден предмет із цих міст не могли залишитися в ізраїльтян, як при чумі чи радіоактивному зараженні. У ті суворі часи це означало одне – тотальне винищення.
Звичайно, у наші дні, коли когось піддають церковній анафемі, його не вбивають, але кажуть приблизно те ж саме: ця людина не має до нас ніякого відношення, нехай Господь поступає з нею, як вважає за потрібне (приблизно так використав це слово і апостол Павло, наприклад, у 1 Кор. 16:22). Це разюче відрізняється від того, що робили та чим хвалилися ассирійські царі.
Чому вчить книга Ісуса Навина?
Звичайно, це далеко не єдине можливе тлумачення цієї непростої книги. На жаль, упродовж історії люди не раз з легкістю цитували її у виправдання своїх власних завоювань. Наприклад, північноамериканські колоністи часто бачили себе ізраїльтянами, які відвойовують у нечестивих тубільців свою “землю обітовану”. Цим частково пояснювалася їхня жорстокість по відношенню до індіанців.
Та й у сучасній державі Ізраїль нерідко згадують Єшуа Бен-Нуна (так звучить ім’я Ісуса Навина староєврейською) у зв’язку з питанням про державні кордони: раз він цю землю відвоював, значить, вона навіки наша, а хто з цим не згоден, нехай забирається чимдалі.
Зрозуміло, таке тлумачення дуже далеке від первинного сенсу книги. Так, у ній проводяться межі – але тільки для свого часу; так, у ній пропонується винищування народів – але тільки цих конкретних народів, давно зниклих з лиця землі. Та й не про те, по суті, книга. Чому ж учить вона в першу чергу?
“Будь твердим і мужнім; тому що ти народу цьому передаси у володіння землю, яку Я клявся батькам їхнім дати їм; тільки будь твердим і дуже мужнім, і старанно зберігай і виконуй весь закон, який заповідав тобі Мойсей, раб Мій; не ухиляйся від нього ні праворуч, ні ліворуч, щоб чинити розсудливо в усіх починаннях твоїх“, – так Господь говорить Ісусові (Іс. Нав. 1:6,7). З цього заклику розпочинається ця книга, а зовсім не із заклику знищувати все живе, хоча сьогодні найчастіше згадують саме про це.
Ізраїльтяни – мабуть, уперше у світовій історії – відмовилися винищувати ворогів за власним почином, передавши рішення до рук свого Бога. Так, вони вели криваві війни, але це були “війни Господні”, війни з тими, хто виступав як Його ворог. Якщо вони вторгалися в чужу землю, то не тому, що земля ця їм дуже сподобалася, або її мешканці чимось їх скривдили, а тому, що так велів їм Господь.
І абсолютно неправі ті, хто наводить цю книгу у виправдання власних військових кампаній: те, що було сказано Ісусу Навину в конкретній історичній ситуації, поширювати на інші часи та інші народи ні в кого немає права.
Від Ісуса Навина до Ісуса Христа, Котрий дав нам заповідь “підстав другу щоку”, мав відбутися ще дуже довгий шлях, але дуже важливий крок на цьому шляху був зроблений. І в книзі Ісуса Навина багато разів ми зустрічаємо фразу “будь твердим і мужнім“. Сучасні християни часто забувають ці слова. Але у всі часи бувають моменти, коли віруючому треба бути не споглядачем, а воїном. Цьому і вчить книга Ісуса Навина.
