Страти, штрафи, дотримання суворих законів – хіба може цього вимагати від людини Бог Любові? Адже саме таким здається багатьом нашим сучасникам Старий Завіт, який вимагає “око за око, і зуб за зуб”.
Спадкоємці Маркіона
Питання про жорстокість Старого Завіту не нове, як і майже все в цьому світі. Вже серед перших християн знайшлися ті, хто стверджував: християнський Бог Любові не може мати нічого спільного з жорстоким, мстивим і вередливим “богом”, яким малює його Старий Завіт. І можливо, цей “бог” насправді взагалі не хто інший, як сатана. Найбільш послідовно викладав ці погляди богослов на ім’я Маркіон.
Церква засудила його вчення як єресь. Услід за Христом і апостолами вона стверджує, що Старий Завіт – невід’ємна частина Священного Писання, і що Бог патріархів і пророків – Той же Самий, що і Бог апостолів і євангелістів, і що не лише Новий Завіт, але “усе Писання богодухновенне i корисне для навчання” (2 Тим. 3:16).
Проте спадкоємці Маркіона живі до цього дня. Навіть серед християн багато хто якщо і не відкидає Старий Завіт, то відносяться до нього з якоюсь підозрою, як до історичного пам’ятника, що не має особливого значення в наші дні. Вони, безумовно, неправі: саме Старий Завіт розповідає нам про створення світу, про гріхопадіння, про виникнення обраного народу і його стосунки з Богом. Він підводить читача до євангельської Звістки, яка без нього залишилася б незрозумілою: що це за пророцтва, які виконалися? Що за жертва була принесена? Навіщо взагалі знадобилося розп’яття і воскресіння?
Але що ж відштовхує сучасного читача від Старого Завіту? Передусім, його “жорстокість”. Ну що ж, Біблія – правдива книга, і якщо люди завжди вбивали і ненавиділи один одного, якщо навіть найбільші праведники бували небездоганними, вона розповідає про це чесно і відкрито. Вона – не збірка казкових оповідань, і саме тому їй можна довіряти.
З цим, здавалося б, усе ясно. Але ті, що сумніваються не заспокоюються: Старий Завіт говорить не просто про жорстокість окремих людей, він приписує цю жорстокість самому Богу. І головне звинувачення, яке тут можна почути, – суворий Закон, що вимагає віддавати око за око і карати смертю за порушення подружньої вірності. Спробуємо розібратися з цим детальніше.
Тільки спочатку домовимося: ми не можемо судити про людей, які жили три тисячоліття тому, як про наших сучасників. Вони відрізнялися від нас не лише тим, що не мали електрики і не здогадувалися про існування Америки. У них були дещо інші уявлення про світ, і судити про них можна тільки виходячи з реалій того часу. Не станемо ж ми докоряти Колумбові за те, що він, перш ніж плисти в Америку, не відшукав її на шкільному глобусі, або фельдмаршалу Кутузову за те, що не кинув проти Наполеона авіацію і танки? Несправедливо докоряти древніх за те, що вони не мали того, що доступно і звично нам сьогодні. Більше того, варто замислитися: чи не від них нам усе це дісталося?
Закон: джерело і сенс
Будь-яка юридична система будується на певній основі. Щоб закон мав силу, він має бути освячений чиїмсь авторитетом. Сьогодні, як правило, конституції посилаються на “волю народу”, яка, як ми знаємо, частенько є не що інше, як вміло застосовані політтехнології. Але в давнину закон завжди розуміли як дар з небес, і Старий Завіт не був виключенням.
Але в Старому Завіті була і одна особливість. Навколишні народи вважали, що боги дарували їм закони просто для того, щоб упорядкувати їхнє життя і забезпечити справедливість. Але на горі Синай Мойсею був даний не просто правовий кодекс, там був укладений Завіт, тобто договір усього ізраїльського народу з Богом: “Буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом” (Лев. 26:12). Власне, поза цим Завітом ізраїльтяни були всього лише біглими єгипетськими рабами, але, уклавши його, вони ставали справжнім народом зі своєю державою, своєю територією, своєю релігією і культурою. Завіт і виглядав як договір між царем великої держави і підвладним йому плем’ям: він обіцяє їм захист і заступництво і вимагає у відповідь – вірність і покору.
Тому найстрашнішими злочинами в Старому Завіті вважалися ті, які означали зраду Богові: ідолопоклонство і чаклунство. Покаранням за них була негайна смерть, точно так, як вбивають у сучасних державах терористів, які зі зброєю в руках виступили проти законної влади.
Власне, і стосунки всередині ізраїльської громади регулювалися, виходячи з того ж принципу: “Будьте святими, тому що Я святий” (Лев. 11:45) – цього вимагає від ізраїльтян Господь, а раз так, то неможливими, неприпустимими стають несправедливість, пригноблення, розбій. Тому норми кримінального права отримують у Старому Завіті такий же священний статус, як і норми богослужіння: вони, по суті, стають нероздільними.
Правосуддя громади
Отже, у старозавітному законі ми зустрічаємо багато покарань за злочини проти ближнього, які здаються нам надмірно жорстокими. Навіщо карати смертю за подружню зраду? Навіщо вибивати око тому, хто сам комусь вибив око – можливо, він ненавмисно? Проте і в нашому законодавстві багато що здалося б древній людині жорстоким – наприклад, ув’язнення, якого старозавітний Закон не знав. Як можна відривати людину від рідної домівки на довгі роки? Якщо вона винна в крадіжці, нехай заплатить у подвійному розмірі, а якщо вона вбивця, то ми вб’ємо її саму. Причому зробить це не кат-професіонал, а сама громада закидає її камінням. Пам’ятаєте, як Ісус позбавив від страти жінку, спійману в перелюбі? Він не виправдав її, але звернувся до совісті суддів: “Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь” (Ін. 8:7), – і вони розійшлися, не бажаючи виконувати очевидну вимогу Закону. Так, по справедливості слід було б її стратити, думав кожен, але особисто я не можу взяти на себе таку відповідальність.
Адже правосуддя було тоді не безособовою машиною, воно здійснювалося самим суспільством. Одна справа – подати заяву до суду і вислухати ухвалений комусь вирок, і зовсім друге – узяти в руку важкий камінь і кинути його в живу людину. Тут дійсно тричі подумаєш, перш ніж висунути звинувачення.
До того ж ті, хто вчинив ненавмисне вбивство, зовсім позбавлялися від кримінальної відповідальності. Така людина могла сховатися в спеціальних “містах-притулках”, і якщо їй вдавалося довести тамтешнім старійшинам, що між ним і вбитим не було ніякої ворожнечі, що це був нещасний випадок, то вона могла залишатися в місті, аж до смерті первосвященика, а потім поверталася додому. Єдине обмеження – така людина не повинна була покидати “міста-притулки”. Але все одно, це не порівняти з тюремним ув’язненням.
Ще одна наша норма, яка здалася б древнім ізраїльтянам жорстокою, – призовна армія. Забирати чоловіків у військо можна було тільки під час війни, проте від призиву звільнялися ті, хто нещодавно одружився, збудував будинок або насадив виноградник. Війна війною, а чоловік має право жити своїм приватним життям, і не можна його забирати від молодої дружини, нового будинку і перших плодів.
Взагалі, на тлі тих законів, які ще зовсім нещодавно існували в багатьох християнських країнах, Старий Завіт здасться дуже м’яким. Він, наприклад, пропонує в деяких випадках тілесні покарання – але строго обмежує їх сорока ударами, щоб не понівечити людину. Порівняємо це зі знаменитим “прогоном крізь стрій”, що практикувався в Росії до середини XІX століття. Старий Завіт взагалі не знає покарань, які б калічили людину (виривання ніздрів, відрізання язика, і так далі), хоча ще кілька століть тому вони були абсолютно звичайними в “цивілізованих країнах”.
Що означає “зуб за зуб”?
Якщо ми порівняємо Старий Завіт з іншими законодавчими текстами древнього Близького Сходу, то побачимо ще більше відмінностей. Так, усі вони будувалися на горезвісному принципі: “око за око, зуб за зуб”, тобто злочинець повинен понести такий же збиток, який він наніс потерпілому.
Насправді це зовсім не поганий принцип, він зовсім не вимагає помсти, а обмежує її: якщо тобі вибили око, то ти маєш право зробити те ж саме, але ніяк не більше того. От би нам дотримуватися цього принципу хоча би в особистих стосунках.
Але, звичайно, застосовувати його теж можна по-різному. Вавилонський кодекс Хамурапі пропонує: якщо будівельник так погано побудував будинок, що той рухнув і поховав під уламками сім’ю замовника, то вбити слід – ні, не будівельника, а його сім’ю. Сам будівельник вільний від покарання, якщо замовник не постраждав. У протилежність цим законам, Старий Завіт проголошує принцип особистої відповідальності. За всі злочини несе покарання тільки сам злочинець, він не може бути ніким замінений.
Але особливо великі відмінності в тому, що стосується злочинів проти чужого майна. Вавилонське законодавство (як, до речі, і нещодавнє радянське) карало за певні види крадіжки смертю: наприклад, у Вавилоні злочинець, який проламав стіну чужого будинку, мав бути повішений біля цієї самої стіни. Старозавітне законодавство пропонує покарати злодія штрафом у подвійному розмірі; правда, хазяїн будинку має право вбити грабіжника на місці в разі самооборони, але лише в нічний час, коли важко оцінити міру загрози. І жодний майновий злочин не карається смертю – тільки штрафом.
Злочини ж проти особи (тобто проти Бога і проти ближнього) за законом Мойсеєвим, навпаки, караються дуже суворо. Практично всі древні кодекси законів, у тому числі Коран, встановлюють право викупу, але Старий Завіт однозначно заявляє: “Не беріть викупу за душу вбивці, який винний у смерті, але його слід віддати на смерть. Не оскверняйте землі, на якій ви будете жити; бо кров оскверняє землю” (Чис. 35:31,33). І от чому: “Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини: бо людина створена за образом Божим” (Бут. 9:6). У той же час для інших правителів древнього Близького Сходу, так само як і згодом для багатьох християнських країн, а також для Радянського Союзу, людина була швидше народногосподарською одиницею, тому їй неважко було призначити ціну: брати штраф за її вбивство і, навпаки, відбирати її життя як сплату за спричинений збиток. Взагалі, людське життя розглядається в тому ж кодексі Хамурапі як певна грошова сума, причому не така вже і велика.
Наприклад, кодекс Хамурапі наполягає: “Якщо грабіжник не був схоплений, то пограбована людина може показати перед богом все своє зникле, а громада і староста, на землі і території яких було здійснено пограбування, повинні йому відшкодувати все її зникле. Якщо при цьому було занапащене життя, то община і староста повинні відважити одну міну срібла її родичам”. Тобто платять свідомо невинні люди, аби зберегти “баланс”. А Старий Завіт пропонує місцевій громаді в разі нерозкритого вбивства просто зробити очисне жертвопринесення.
Чи інше правило Хамурапі: “Якщо людина вкрала або вола, або вівцю, або осла, або свиню, або ж човен, то, якщо це належить богові чи палацу, вона повинна заплатити в тридцятикратному розмірі, а якщо це належить мушкенуму (селянину-орендарю), вона повинна відшкодувати в десятикратному розмірі. Якщо злодій не має чим платити, він має бути убитий”. Що вимагає в подібному випадку Старий Завіт? “Той, хто вкрав, повинен заплатити; а якщо нема чим, то нехай продадуть його для сплати за вкрадене ним; якщо він буде спійманий і вкрадене знайдеться в нього в руках живим, чи то віл, або осел, або вівця, нехай заплатить за них удвічі” (Вих. 22:3,4). Різниця, як бачимо, величезна.
Біблійні принципи сучасного права
Втім, річ навіть не в тому, що Старий Завіт виявляється в багатьох випадках принципово м’якшим, ніж кодекс Хамурапі та інші кодекси законів того часу. Найважливіше те, що він висуває певні загальні принципи правового суспільства, які сьогодні здаються нам самоочевидними, але для того часу вони були революційними. І хоча ми звикли дивитися на Старий Завіт звисока, вважаючи, що християнська правосвідомість набагато його перевершує, але якщо придивитися уважніше, ми побачимо, що тільки зараз стають загальноприйнятою нормою ідеї правової держави, що були закладені в Старому Завіті.
По-перше, Старий Завіт проголошує рівність людей перед законом, роблячи виключення тільки для рабів-іноплемінників. А середньовічні кодекси християнських держав містять всілякі градації: за вбивство дворянина одне покарання, за вбивство селянина – друге. Навіть статус злочинця впливав на тяжкість покарання: за що просту людину страчували, за те знатному призначали грошовий штраф. Такого Закон Мойсеїв не знає.
До яких наслідків це призводило, можна побачити на одному прикладі, описаному в Біблії. Ізраїльському царю Ахаву сподобався виноградник його підданого, Навуфея, але той відмовився продавати “спадок батьків своїх”. Зауважимо, не віддати задарма, а продати за хорошою ціною! Ахав так і не зміг змусити Навуфея добровільно піти на угоду.
Проти норовливого підданого було сфабриковане звинувачення і він був страчений, але цей злочин Ахава настільки прогнівив Господа, що пророк Ілля передав цареві: “Так говорить Господь: на тім місці, де пси лизали кров Навуфея, пси будуть лизати і твою кров” (3 Царств 21:19). Для порівняння, Іван Грозний був упевнений, що він “вільний вирішувати жити своїм підданим або не жити”; що ж до їхнього майна, то і до наших часів держава в примусовому порядку викупляє земельні ділянки у своїх громадян, щоб збудувати на них нову дорогу, або зносить старий будинок, щоб збудувати новий – і нікому на думку не спадає запитувати згоди власників.
Другий найважливіший принцип, про який ми вже говорили, – особиста відповідальність людини за свої вчинки: “Батьки не повинні бути карані смертю за дітей, і діти не повинні бути карані смертю за батьків; кожен повинен бути караним смертю за свій злочин” (Втор. 24:16). Колишній семінарист Йосиф Сталін навіть цитував ці слова, хоча він якраз був дуже далекий від того, щоб їх виконувати.
Третій стовп правового суспільства, виведений ще в Старому Завіті, – недоторканість людської особистості. Цю норму якраз і затверджувало строге, що практично не знало виключень, розділення злочинів проти особи, які каралися смертю, і злочинів проти майна, які каралися штрафом з компенсацією збитку. І якщо сьогодні для нас це стало істиною, то не слід забувати, що вперше це було сказано саме в Старому Завіті.
Звичайно, усе це не означає, що старозавітний Закон досконалий і самодостатній. Якби це було так, не було б жодної потреби в Новому Завіті. Але сьогодні ми можемо сказати, що Старий Завіт встановлює певний стабільний фундамент громадського устрою, певний мінімум, без дотримання якого суспільство в будь-який момент може зісковзнути в болото вседозволеності і свавілля. А Новий Завіт звернений вже до особистості, бо пробачити свого боржника чи підставити другу щоку – рішення, що приймається кожною людиною індивідуально; суспільство ж не може звести це в юридичну норму, інакше воно просто дозволить сильним знущатися зі слабких.
Старозавітний Закон – тверда, земна основа; новозавітна благодать – зліт угору, до небесного ідеалу.
