Відкриваючи Біблію, людина чекає, передусім, великих одкровень. Але якщо вона читає Старий Завіт, її зазвичай вражає велика кількість дріб’язкових приписів: їси м’ясо тільки тих тварин, в яких роздвоєні копита і які жують при цьому жуйку. До чого все це? Невже Богу є діло до того, яке м’ясо їдять люди? А до чого ці нескінченні ритуальні подробиці: як Йому приносити різні жертви? Хіба це головне в релігії?
Ще до Закону
Безумовно, головне в релігії Старого Завіту зовсім не це, і в самому Старому Завіті подібні приписи теж стоять на досить скромному місці. Спочатку він розказує про створення світу, про гріхопадіння людини, про Всесвітній потоп, про прабатьків ізраїльського народу. Веління, які Господь давав цим людям, були дуже короткими. Наприклад, у дев’ятому розділі розказано, як Господь укладав Завіт з Ноєм після Потопу (ще раніше Авраама і Мойсея). Він довго і детально говорив про Свої благословення Ною та його нащадкам, а що стосується заборон, то їх дано тільки дві: на вбивство людини і на куштування м’яса з кров’ю. І це все! Що не можна вбивати – з цим ми всі, мабуть, погодимося, а що стосується заборони на споживання крові, то він зовсім не важкий, якщо це єдине обмеження, що накладається на людину. У нього є і пояснення: кров як носій життя належить тільки Богові.
До речі, заборона споживати кров була підтверджена – єдина з усіх ритуальних обмежень Старого Завіту – і на Єрусалимському соборі апостолів (див. Діян. 15:23-29), саме тому, що сходить вона ще до часів до Закону.
Далі Старий Завіт розповідає історію прабатьків – Авраама, Ісаака, Якова. Життя кожного з них – це історія їх стосунків з Богом, часом непростих. Але в цій історії ми не бачимо детального Закону: абсолютна відданість Авраама Господу не вимагала від нього ні окремих харчових обмежень, ні особливих ритуалів, окрім одного: йому і його нащадкам Господь велів здійснювати обрізання. В іншому Авраам поступав так, як вважав за потрібне (і не завжди бездоганно – наприклад, видавав свою дружину за сестру, так що її ледь не взяли в гарем єгипетського царя), і Господь не ставив йому особливих формальних рамок. Не бачимо ми детальних приписів і в історії його нащадків Ісаака та Якова.
І навіть Вихід ізраїльтян з Єгипту здійснився ще раніше дарування Закону: Господь встановив тільки правила святкування Пасхи, яка, власне, і була Виходом. Усе це ясно показує відносність Закону: він зовсім не є обов’язковою формою стосунків людини з Богом, і навіть великі праведники могли, виявляється, жити без нього.
Але коли натовп збіглих рабів позбавився від своїх переслідувачів, коли він мав стати єдиним народом, більше того – народом Господнім, коли він попрямував у Землю обітовану, – Господь дарував народу Закон. У ньому були Десять заповідей і безліч найважливіших приписів з області моралі і духовного життя, і в ньому же були нескінченні приписи забороненої їжі, заборонених вчинків, безліч ритуальних подробиць. Навіщо?
Умови виживання
Одне з визначень поняття “культура” – система заборон. Звичайно, це занадто спрощено, але насправді знайомство будь-кого з нас із нашою культурою розпочиналося з численних “ні”: не тягни цього до рота, не лізь туди, не чіпай це. Ці заборони іноді здавалися нам незрозумілими і образливими: чому не можна замість обіду їсти лише одні цукерки? Вони ж набагато смачніші за кашу! Чому не можна йти замість школи в кіно?
Звичайно, наше виховання складалося не з одних заборон, у ньому було багато приписів, досить часто абсолютно ритуального характеру: завжди кажи “добридень” і “дякую”, питай дозволу. Багато з цих повсякденних ритуалів абсолютно формальні: кажучи “вибачте”, наприклад, у вагоні метро, ми зазвичай не відчуваємо за собою ніякої провини. Але за допомогою формальних дій ми показуємо, що зважаємо на оточення.
Те ж саме ми бачимо і в житті суспільства. Візьмемо правила дорожнього руху: їхня користь очевидна всім, їх грубе порушення нерідко призводить до смертей і каліцтв. Але якщо міркувати абстрактно, то чому це їхати можна на зелене світло, а не на червоне – що такого особливого в зеленому? Чому ми їздимо по правій стороні дороги?
Деякі з цих правил можна частково пояснити. Так, червоний колір краще помітний за зелений, тому він забороняє. Більшість людей правши, так що кермо в машинах краще розташовувати ліворуч, щоб швидкості перемикати доводилося правою рукою. Але все одно ці правила залежать в основному від умовностей, і більшості з них неможливо знайти раціональне пояснення.
Так само і з приписами Старого Завіту. Заборону їсти свинину можна пояснити тим, що саме свиняче м’ясо в жаркому кліматі швидко псується, а свині куди частіше за овець або корів служать рознощиками небезпечних для людини інфекцій і паразитів. Припис їсти зі всього, що плаває в морях і річках, лише рибу з плавниками і лускою, а з усіх комах тільки сарану, частково пояснюється тим, що серед інших морепродуктів і комах є чимало отруйних, і, якщо люди в них не дуже розбираються, простіше заборонити все відразу. Але все одно залишається багато незрозумілих для нас, та й для древніх людей, заборон. Чому, наприклад, не можна змішувати в одній тканині шерсть і льон?
Світ древніх людей сильно відрізнявся від нашого. Замість нинішньої наукової картини світу в них була своя, не менш складна, але організована інакше. У цьому світі діяла безліч своїх правил, які можна було з’ясувати раціонально лише частково. І сьогодні, коли християнські проповідники приходять до племен, які живуть первісним ладом, одне з перших питань, які їм задають, звучить так: ми прийняли вашу релігію, так що нам тепер можна їсти, що носити і взагалі яких обмежень необхідно дотримуватися?
Світ – це складна система, і, щоб вижити в ньому, треба знати всі приписи, заборони. Нам їх дають наука (мийте руки), культура (правила правопису), право (переходьте на зелене світло) або етикет (кажіть “дякую”); людина старовини шукала їх в основному у своєї релігії.
Так само ми, уперше сідаючи за кермо автомобіля, насамперед повинні упевнитися, що поруч сидить інструктор, в якого є своя педаль гальма. Хто водить машину, пам’ятає це трепетне почуття, коли вперше їдеш містом сам і побоюєшся буквально всього – звичка і автоматизм приходять пізніше. А доки доводиться нагадувати собі самому про кожне дрібне правило, і яка шкода, що на сусідньому сидінні вже немає інструктора з його занудними зауваженнями!
Що за цим стоїть?
Але в чому ж сенс цих правил? Просто в тому, щоб заспокоїти первісного дикуна: якщо не їстимеш свинину і не носитимеш одяг, витканий із шерсті і льону, і вчасно принесеш усі відповідні жертви, то все в тебе буде добре? Старозавітні пророки, до речі, нерідко викривали таке магічне відношення до ритуалу: “…благочестя ваше, як ранковий туман і як роса, яка швидко зникає… Бо Я милости хочу, а не жертви, і Боговідання більше, ніж всепалення” (Ос. 6:4,6).
Звичайно ж, в усіх приписах Закону є певний сенс. Найголовніші з них визначають стосунки людей з Богом і один з одним. До першої групи відносяться всі ці незліченні ритуальні правила, наприклад: “Якщо ж уся громада Ізраїлева згрішить помилково і сховане буде діло від очей зібрання, і зробить що-небудь проти заповідей Господніх, чого не належало робити, і буде винна, то, коли викритий буде гріх, яким вони згрішили, нехай від усієї громади принесуть з великої худоби тельця в жертву за гріх і приведуть його перед скинію зібрання; і покладуть старійшини громади руки свої на голову тельця перед Господом і заколють тельця перед Господом” (Лев. 4:13-15, далі слідують детальні вказівки, як поступити з кров’ю і тушею тельця).
Ми дізнаємося звідси, що гріх, виявляється, може скоїти не лише окрема людина, але і цілий народ і що цей гріх так само вимагає покаяння і прощення. Але народ повинен передусім зрозуміти, у чому цей гріх полягає, і нехай його старійшини, покладаючи руки на голову жертовної тварини, тим самим ясно визнають, що насправді гідні смерті вони, а не телець – саме в цьому полягав сенс подібного жесту. Далі описуються такі ж символічні деталі: кров тварини приноситься Господу на знак визнання, що гріх скоєний саме проти Нього, а туша тельця, як би спаплюжена цим гріхом, спалюється за межами стану, в якому живуть ізраїльтяни.
Яка глибока і насичена сенсами символіка! Сліди подібних обрядів видно і в нашій сучасності, коли, скажімо, новообраний президент покладає руку на Конституцію і присягається “перед усім суспільством” дотримуватися її положень. У давнину ритуалів було менше, але вони були більш насиченими, їх регламентація була детальнішою. Чи можна було без цих деталей обійтися? В епоху, коли не було засобів масової інформації, що розносять будь-яку деталь по всьому світу, – навряд чи.
Ми постійно читаємо в Старому Завіті, як “розмивалося” шанування Єдиного Бога, як привносилися до нього чужі елементи. Єдність ритуалу нагадувала про єдність віри, про неприпустимість ситуації, коли кожен шанує Бога по-своєму… чи, точніше, кожен шанує власного бога. 23-й розділ 4-ої книги Царств (2 Царів) описує, як була прочитана перед усім народом книга Закону, що була знайдена незадовго до цього при ремонті Храму (значить, про неї на якийсь час просто забули?), – і саме це читання викликало всенародне покаяння. Народ зрозумів, що саме чекає від нього Господь і як далеке його життя від цього ідеалу.
Друга група правил – про стосунки людей між собою. У тому суспільстві не було ні прокуратури, ні міліції, ні кримінального кодексу, ні в’язниць. Правосуддя вершили чи громада, чи цар, а ми знаємо, як буває швидкий на розправу людський натовп і як легко правитель стає тираном. Покаранням за вбивство була смерть, причому здійснювали вирок родичі убитого. А як бути, якщо смерть сталася внаслідок нещасного випадку чи з необережності? 35-й розділ книги Чисел детально регламентує такі випадки: людина, яка мимоволі стала причиною смерті другої людини, повинна відправитися в одне із спеціально призначених для цієї мети “міст притулку” і викласти тамтешньому співтовариству свою справу. Якщо буде з’ясовано, що вона “не була ворогом і не бажала зла” загиблому, а все сталося випадково, їй буде надано право жити в цьому місті, де месники не можуть її вбити. Обмовляється навіть термін такого вигнання: до смерті первосвященика, потім настає амністія.
І тут же ми бачимо доповнення, як бути в інших випадках: “Якщо хто уб’є людину, то убивцю слід убити за словами свідків; але одного свідка недостатньо, щоб засудити на смерть” (Числ. 35:30). Чи дріб’язкові ці правила, якщо за ними вирішувалися кримінальні справи про вбивство? Думаю, що ні. Тут указана процедура, тут встановлюється і чітка система цінностей: вбивство карається не штрафом і не ув’язненням, а тільки стратою, як найтяжчий злочин проти особи, але в той же час смерть, що скоєна з необережності, не повинна розглядатися як вбивство.
Третя група правил – ті самі дріб’язкові закони, на зразок “поля твого не засівай двома родами насіння; в одяг з різнорідних ниток, з вовни і льону, не одягайся” (Лев. 19:19). Наші тканини часто містять різнорідні нитки, і що ж в тому поганого? Але це правило, як і деякі інші, задає певний глобальний принцип: не варто змішувати поняття. У всесвіті є певна структура, і вона повинна залишатися недоторканною: не лише добро не можна змішувати із злом, але і шерсть з льоном, а пшеницю з ячменем. Це, зрозуміло, дрібниця, але вона нагадує про цілком певні принципи.
Дотримуючись правила “зроби собі китиці на чотирьох кутах покривала твого, яким ти покриваєшся” (Втор. 22:12), ортодоксальні юдеї і сьогодні носять одяг з китицями, в яких загалом 613 нитки, – за числом заповідей Писання.
Нитки щодня нагадують їм про ці заповіді і про принципи, що стоять за ними. До речі, чи багато це – 613 заповідей? Ми з вами, все без виключення, живемо за Конституцією, Цивільним кодексом, Кримінальним кодексом, Податковим кодексом, за тими ж Правилами дорожнього руху – в них містяться багато тисяч статей, параграфів і розділів.
А скільки в нашому житті буває різних законів, настанов і інструкцій – і спробуй щось порушити! Можна позаздрити древнім ізраїльтянам: всього 613 заповідей на всі випадки життя.
Християни не носять китиць, вони взагалі не вважають для себе виконання всіх вимог Закону обов’язковим, наслідуючи рішення вищезгаданого Апостольського собору. Питання про ставлення до Закону не було для апостолів простим, але в цілому було прийняте таке рішення: жертовна смерть Ісуса Христа звільнила нас від необхідності дотримуватися всіх ритуальних приписів.
Немає більше необхідності в кривавих жертвах, а якщо втрачає сенс центральна частина Закону, то і другорядні, на зразок заборони на свинину чи тканину з різних волокон, вже не мають сили.
Але загальні принципи, що стоять за положеннями Закону, ніяк не втратили своєї сили і для християн. Частково вони знайшли своє вираження в різних обрядах і правилах Церкви (без них не обходиться жодна християнська конфесія), хоча ці зовнішні форми сьогодні не мають вже такого абсолютного значення, як за часів Старого Завіту. Але наша віра, як і наша любов або наша надія, завжди потребує якихось зовнішніх форм. Ми даруємо коханим людям квіти і поздоровляємо їх з днем народження, бо так прийнято виражати свою любов у нашій культурі.
От і старозавітні правила – це способи виразити свою любов до Бога і до людей. Можна виражати її і без квітів або правил, зрозуміло.
Але з ними все-таки простіше.
