Лист Єремії

Загальна характеристика Книги

Лист Єремії – це окрема книга в Септуагінті, проте у Вульгаті її об’єднано з Книгою пророка Варуха. Коли біблійний текст ділили на глави, Лист Єремії помістили як шосту главу до Книги пророка Варуха, і тому в багатьох сучасних виданнях Біблії цей текст потрібно шукати там.

Можливо, що первісно його було написано єврейською мовою, та зберігся він лише по-грецьки.

Це – апологетична праця, спрямована проти ідолопоклонства. Речення, що повторюється з деякими видозмінами в різних варіянтах (вв. 14, 22, 28, 39, 44, 51, 56, 64, 68 – нумерація відповідно до грецької версії тексту), ділить текст на нерівні за обсягом частини і зосереджує читачеву увагу на одній і тій самій ідеї, а саме: не треба ні боятись ідолів, ані покладати на них надію, бо вони не Бог. Заголовок, пов’язаний із Єр. 29:1-3, окреслює коло адресатів листа.

Загальний інтерпретаційний контекст

Протягом періоду вигнання та за часів після вигнання євреї в діяспорі перебували під таким враженням величности, а також розкоші язичницьких храмів, що приверталися до ідолопоклонства. Відтак з’явилася багата апологетична література, до якої в Біблії належать головно Єр. 10:1-16; Іс. 44:9-20; розповідь про Бела та дракона (гл. 14, Книга пророка Даниїла в Септуагінті); Муд. 14-15. Лист Єремії є теж різновидом таких писань.

ДРУГЕ ПРОЧИТАННЯ

1-2 – Єр. 25:11-12 і 29:10 кажуть, що триватиме сімдесят років. Лист Єремії, подібно як Дан. 9:24, розтягує цей період до часу життя сімох поколінь, адже, звертаючись до ізраїльтян із діяспори, прагне пояснити їм, що вони й надалі живуть у неволі.

3-6 – перше застереження – проти почуття страху, що могло б охопити ізраїльтян на вигляд вавилонських богів, яких люди носили на плечах. Напевно, пророк має на увазі імпозантну процесію з нагоди святкування Нового року, коли вавилоняни несли приголомшливі своєю грандіозністю платформи зі статуями богів. Пророк висміює цей культ, аби викликати в ізраїльтян радше веселість, аніж тривогу, й аби в такий спосіб утримати їх від наслідування язичників.

Описуючи ідолів і їхній культ, він порівняє їх із Богом Ізраїля: боввани не здатні нічого зробити самостійно (пор. вв. 45-57; 69-72) і не можуть навіть пересуватися без допомоги людей (пор. вв. 23-26). Замкнені в храмах, кумири нагадують злочинців, ув’язнених у підземеллях. Цілком неспроможні діяти, вони не можуть чинити добро, як те робить Бог: не відплачують за добро і за зло (Пс. 18:21), не обдаровують багатством (2 Сам. 2:6), не наказують виконувати обітниці (Втор. 23:22), не звільняють від смерти (2 Сам. 2:6; Пс. 30:3-4), не рятують слабкого з-під руки сильного (Пс. 18:18), не повертають зору сліпому (Пс. 146:8), не допомагають пригнобленому (Пс. 146:7), не проявляють милосердя до сироти і до вдови (Пс. 68:6; 146:9).

Ідолопоклонство дозволяло такі відразливі речі, як заборонену в Ізраїлі (Втор. 23:18) сакральну проституцію (пор. вв. 42-44). Ізраїльтяни не могли також сприйняти жертвопринесень, які здійснювали жінки, жіночих доторків до ідолів чи жалобних церемоній, що їх священики звершували в храмах. Усе те було заборонено в Ізраїлі (Лев. 12:1-4; 15:19; 21:5-6).

Характерною рисою релігії Ізраїля було поклоніння, позбавлене ікон, як те суворо наказувала друга заповідь Декалогу: «Не роби собі різьби й усякої подоби» (Вих. 20:4; Втор. 5:8-10). Ішлося про те, щоби жодне твориво не стало об’єктом поклоніння, бо таку практику вважали язичницькою. Витвори мистецтва, які було виставлено в єрусалимському Храмі, а також пізніше в деяких синагогах, мали винятково декоративне призначення.

Християни з перших століть продовжували ту традицію. Ті зображення Христа і деяких святих, а також сцен зі Старого та з Нового Заповітів, які й сьогодні можна побачити в катакомбах, мали винятково декоративне значення. Немає ніяких доказів того, що вони були предметами поклоніння. Ба більше, окремі місцеві синоди заборонили й ці зображення, так що деякі святі почали їх усувати: «Я запитав, що то за місце, а коли мені відповіли, що церква, я зайшов, аби помолитися. Я побачив, перед входом до самої церкви висіла мальована завіса, а на ній – зображення чи то Христа, чи якогось святого. Не пригадую, чиє саме. Бачачи, отже, що всупереч настановам Святого Письма, у Христовому храмі повісили зображення якоїсь людини, я зірвав завісу, а служителям порадив, аби загорнули в неї радше тіло якогось бідняка і поховали його в ній…» (Епіфаній [у збірці листів св. Єроніма], Лист 51, 9; РL 22, 526). Однак у V ст. почали цінувати дидактичну функцію зображень, хоч і не допускали ані найменшого поклоніння їм. Деякі Учителі Церкви все-таки радили послуговуватися цими зображеннями при переказуванні сцен із Біблії та зі житій святих тим людям, котрі не мали доступу до книг, бо не вміли читати. У 600 році папа Григорій Великий писав до єпископа Марселя: «.. ми хвалимо Вас за заборону поклоніння образам, але засуджуємо за їхнє знищення… Одна річ – це поклонятися образам, інша річ – це навчатися завдяки цим образам показувати те, чому потрібно поклонятися… Образи дають неграмотним те, що книги дають читачам» (Григорій Великий, Лист 11, 13; РL 77, 1128).

Перші свідчення про почитання зображень Господа з’являються в VII ст. в контексті богословських дискусій і соборів, які вивчали питання людської природи Ісуса Христа. Проте швидко цю практику заборонили іконоборці, причому радше з політичних, аніж із богословських причин. Остаточно почитання було схвалено на II Нікейському соборі (787 рік; DS 600-603). Питання правомірности почитання зображень у контексті їх старозавітної заборони знову постало в період Реформації. У 1563 році позірну суперечність між старозавітною забороною та християнською практикою вирішив Тридентський собор (DS 1823-1825), указавши, що жести почитання адресовано тим, кого ці ікони зображають.

Віра в те, що зображення володіють якоюсь божественною силою, а також у те, що до них можна звертатися з молитвою чи покладати на них надію, – це, відповідно до науки Собору, вірування, притаманні язичникам (про це йдеться в Листі Єремії), і християнин мусить відкинути ці химери. Язичники поклоняються самим ідолам, а християни – реальности, відмінній від зображення, а саме особі, зображеній на іконі.

Попередній запис

3:9-5:9 – II. Пророцтво

3:9-4:4 – Перша поема: Закон як джерело мудрости Зазначений уривок починається зі слів із Втор. 6:4: «Слухай, Ізраїлю». Ці слова ... Читати далі

Наступний запис

Особливості книги

Книга пророка Єзекіїля ніколи не була надто популярною. Враження, яке вона справляє на читача, – це суміш захоплення і несприйняття. ... Читати далі