1:1-3:8 – І. Літургія

1:1-9 – Вступ 1: Історичні умови

Автор не зацікавлений у тому, щоб подати справжню картину подій часів Варуха, він радше пропонує читачам модель почуттів і ставлень, які мають бути присутні під час літургії покаяння, що вшановує пам’ять руйнування Єрусалиму (вв. 14-15): плач, піст, молитва й пожертви. Усі верстви й групи народу представлені тут.

1:10-14 – Вступ 2: Послання до мешканців Єрусалиму

Тут у формі послання описується покаянне богослуження, яке включає жертвоприношення (1:10), молитву за владу (1:11-12), молитву покаяння за вигнанців (1:13), загальне читання з Біблії (1:14).

1:15-2:10 – Молитва, частина 1: Визнання гріхів

Послання не містить молитви за владу, а лише молитву покаяння. Це зворушлива молитва, в якій люди визнають свою відповідальність за лихо й вигнання, що їх вони пережили чи ще переживають. Теми й мовні звороти, які знаходимо у Втор. 9:4б-19 і 1Цар. 8:46-51, з’являються й тут, тоді як ідеї й мова запозичені із Книги Єремії та Книги Второзаконня разом із цитатами з обох книг.

Ті, хто моляться, визнають свою провину в тому, що не слухали Божого слова. Підкреслюється універсальність провини: всі верстви населення є винними (1:15б-16; як і в Єр. 32:32 і Дан. 9:7б); непослух супроводжує народ Ізраїлю протягом його історії (пор. мовні звороти з Єр. 7:25-26; див. Втор. 9:7).

Тут потрібно звернути увагу на різноманітні контрасти: справедливість для Бога і сором народу (1:15 і 2:6); Бог визволив їх, а вони були неслухняні (1:19); що Бог пропонував їм і що вони отримали (1:20). Бог чинить так, як заповідав (1:20; 2:1,7), але люди не слухають (слово «слухати» з’являється в молитві чотирнадцять разів і лише тричі за межами молитви).

Як і в Книзі Второзаконня, тут указано на зв’язок між недотриманням законів і тим злом, яке досвідчують люди у вигнанні. Книга Второзаконня чітко говорить про те, що Бог обрав Ізраїль як особисту власність (7:6; 14:2; див. 4:20,34), і тому народ буде благословенним, якщо залишатиметься вірним Богові. Коли люди покидають Ягве і натомість служать царям та чужим богам, вони мусять відчути втрату цього благословення й потерпати від міцної руки чужинців (Втор. 28:47-48).

Ягве визволив народ із рабства (1:19), але юдеї віддали перевагу бути рабами інших господарів (1:22). Бог поважає їхнє рішення, віддаючи їх «у підлеглість усім царствам, що навкруги нас» (2:4). Бог не чинить несправедливо, він просто виконує те, що обіцяв (Втор. 28:15-68; 29:24-27; див. Лев. 26:14-39; Дан. 9:11).

2:11-3:8 – Молитва, частина 2: Благання про помилування

Після визнання гріхів слідує благання про помилування. Молільники звертаються до Бога як до «Бога Ізраїлю»; вони пригадують, що Бог зробив для них під час Виходу і просять, щоб Бог відвернув від них Свій гнів. Цей «гнів» ідентифікується з трагічними наслідками їхніх дій.

Молільники просять у Бога: «прихили своє вухо… Розплющ Свої очі й подивися» (2:16б-17). Образ, використаний для опису виселенців (в. 18), нагадує місію пророка в Іс. 42:7; 49:8-10.

Вар. 2:19-26 дисгармоніює з рештою молитви. Тут народ перестає просити прощення і повертається до визнання гріхів. Автор використовує численні алюзії на Книгу Єремії. Тут не йдеться про всі гріхи непослуху, але про один конкретний гріх – гріх царя Седекії, який не дослухався слова Господнього, що наказувало йому здатися царю Навуходоносору (Єр. 27:12). Варух розширює уривок з Єр. 27:1-15, додаючи інші фрагменти тексту того ж пророка. Погрози народові, взяті з Єр. 7:34 і 34:22, що у своєму первісному контексті стосувалися інших ситуацій; погроза з Єр. 27:8 підсилюється застереженнями з Єр. 8:1 і 36:30. Уривок закінчується пригадуванням ситуації в Храмі Господньому через «все зло синів Ізраїлю та синів Юди», як в Єр. 32:32.

У віршах 27-35 тональність молитви змінюється: поряд із частими покликаннями на Книгу Єремії з’являються численні алюзії на Книгу Второзаконня. Тему Божої справедливости у виконанні погроз відкладено вбік і запропоновано тему поблажливости й милосердя. Бог виявляє Свою доброту, погрожуючи та обіцяючи наперед через Мойсея (Втор. 4:27; 31:9; 28:62 тощо).

Пророцтва покарання в Книзі Второзаконня включали обіцянку майбутнього навернення й прощення (30:2-3). Це навернення почнеться в серці, як вказано у Втор. 30:1-2; Єр. 3:10; 29:13 (див. 1Цар. 8:47-48). Коли люди навернуться, Бог дасть їм нове серце й нові вуха (див. Втор. 29:3). Нове серце – це повторювана тема в літературі періоду вигнання (Єр. 24:7; 32:39; Єз. 11:19; 36:26; Пс. 51:12). У результаті цієї зміни серця й вух вони славитимуть Ягве на місці свого вигнання (див. Вар. 3:6-7; Тов. 13:6; протилежний погляд знаходимо в Пс. 137:4).

Коли люди зійдуть зі своїх грішних шляхів, Бог «приведе тебе в землю, що про неї клявся батькам твоїм» (формула із Втор. 1:8; 6:10; 6:18; 8:1, і passim, див. 1Цар. 8:48). Але цього разу вони увійдуть у землю, щоб «правити нею», а не щоб правили ними.

Ця частина молитви закінчується обіцянкою чисельности народу у вигляді такої ж формули, як і в Єр. 30:19 (див. Втор. 6:3; 7:13; 8:1). Така обіцянка є паралеллю і прямою протилежністю загрозі зменшення народу до кількох людей, із якої почалася ця частина молитви (див. 2:29). Вірш 35 передбачає вічний союз (Єр. 32:40; «новий заповіт» в Єр. 31:31) і містить обіцянку не повторювати вигнання. «Земля, яку Я дав їм»: у Книзі Второзаконня земля є даром від Бога, і володіння нею залежить від волі Бога.

Остання частина молитви (3:1-8) розпочинається зі звернення до «Господа Вседержителя» (kyrios pantokrator) й «Бога Ізраїлю» (3:1). Перше найменування з єврейської означає «Ягве небесного воїнства», друге – вказує на союз, укладений між Богом та Ізраїлем. Ті, хто моляться, у своєму благанні про прощення й закінчення вигнання закликають Бога пригадати союз і визволити їх. Цей останній уривок з другої частини молитви утворює inclusio з її початком (2:11), де автор також звертається до Бога як Господа Вседержителя і Бога Ізраїлю.

У Книзі Варуха 3:1-4 автор протиставляє всемогутність Бога становищу Юди у вигнанні: Бог править «відвічно», а ми «вікуємо в загибелі»; ті, хто постають перед усемогутнім Господом, «мертві» (тобто у вигнанні). Вірш 7 повертається до теми 2:32: хвала імені Бога. Щоб народ був здатний закликати Його ім’я, Бог уселив страх Божий в їхні серця (вираз із Єр. 32:40). Подібно до молільника у вигнанні, вони визнають, що якщо вони можуть прославляти Бога, Ягве мусить змінити їхні серця та очистити їхні вуста (див. Пс. 51:12,16-17). Наприкінці уривку (3:8) автор уже нічого не просить, а лише описує жалюгідне становище народу: для цього знову використовуються слова з 2:4 із додаванням слова «покарання» (оphlesis, слово яке лише один раз використовується в Біблії – тут).

Люди благають Бога, перебуваючи в муках вигнання. Вони – бідний народ, який плаче, бо не має свободи, його позбавили власної землі, і він бачить усі свої релігійні й політичні цінності (Храм Господній та Єрусалим) у руїнах. Як убогі в псалмах, так і вони просять, щоб до них ставилися справедливо, навіть визнаючи, що ця ситуація не могла б статися без вини з їхнього боку. Це воля Бога – щоб вони були народом, який є власністю Бога, щоб вони жили у свободі під Божим захистом, але через свій неправильний вибір вони перебувають під контролем тих, хто тепер грабує їх і не дає їм спокою.

Попередній запис

Загальний характер книги

Септуагінта містить «антологію» текстів, що стосуються вавилонського полону: Вступ у двох частинах а. Історичні умови (Вар. 1:1-9) б. Послання до ... Читати далі

Наступний запис

3:9-5:9 – II. Пророцтво

3:9-4:4 – Перша поема: Закон як джерело мудрости Зазначений уривок починається зі слів із Втор. 6:4: «Слухай, Ізраїлю». Ці слова ... Читати далі