Розділи 16-17

16:1-17:4 – Немає життя в рідній землі

У цьому уривкові слова Господа, які Він адресує пророкові (16:1-9,14-18,21), переплітаються зі словами, які Він промовляє до народу (16:11-13; 17:1-4), надаючи нового виміру наростаючій загрозі та зображенню Бога. Почавшись із оновленої обіцянки смерти й кінця, із запевнення нескінченного вигнання, ця перикопа показує вражаючий контраст між абсолютним кінцем і новим початком. Відповідь людей на їхню долю не справджує їхній самообман (16:10). Молитва пророка відображає його впевненість у Богові (16:19-20).

Вступна вимога Ягве, щоб пророк не брав собі жінки (16:1-4), є нічим іншим, як наказом йому відчути у своїй плоті зникнення будь-якої надії, щоб його життя віщувало кончину народу. У суспільстві ізраїльтян, де потомство вважалося єдиним способом запевнити життя після смерти, целібат, якого Ягве вимагає від Єремії, можна вважати еквівалентним суїцидові. Мало того, він повинен зносити це страждання без підтримки спільноти (16:5-9), а це єдиний спосіб зробити його ізоляцію стерпною. Єремія, як він тут зображений, є чоловіком у смутку. Джерело його страждань – не суспільство чи сім’я, як було стверджено в попередніх сповідях, але Бог, в Якого він вірить. Образ Ягве змінюється з джерела життя на носія смерти, навіть для праведників.

Загроза вигнання, яка досі згадувалася лише побіжно (5:19; 9:15; 10:18), постає як неспростовний факт, оскільки смерть, що нависає навіть над пророком Ягве, спустошує «Край цей» (5 разів у 16:2-9). Посеред повторюваних загроз, профілі грішного народу й немилосердного Бога постають у гострішому фокусі. Гріховність Юди позначено подвійно. Теперішнє покоління не лише поклоняється іншим богам, але й зробило собі свого власного ідола (16:12). Навіть інші народи, з якими порівнюється Юда в 2:11, визнають нікчемність їхніх богів (16:19б-20), і це залишає їх відкритими до пізнання Ягве (16:21). Проте народ Ягве приймає те, що інші народи відкидають. Така позиція впливає на їхню здатність вибирати (серце) і на їхнє поклоніння (жертовник). Гріх Юди, наче гравюра, зроблена залізними й алмазними інструментами (17:1), є вічним.

Найнезвичайнішим елементом цього уривка є промінь надії серед зростаючої пітьми. Відразу ж після того як Ягве відмовляє народові в співчутті (16:13), текст говорить про зміну способу сприйняття і розуміння Ягве. Досі Бог Ізраїлю сприймався як той, хто звільнив народ із рабства в Єгипті. Тепер основний момент спасення буде змінений на повернення з вигнання. Ідентифікуючи Ягве як Бога, Який повертає народ із вигнання назад у рідну землю, текст вказує на те, що цілковите спустошення і є точкою відліку нового життя, і натякає на спасення в главах 30-33. І хоч до цього моменту книги втручання Ягве в життя народу передбачало його покаяння й навернення, то тут дія Бога видається для людей цілком добровільною. Бог, Якого вони, як вони собі думають, знають, чинить у незбагненний раніше спосіб. Ягве вимагає життя праведного пророка, яке буде сповнене страждань, і обіцяє життя народові, який і натяку не подає на зміну свого гріховного устрою.

17:5-13 – Лише жива вода дає життя

Цей короткий поетичний уривок містить притчу (17:5-8), освідчення (17:9-10) й порівняння (17:11), спрямовані до Ягве, і слова народу (17:12-13), які показують, що люди нарешті зрозуміли. Негатив, який тут домінує, усунуто завершальними словами, які визнають, що Ягве – джерело життя, як сказано на самому початку цієї книги (2:13). Оскільки нестача води й пошук води є двома нитками, які проходять через текст від самого початку, притча, що порівнює людей із рослинами в пустині та над водою (див. також Пс. 1), є дуже доречною.

Твердження, що Ягве винагороджує людей згідно з їхніми вчинками (17:10), виправдовує те руйнування, від якого потерпає Юда, але також порушує деякі серйозні питання про Бога. Якщо людське серце не може очиститися від гріха, чи виправданим є покарання тих, хто не може вибирати? і якщо життя відображає вчинки людини, як тоді пояснити страждання пророка? Знову надія сяє крізь розпач, проте правосудця Ягве стає менш зрозумілим.

17:14-18 – Пророк страждає

Третя ламентація Єремії відображає глибоку впевненість у Богові, Який не ставиться до пророка так, як приписує правосуддя. У ламентації, яка виражає надзвичайно інтенсивні й неминучі страждання, що мучать тіло й душу пророка (17:14), Єремія віддає свій біль на розсуд Богові, Якого він вважає відповідальним. Незважаючи на повторювані раніше твердження, що Ягве винагороджує людей відповідно до їхніх вчинків, у досвіді пророка не справджується отримана мудрість. Згідно з незміненим текстом єврейською мовою в 17:16а («А я не відтягавсь бути пастирем в Тебе»), життя пророка було повністю присвячене служінню Богові, тому мало б привести до благословення. Проте Єремія зрозумів, що той самий Бог, Який утішає й визволяє, може бути джерелом жахіття (17:17). Тому він молить Бога про захист, який Господь обіцяв, коли кликав до пророчої діяльности, просячи, щоб ті, хто його переслідує, досвідчили сором і жахіття, до яких вони спричинилися (17:18). Така молитва, можливо, дещо дивна для тих, хто вихований у християнській мудрості: «Возлюби свого ворога; твори добро тим, хто переслідує тебе», у своєму історичному контексті є лише проханням, щоб Бог дотримувався Свого слова й захистив вірного Йому пророка.

17:19-27 – Дотримуватися шабату

Господь наказує пророкові йти до Веніяминових воріт, де люди збиралися, щоб вести переговори й полагоджувати суперечки, і саме там Єремія виголошує пророцтво всім, хто проходить повз: як правителям, так і простим людям. Він не розігрує символічної дії, як робив це в інших випадках. Його єдина роль у цін сцені – бути провісником Бога, передаючи людям слова Ягве – як звинувачення, так і обіцянку спасення, що виражена в традиційні формулі союзної угоди. Знову в тексті порівнюється минуле покоління з теперішнім. Як і їхні предки, народ не дотримується приписів Тори, що стосуються шабату (17:21-23).

Ця коротка прозова промова, де звіщається майбутнє, яке можна порівняти з епохою Соломона, коли Єрусалим був могутнім містом (17:25-26), вказує, що, незважаючи на провіщення прийдешнього руйнування, надія ще не втрачена. Люди визначатимуть долю їхньої столиці (і власну теж) виконанням умов союзу. Тому твердження в 17:10, що Бог винагороджує людей згідно з їхніми вчинками, конкретизовано (17:24,27). Обмежуючи свою промову приписами щодо шабату, які не стосуються жертвоприношень, пророк навчає, що саме щоденні вчинки визначають стосунки народу з Богом. Але у своєму детальному описі переступів супроти шабату Єремія таки зменшує ту надію, яку сам же і проповідує.

Попередній запис

Розділи 14-15

14:1-15:4 – Народ Юди благає Господа втрутитися Це благання про допомогу складається з трьох частин (14:1-10; 14:11-16; 14:17-15:4), кожна з ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 18-20

18:1-12 – Господь як гончар Ця коротка розповідь з описом однієї події з життя Єремії слугує прикладом Божого об’явлення пророкові ... Читати далі