Розділи 1-2

1:1-19 – Вступ

1:1-3 – Історичний вступ

У вступних віршах заявлено, що Книга Єремії – це і слово Господа, і «слово Єремії», промовлене в конкретному історичному контексті. Пророцтва Єремії, що червоною ниткою проходять крізь правління кількох царів, стосуються цілої низки ситуацій: відносний мир із супутньою йому релігійною реформою, що була реалізована за царя Йосії; нереалістичні сподівання за царя Єгоякима, що Юда уникне тієї загрози, яка стояла в неї на порозі; вигнання, що сталося за царя Седекії. Хоч священицьке походження Єремії вказує на те, що він був знайомий із культовою діяльністю, його зв’язок із Анатотом, а не з Єрусалимом свідчить про те, що він перебував поза коридорами влади, на певній відстані від царського двору і, таким чином, мав змогу обдумувати політичну ситуацію з певною об’єктивністю.

1:4-19 – Покликання Єремії

Опис покликання пророка, що складається з діялогу з Ягве (1:4-10) і двох видінь (1:11-19), кладе початок усьому, що відбуватиметься далі. Вступний діялог представляє пророка як людину, чиє життя спрямовує Ягве, Бог, Який обіцяє бути з Єремією, направляти його в словах і діях. Наголошуючи на вчинках руйнування, до яких Ягве закликає Єремію («губити та руйнувати, будувати й насаджувати»), фінальний вірш діялогу (в. 10) містить велику кількість пророцтв про Божу кару, які проголошуватиме Єремія, та їхні негативні наслідки в його житті. I все ж таки цей вірш звіщає про нове життя, на що вказують слова «будувати» й «насаджувати», підтримує іскру надії яка мерехтітиме в непроглядній темряві.

Незважаючи на дуже відмінний зміст через обидва видіння автор натякає, що щось звичне може бути місцем Божого одкровення: як-от слова або події. У першому видінні (1:11-12), використовуючи гру слів (єврейською слова «мигдалева галузка» і «бачити» містять однакові звуки), вказано на слова чи промову, тоді як у другому видінні (1:13-16) про казан, що кипить, – на об’єкт або подію. Далі слідує низка віршів, в яких Бог повторює завданні пророка проголошувати суд над Юдою (1:16). Підсилюючи тезу про те, що грішну Юду потрібно покарати, автор натякає, що традиційна мудрість, яка обіцяє благословення смиренним, не завжди буде справджуватися. Ягве не обіцяє пророкові спокійного життя; власне, Божа обіцяна підтримувати Єремію в його діяльності фактично утверджує його як «місто твердинне», «залізний стовп», «мідяний мур», який стоятиме наодинці, поза спільнотою, в якій він знайде життя (1:18-19).

2:1-10:25 – Частина 1: Проголошенні неминучого руйнування

2:1-32 – Багатобожжя Юди

Цей перший уривок складається з трьох частин (2:1-13,14-27,28-32), кожна з яких містить низку звинувачень на адресу Юди, після яких слідують міркування Ягве про ситуацію. В усіх трьох частинах звинувачення – це Боже слово, яке Єремія доносить до народу за допомогою метафоричних образів і опису реальних подій.

У першій частині (2:1-13) представлено тема відстані в стосунках між Ягве та Ізраїлем/Юдою. Вона розпочинається зі спогаду про початки народу Ізраїлю як народу Божого (2:2-3). Тут пригадано час, коли народ Ізраїля віддячував Ягве любов’ю й турботою, щоб порівняти з усією подальшою історією стосунків і теперішнім ставленням до Бога. Саме в такому контексті гріхи Ізраїля виглядають ще гіршими. Навіть заключні слова в цьому звинуваченні (2:11), переходячи від другої («ти») до третьої особи («народ Мій»), наголошують на тій дистанції, яка існує тепер між Ягве та Ізраїлем. А оглядаючись назад на предків Ізраїля, які з часу Виходу відцуралися Бога (2:5-7), текст натякає, до така гріховність – у крові народу.

Єр. 2:12-13 містить міркування Ягве, адресоване до небес, використано образ живої води (2:13), особливо виразний у напівзасушливій Палестині, як метафору життєдайної присутности Бога, Якого, як і живу воду, не можна контролювати чи гарантувати. Реальність шокує: Ізраїль відмовляється від такого життя!

У другій частині (2:14-27) спочатку подано роздуми про Ізраїль у руїні (2:14-16), а тоді покладено тягар провини за це спустошення на плечі народу (2:17-27). Найбільшим гріхом народу є те, що він дистанціюється і відвертається від Бога (2:5,8,13,17), і цей гріх побільшує самообман (2:23,27). Гріховність народу змальовується за допомогою низки метафор, кожна з яких передає якийсь аспект буття Ізраїля. Як уже мертва здобич лева, по рикає (2:14-15), Ізраїль не може уникнути руйнування. Як виноградна лоза, що не принесла плодів і стала непотрібною виноградареві (2,21), Ізраїль утратив свій raison d’etre. Як молода верблюдиця чи ослиця в спеку (2:23-24), народ Ізраїля вже не контролює своє життя та свою діяльність.

Метафорично текст описує також реальне історичне становище Юди. Запитання в 2:14 вказує на основний конфлікт в існуванні Ізраїля, що був звільнений із рабства, але одночасно залишається слугою: чи то Ягве, чи то інших народів. Ізраїлів пошук води з Нілу та Євфрату є метафорою того, як він шукав політичної та військової підтримки в Єгипту та Асирії (2:18). Турбуючись по власне майбуття, навіть якщо це означало зруйнувати свої стосунки з Ягве (2:20), Ізраїль шукав допомоги серед сильних народів по сусідству. Якщо служіння іншим народам є рабством, із якого їх може звільнити лише Ягве (свідченням цього є події Виходу), служіння Ягве є джерелом свободи Ізраїля, яку, згідно з 2:20, він відкинув.

Коротка третя частина (2:28-32) адресована безпосередньо Юді; тут народ звинувачено в поклонінні іншим богам. У риторичному запитанні (2:31), яке іронічно говорить про піклування Ягве над народом Ізраїля під час Виходу, пророк припускає, що Ізраїль не розуміє або не пам’ятає тієї опіки, яку проявляв Бог. Те, що Ізраїль, сама ідентичність якого полягає в тому, щоб бути народом Ягве, забуде Бога, так само малоймовірна, як і те, що дівчина забуде свої прикраси, а наречена – свої убори (2:32), які демонструють її статус у суспільстві і показують той життєвий потенціал, яким вона наділена.

Перехід від образів чи метафор до опису фактів і подій, та навпаки, відтворює ту неоднозначність і плутанину, якими переповнені стосунки між Ягве й Ізраїлем у цей історичний момент. Ці звинувачення є ще більш гнітючими, оскільки вони слідують відразу ж після згадки про початки народу Ізраїля як народу Божого, коли перший сповнений любови погляд Бога прикрасив їхнє життя (2:2-3). Любов обернулася відкиданням. Ізраїль не просто приймає, а й очікує дарів від Бога, відкидаючи дарувальника, як це робили їхні предки.

2:33-3:5 – Любов, яка стала негідною

Кілька віршів, які складають цей уривок, містять звинувачення Юди в проміскуїтеті і тематично тісно пов’язані з 2:1-32. Звинувачення підсилюються ідеєю близькости, що була відкинута. Це виражено послідовним використанням звертання в однині жіночого роду з алюзією на союзний/подружній зв’язок між Ізраїлем/Юдою та Ягве (як це було раніше). Образ шлюбу, про який згадано в 2:1-3 для опису союзних відносин між Ягве та Ізраїлем, використано знову для зображення теперішньої ситуації (3:1). Але переходячи від позитивних образів шлюбу 2:1-3, у цих віршах описується шлюб, який став негідним. Подібно до розлученої жінки, яка йде до іншого чоловіка (3:1), Юда не може сподіватися на повернення до попереднього стану в стосунках із Богом. Вона забирає життя в невинних (2:34-35), і заперечення Юдою провини не врятує її він неуникного покарання – чи то в майбутньому (2:36-37), чи то тепер (3:3). Це повторюється в заключних віршах (3:4-5), які показують непослідовність у словах Юди та її вчинках, а це означає, що самі собою слова не мають значення. Як свідчить перехід від використання метафори до опису факту, не лише теперішня засуха, а й сором у майбутньому є неуникною реальністю.

Попередній запис

Книга Єремії в Новому Заповіті

НЗ не часто цитує Єремію, проте кілька посилань на цю книгу, що їх ми все-таки знаходимо здебільшого в апостола Павла. ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 3-4

3:6-4:4 – Заклик навернутися Цей заклик до покаяння розпочинається з алегорії, в якій Ягве описує Єремії гріховність Юди (3:6-10). Після ... Читати далі