Незважаючи на складність тексту, уважний читач (а коментар, наведений далі, буде кориснішим, якщо читач тримає в руках Книгу пророка Єремії) зможе розрізнити кілька основних варіантів поділу книги на частини відповідно до їхнього стилю (від поезії до прози, і навпаки) і/ або тематики:
- Вступ: Поклик Єремії (поезія) – 1:1-19
- Частина 1: Проголошення неминучого руйнування (поезія) – 2:1-10:25
- Частина 2: Пророк страждає (поезія, частково проза) – 11:1-20:18
- Частина 3: Грішні царі та лжепророки (проза, частково поезія) – 21:1-29:32
- Частина 4: Надія на майбутнє (спочатку поезія, далі проза) – 30:1-33:25
- Частина 5: Останні роки Юди (проза) – 34:1-45:5
- Частина 6: Пророцтва щодо народів (поезія) – 46:1-51:64
- Історичний висновок: Руїна Єрусалиму (проза) – 52:1-34
1:1-19 – Недовгий вступ поміщає книгу в історичний контекст і пропонує короткий опис змісту й стилю загалом. Пророча діяльність Єремії здійснювалася в епоху трьох царів, які правили Юдою перед вигнанням. Наголошуючи на постійній присутності Ягве, ця частина говорить про прийдешнє лихо та вказує на роль Єремії в промислі Божому – і руйнівному, і спокутному. Ця суміш поезії й прози вказує на те, що в решті книги також будуть використані обидві літературні форми. Тут слово Боже виявляється в пророчих промовах, звичайних подіях, і це явище часто повторюватиметься в усіх подальших частинах. Мало того, присутність Ягве в порятунку й покаранні – це останнє слово в цій частині, що так само, як і візія майбутнього, належить Єремії.
2:1-10:25 – Частина 1 майже повністю складається з поетичних пророцтв, що стосуються Юди/Ізраїля, в яких переплітаються звинувачення в гріховності та загрози руйнування. Хоч голос пророка домінує, сам Єремія зовсім невидимий у цих главах. Він є лише вісником Бога. Із розмаїттям образів, узятих із природи, ці пророцтва викликають в уяві хаос, що панував до сотворення світу, і задають тон непрохідної темряви.
Народ чинить злочини, відкидає Ягве, і все це відбувається на тлі незмінної турботи Бога. Ізраїль зрадив (5:11) і покинув Бога (5:7). Будучи несправедливими до нужденних людей (5:26-28), провідники виступають в опозиції до своєї офіційної ролі (5:30-31). Усі ці порушення, які суперечать самій ідентичности ізраїльтян як народу Божого, вимагають покарання за них. У промові в Храмі (7:1-34) (основному прозовому уривку в цій частині) Єремія підкреслює самообман народу, який, напевне, є його найбільшим гріхом. Він порівнює людей із дикими тваринами (2:23-24; 5:8; 8:6) і з людьми, які відвернулися від своїх стосунків, проте дещо несподівано все ще висловлює надію на зміни в їхньому серці (3:12-13:19,22; 4:1,14; 6:16; 7:3-7). Ця надія разом із постійною турботою Ягве є певною підставою для прийняття прохання, щоб Ягве пом’якшив невідворотну кару (10:23-25).
11:1-20:18 – Вільна суміш прози й поезії в цій частині разом із відчутною присутністю Єремїї спричинюють зміну тональності. Пророк не лише проголошує майбутнє руйнування, але й переживає це руйнування у своєму власному житті. Його голосіння до Ягве (11:18-12:6; 15:10-21; 17:14-18; 18:18-23; 20:7-18), його власні розповіді про те, що Ягве вимагає від нього (16:1-9; 17:1-12; 19:1-15), відображають глибокі особисті страждання Єремії. У цих главах життя пророка віддзеркалює і муки Ягве, відкинутого народом, і страждання народу на порозі невідворотного руйнування. Текст насичений образами смерти. Смерть уже чигає на життя Єремії, вона також огортає своїм мороком майбутнє руйнування та спустошення землі і кидає свою тінь на загрозу полону. Бог, Який любить Ізраїля, не здатен спинити зло, що Його народ вивільнив своєю гріховністю (13:10-11; 18:15-16).
21:1-29:32 – У частині 3 домінують історичні й біографічні оповіді про Єремію та інших людей, проте тут все ще трапляються поетичні пророцтва. Оскільки пророцтва стосуються конкретних царів, вони глибоко вкорінюють Книгу Єремії у визначений історичний контекст. Особливі провини конкретних провідників і вже звичні гріхи ідолопоклонства й віровідступництва домінують у промові Єремії. У пориві надії на заступництво Ягве (21:3-10) Єремія засуджує грішних царів і лжепророків та проголошує їх відповідальними за незворотну загибель (21:11-22:30; 23:9-40; 27:1-28:17). У результаті, Єремія стикається з реальною загрозою своєму життю, але такі загрози не утримують його від проголошення слова Божого своїм сучасникам.
Хоч осідання у вигнанні може здатися порушенням умов союзу – адже таке життя передбачало прийняття правління чужинців і втрату національної ідентичности – Єремія пише до виселенців (29:1-32) і заохочує їх приймати життя там, де вони зараз перебувають. Побудова майбутнього навіть у чужій землі натякає на можливість нового початку. У тексті вже згадувалося, що включатиме така новизна: нові вівчарі, які чинитимуть справедливість (23:3-6); нове ім’я для Ягве (23:7-8); повернення в рідну землю (24:4-7; 29:10-14); інші народи перебуватимуть під владою Ягве (25:15-29); остаточне падіння Вавилону (27:6-8); повернення начиння з Храму Господнього назад до Єрусалиму (27:22). Заохочення жити – хай навіть у полоні, – яке підводить підсумок частини від 21:1 до 29:32, має логічний зв’язок із пророцтвами спасення, вміщеними в наступній частині.
