Розділи 65-66

У гл. 65 Бог відповідає Своєму народові. Насамперед текст виражає парадокси взаємного шукання Бога та людини: – Бог дає, щоб Його знайшли ті, хто Його не шукав (в. 1). Натомість ті, до кого Бог наполегливо приходив день у день, кажучи: «Ось Я!», – віддавали перевагу оманливому ідолопоклонству, священним гаям та гробницям – спільникам смерти (вв. 3-4), – а не Йому. Бог не дозволить, щоб таке беззаконня уникнуло кари, – Він покарає цей нікчемний народ. Хай там як, а вв. 8-16 показують, що для такого покарання існують межі та стримуючі обставини: Бог збереже «сік», яким наповнилися грона винограду в Його винограднику, тобто в Ізраїлі. Тут також повторюється тема «останку», що сконцентрована на нагадуваннях про «нащадків», які ведуть своє походження від потомства Якова, та на месіянському спадкоємцеві, чию ідентичність точно не встановлено. Потім знову й знову повторюються благословення та прокляття, які зазвичай супроводжують союз. Ті, хто не відповів на заклик і поставив стіл для богів Ханаана (в. 11), будуть убиті мечем. Для вірного ж народу, навпаки, спустошені землі Шарона та зловісна Ахорська долина стануть родючими пасовиськами. Цей народ носитиме нове ім’я і будуть серед нього почитати вірного Бога.

Але здається, що таке спасення, коли колишні негаразди відійдуть у минуле, може відбутися тільки завдяки створенню нового Всесвіту – «нового неба і нової землі» (в. 17), – а також завдяки створенню Єрусалиму «на радість» його народові (в. 18). Зникнуть страждання безневинних із цього світу (в. 23), а Бог відповідатиме на людські молитви навіть іще до того, як їх буде виражено словами (в. 24). У в. 25 цей новий світ есхатологічних часів описано словами, близькими до тих, що в 11:6-9, але тепер «гадові хлібом його буде порох» (65:25) – натяк на Бут. 3:14: прокляття первісного змія-спокусника підтверджено, що дає впевненість у тому, що [жодні живі істоти] «не чинитимуть зла й вигубляти не будуть на всій святій Моїй горі».

Один короткий уривок (66:1-5) – відголосок дискусій, що виникали при поверненні із полону та мають відношення до відбудови Храму, – додає до попередніх віршів, які стосуються згаданого вище нового сотворіння, перспективу (так само нову) нерукотворного храму. Крім того, за оманливим поклонінням, яке знову-таки критикує цей текст (66:3-4), на мить можна побачити образ нового, не матеріяльного, а духовного храму, тобто спільноту людей з убогими та смиренними серцями зібрану Богом. А далі зі Святого святих долинає вражаючий голос Бога, і от Він – у полум’ї – з’являється творити остаточний суд та спасення (66:6-24).

Потім остання пісня про Сіон у 66:7-14 повідомляє про дівиче народження Месії, яке є найвищим втіленням надії, що поступово зростала протягом усієї книги. Всі ці місця в книзі – які, починаючи із Девтеро-Ісаї і далі, розповідали про нечувану досі новизну діяння, що його мав довершити Бог, – сходяться у візії гори Сіон, яка народжує новий народ. Йдеться про образ нової Єви, тільки вона народжує без пологових мук, присуджених їй у Бут. 3:16 («Вона породила, і поки прийшов її біль», – 66:7). Мало того, вона народжує сина, який відразу ж ідентифікується як збірна особистість народу. Це пророцтво розповідає про народження «народу», якого таємничим способом народив особисто Бог (це той самий Бог, який відкриває «материнське лоно», – в. 9). Зустрівшись віч-на-віч із такими дивовижними перспективами, автор цього тексту знову повертається до стилю Девтеро-Ісаї, повного знаків запитання і оклику (вв. 8-9). І, безумовно, саме у світлі цих віршів із заключної глави Книги пророка Ісаї одного чудового дня стародавнє пророцтво про Еммануїла в 7:14 буде витлумачене по-новому, і можна буде по-новому інтерпретувати його як обітницю про дівиче народження, що ще невиразно тут зарисовується. У цих віршах можна шукати пояснення, чому переклад Септуагінти вживає окреслення «діва» замість «молода жінка». Подальші вірші (10-14) посилюють материнський образ гори Сіон і закликають усіх тих, хто її любить, возрадуватися. Тема втіхи знаходить у цьому тексті своє коронне вираження: Бог утішає, як утішає мати, і Єрусалим стане втіхою. Вірш 14 завершується радістю слуг Божих, причиною якої є видіння благодаті, яка родиться на горі Сіон.

Таке спасення припускає, що зло буде викорінене через остаточний Божий суд над лихими людьми та ідолопоклонниками з допомогою вогню (вв. 15-17, а далі в. 24, що завершує Книгу Ісаї візією мертвих тіл, кинутих на поталу вічного вогню). Цього разу то буде велике Боже зібрання «всіх народів й язиків» в Єрусалимі, на «святій горі». Це означає, що Бог доведе до кінця вавилонське розсіяння [народів] (див. Бут. 11). Врешті-решт із-посеред представників тих народів Бог вибере посланців, які стануть свідками Його слави (вв. 18-19). І вони приведуть назад – в урочистій процесії, «на конях та на колесницях, і на фурах та мулах, та на верблюдах» (в. 20) – «братів» народу Ізраїля, новонавернених поган, які стануть «даром» для Господа. Зробивши декого з них священиками, Бог розширить левітське священство, об’єднуючи із народом Ізраїля вибраних представників язичницьких народів. Таким чином, «ім’я» та «нащадки» Ізраїля залишаться стояти перед Богом непохитно у віках. Останні слова книги є такими: спасення не затирає драми реальности зла, але відкривається надія на таємниче втручання Бога в історію, а також на універсалізм спасення, завдяки якому всі язичницькі народи долучаться до найвищої прослави Бога Ізраїля.

Попередній запис

Розділи 62-64

Частина 62:1-63:6 відкривається довгим гимном на честь Єрусалиму, продовжуючи мотив з глав 60 та 54, де вже було сказано: «Муж ... Читати далі

Наступний запис

Вступне слово

Книга Єремії захоплює читача своїми вражаючими образами, змалюванням Бога, вільного змінювати реальність і зв’язаного союзом, та портретом пророка, який страждає ... Читати далі