Розділи 58-61

Глави 58 і 59 продовжують ті самі теми: живучість гріха; повернення темряви; суд над грішниками. Вони також описують Божу стратегію щодо закоренілої невірности – Бог не стане слухати жодної лицемірної молитви. Бог лише – через посередництво провісника – передасть слово, яке розкриє гріх, перш ніж Він, Бог, повернеться на суд як месник, що врятує праведних. Текст складається з низки фрагментів, що звертаються до різних адресатів.

Спершу Бог звертається до Свого провісника (58:1), довіряючи йому викриття гріха, що живе в народі Якова. Цей наказ супроводжується розлогою Божою інвективою, яка засуджує лицемірство облудного посту і нехтування шабатом (58:2-14). Люди скаржаться на те, що Бог їх не чує (в. 3), але їхня поведінка є неправильною: істинний піст – це розірвання кайданів зла, звільнення пригноблених та милосердя для бідних. Це та умова, яку необхідно виконати, якщо люди хочуть, аби Бог перебував поруч, а не ховався і мовчав. Бог ототожнюється з бідними та пригнобленими, кажучи тим, хто взиває до нього: «Ось я!» (в. 9). Повага до шабату, особливо в період, коли багато ідентифікаційних ознак приналежности до Божого народу було втрачено, а Храм зруйновано, стала привілейованим способом вираження свого стосунку до союзу. Шабат залишався також способом позбутися гордині, оскільки пригадував, що Боже діяння має пріоритет над діяннями людськими. Обітниці, пов’язані з вірністю Богові, повторюються знову й знову: Бог стане поводирем, захисником, об’єктом захвату для праведників, а вони знайдуть у Богові сили, щоб відбудувати стіни Єрусалиму (завдання, яке буде реалізоване в майбутньому, у другій половині V ст. до Р. Хр.).

Далі читаємо слова провісника, який відповідає тим, хто обурений затримкою спасення тепер, коли люди фактично повернулися з вигнання. Причина, чому Бог не відповідає на молитву, полягає в тому, що народ продовжує жити в гріху і чинить беззаконня, яке веде до кровопролиття (59:3,7), надалі живе в брехні (59:3) та в путах нікчемности (59:4). Бог, звісно, каже «мир» людині, але людина не бажає «миру» іншим людям. І як результат, ці люди «породжують нещастя» (в. 4), якими зневажають Бога.

Такі обвинувальні промови провокують відповідь із боку вибраного народу – відповідь, що є початком усвідомлення гріха (59:9-14). Рівень цього усвідомлення щораз збільшується, що виражено за допомогою повторів пророчих слів у першій особі множини. Таке визнання власної невірности виражається навіть у прямому звертанні народу до Бога у в. 12: «Бо помножились наші переступи перед Тобою…». Але у вв. 13-14 спостерігаємо повернення до більш знеособлених висловлювань. Та взаємна гра особових займенників є визнанням дистанції, що виникла між самими людьми та між людьми і Богом, Який готовий сказати: «Ось Я!» – щойно людина віддасть перевагу праведності над беззаконням.

Зіткнувшись віч-на-віч із такою невірністю, ціна якій – страждання безневинних («хто від злого відходить, грабований», – повідомляє в. 15), Бог вдягає «справедливість, як панцер», «шолома спасіння» та «шати помсти, як одяг» (в. 17). Цей войовничий образ, описаний словами, що могли б навести на думку про Кира, є протиставним святости Бога, Який не може більше терпіти кровожерливих людей при владі коштом слабких і праведників. Божі гнів та суд є також «викупленням» (в. 20) для покірних, що навертаються.

У 59:21 Бог промовляє знову, аби урочисто ще раз підтвердити вічний союз через дар духа і слова, яке не може пропасти («Слова Мої, що поклав Я до уст твоїх, не уступлять вони з твоїх уст, і з уст нащадків твоїх, і з уст нащадків потомства твого»). Це запевнення дано з огляду на можливі залякування, які могли би змусити мовця замовкнути. Кому ж призначені ці останні слова? Оце слово «твоїх», напевне, вказує на пророка, а також, окрім нього, на народ («нащадків твоїхнащадків потомства твого»); і ми вже знаємо із Девтеро-Ісаї, що цей народ включатиме в себе більше, ніж лише сам народ Ізраїля відповідно до плоті своєї.

2) Спасення вже близько; об’явлення священицького народу на Сіоні, куди сходяться народи світу

Ядром цієї заключної частини Книги пророка Ісаї є фрагмент 60:1-63:6, де знаходимо два пророцтва про Сіон, які стосуються Отрока Господнього. У чудовому та сповненому світла тексті, де описано, як народи світу зі всіма своїми багатствами сходяться до Храму, Єрусалим чує заклик радіти вельми перед славою Бога, Який саме являється та вкриває місто Своїм величним блиском. Починається величний процес згромадження народів світу, який зробить місто «світлом для всіх народів» (пор. із 60:3), відповідно до виразу, використаного стосовно Отрока Господнього в 49:6. У стилі, подібному до Девтеро-Ісаї, Єрусалим зображено покритим Божою славною, хоч у місті наприкінці VI ст. до Р. Хр. все ще залишаються сліди трагедії, яку воно недавно пережило, бо хоч вівтар уже було й відновлено, та Храм і його стіни ще не відбудували. Хай там як, а ті, хто прибуватиме до Єрусалиму, називатимуть його «містом Господнім. Сіоном Святого Ізраїлевого» (див. 60:14). Він стане прекрасним не через матеріяльні блага, якими пишаються людські міста, а через блага самого Бога, Який у цьому місті замешкав – «твій Бог [буде] за окрасу твою» (в. 19). І справді, у місті пануватимуть мир і справедливість (в. 17). його фортечними мурами стануть «спасення» та «похвала» (в. 18), золото і ладан наповнять його у великій кількості, і всі вихвалятимуть Господа (в. 6). Це буде місто праведників, які отримують від Бога обітницю, що вони «землю вспадкують навіки» (в. 21). Цей текст розповідає про щось таке, що суттєво відрізняється від мрії про людську могутність і реванш зраненого та приниженого міста; те роздуми про справжнє преображення, якого місто Господнє зазнає в ту годину, коли Бог збере разом праведників вибраного народу та інших народів.

Глава 61 починається словами пророка, який повторює, але цього разу від першої особи однини, слова із першого пророцтва про Отрока Господнього, з гл. 42: «Дух Господа Бога на мені». Той, хто тут промовляє від першої особи, вже прийняв помазання, яке визначає його як «Помазаника» (тобто Месію). Мало того, він більше не звертається до ізраїльського та всіх інших народів, а тільки, вибірково, до «засмучених Сіону», яким має оголосити благу звістку про Бога (тобто Євангеліє). Ця звістка полягає в повідомленні про рік Господнього благовоління, але той рік буде супроводжуватися і днем відплати (конкретніше про це див. у 63:1-6).

Посланець промовляє до «скрушених серцем», до осіб, яких не можна вважати просто жертвами полону у Вавилоні, оскільки їх було виставлено на «ганьбу» (61:7), подібно до Отрока Господнього (49:7; 50:5-7; 53:2-9). Їм оголошено, що вони стануть Господніми священиками (в. 6) що вони будуть відомі посеред усіх народів як «насіння, яке благословив був Господь» (в. 9). Їм також дано обітницю «вічного союзу». Вірші 10-11 змальовують весільну радість гори Сіон, зодягненої в шати спасення та справедливости, яка при цьому стає перед усіма народами світу священним «насінням».

Попередній запис

Розділи 56-57

Ісаї 56-66: Заключні глави (повернення з Вавилону та пост-вавилонський період) Богословська структура тексту (1) Іс. 56:1-59:21 – Відкладення заповіданого спасення ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 62-64

Частина 62:1-63:6 відкривається довгим гимном на честь Єрусалиму, продовжуючи мотив з глав 60 та 54, де вже було сказано: «Муж ... Читати далі