Постать Заступника, розділи 54-55

Нам залишається спробувати ідентифікувати таємничу постать заступника, якого це, четверте, віщування зображає в загальних рисах. Хоча деталі, що стосуються його історії, розкидано по всьому цьому тексту, ми не в змозі відкрити його анонімність і розв’язати ті проблеми, які вона породжує. Чи цей текст говорить про одну й ту ж особу, чи послідовно про кількох різних? Чи маємо ми сприймати Отрока Господнього як окрему людину чи як колектив? Біблійна традиція добре знайома із поняттям «колективної особистости», завдяки чому окрема людина символізує та представляє цілий колектив. Ми побачили, що вираз «Ти раб Мій, Ізраїлю» у 49:3 міг би стати підтвердженням цієї гіпотези; подібно як і паралель між найменнями «раб Мій» та «свідки Мої» у 43:10. Але інші вірші мають ознаку виразно одиничного окреслення особи, яка виключає можливість безумовного прийняття попередньої інтерпретації. Врешті можна себе запитати, чи відповідає опису Отрока Господнього хоча б якась історична постать. Іноді цю роль відводять Зоровавелеві; він був правителем, який виводив своє походження від Давида і який у другій половині VI ст. перед Р. Хр. розпочав відбудову Храму. Є ще одна особа – на ім’я Йосія, – який трагічно загинув в Мегіддо в 609р. (до Р. Хр.); деякими рисами свого характеру він нагадує нам Отрока Господнього. Хай там як, а в цьому тексті є щось таке, що, перевершуючи наші спроби інтерпретації, надає йому пророчого виміру. Ці вірші мають чітко виражений зв’язок із «нечуваною» справою, проанонсованою на початку Девтеро-Ісаї. Геть усе в редакції цього тексту наводить на думку, що самі редактори описують особу, яка значно перевищує те, що вони можуть про неї знати, і вони стають першими, хто віч-на-віч стикається із цією загадкою. Цей уривок із Книги пророка Ісаї залишається складним (це доводить варіативність редакцій рукописів) і фундаментальним – складним, можливо, тому, що є фундаментальним.

Можна численні інтерпретації тексту приписати труднощам мови. Можна також подумати, що загадковість характеру тієї постаті, на якій фокусується пророк, є причиною всіх доповнень і численних редакцій тексту, який, напевне, часто був предметом ґрунтовного осмислення, перш ніж усталилася його остаточна версія. Цей фрагмент, який є одним із кульмінаційних пунктів Книги Ісаї, глибоко залучений до юдейсько-християнської полеміки. Юдейській традиції притаманна тенденція до звуження його значення та змісту. Хай там як, а це пророцтво стало предметом перепрочитань із ухилом до збірного образу Отрока Господнього, де Його страждання трактували як образ випробувань, пережитих ізраїльським народом у вигнанні серед язичників. І як наслідок цього, стражданням праведників приписували спасенну роль для суспільства. Епоха Середньовіччя (разом із Раші та Аврамом ібн Езрою) навіть буде інтерпретувати цей текст як проповідь про народ Ізраїля: Ізраїль, подібно до Отрока Господнього, є праведним народом, якого створив Бог для того, щоб він ніс на собі гріх усього світу і цим дав йому [світу] можливість продовжувати своє існування. У християнській традиції це пророцтво від початку міститься у фокусі визнання віри; його розуміють у персоналістичному сенсі, оскільки тлумачать винятково у світлі Ісусових страстей та воскресення, які своєю чергою інтерпретують у світлі цього пророцтва. Над таємницею невинного страждання народ Ізраїля розмірковував протягом тривалого часу, а після появи Книги Йова ізраїльтяни дізналися, що протягом усієї історії Бог реалізує план, в якому стражданням праведників відведено своє місце. Однак це була все ще слабко усвідомлювана істина, на яку Ісая кидає трохи світла, описавши праведного чоловіка, що зазнає несправедливої смерти та спасає Своїх мучителів.

Християнин, читаючи це пророцтва в Христовій годині вбачає момент, коли раптом починає сяяти світло, коли Ісус у Своїй плоті сповнює пророцтво, яскраво демонструючи те, як Бог рятує грішників, видаючи за них Єдиного Праведного – Свого Сина. Подібно до цього, загадкова двозначність тексту Ісаї, який допускає інтерпретацію Отрока Господнього то як окремої людини, то як колективного образу, стає зрозумілою в об’явленні «цілого Христа», де Ісус – голова – отримує Своє тіло в спільноті Церкви.

Іс. 54 – Контрапунктом до образу Отрока Господнього в гл. 54 знову виступає образ гори Сіон. Плідність Сіону пов’язується з діяннями Отрока Господнього, про які щойно йшлося. Гора Сіон, звільнена від своєї неплідности, тепер дасть численніше потомство, ніж перед вигнанням. Ці люди будуть народжені завдяки самому Богові – Творцеві і Возлюбленому Сіону, який Він любить вічною любов’ю. Покинувши гору Сіон через її гріх, Бог встановлює з нею остаточний союз миру (в. 10). Бог наново відбудує її фортечні мури з дорогоцінного каміння, а в її підмурівок покладе її праведність, якої Він сам навчить дітей Сіону. Таким чином, коли буде відкладено зброю, Сіон спізнає мир, який основується на справедливості. Як можна бачити, дійсність, названа Сіоном, у цьому уривкові значно перевершує межі чисто людського досвіду. Сіон – це святий народ, наділений Божою плідністю (54:1-3), наречена, яку люблять «вічною милістю» (54:8). Це немовби численні способи префігурації Церкви, зрозумілої в її глибокій ідентичності, духовній та містичній, – і тому Церква не зводиться до окремих осіб, із яких вона складається і які залишаються грішниками.

Іс. 55 – Ця глава служить епілогом до Девтеро-Ісаї; вона є відлунням гл. 40, яка була прологом (повторюються ті ж самі теми: верховенство Божої влади, дієвість Божого слова, новий Вихід). Цей текст є закликом до прийняття рішення («шукайте Господа», «кличте Його» у в. 6, «Хай до Господа звернеться» у в. 7); його адресовано тим, хто повертається до Єрусалиму в той час, коли Бог обдаровує водою спраглих, а також прощає грішників.

Перші рядки мають сапієнціяльний тон: вони є запрошенням на учту на честь «заповіту вічного», який є співзвучним з обітницею, даною Давидові (в. 3). Далі, у вв. 4 і 5, є згадка про того, кого називають «свідком народів» і «владикою народам». Фактично це нові визначення стосовно Отрока Господнього, Який збере новий народ Ізраїля, що складатиметься з тих, які досі Його не знали. Цей уривок нагадує та підтверджує пророцтво в 49:21-23, де згадано про «прапор», піднятий для всіх земних народів, які за тим принесуть до гори Сіон своє численне потомство.

Заклик до навернення – «доки можна знайти Його [Господа]» – пов’язаний з актом віри, яка не оцінює Божий план спасення із позиції чисто людських думок (вв. 6-9). Уже четверте пророцтво про Отрока Господнього в гл. 52-53 показувало шлях до спасення, що виходив поза межі людської логіки. «Прощення», яке навертає грішників у праведників, про що згадано у в. 7 (виражене словом, яке в Книзі пророка Ісаї з’являється тільки один раз), могло би також, разом із образом страждаючого та прославленого Отрока Господнього, стати частиною тих безпрецедентних реалій, про які заповідає Девтеро-Ісая. Подальше роз’яснення щодо дієвости слова, «що виходить із уст Моїх» і не повертається, не здобувши свого результату (вв. 10-11), є делікатним відгомоном провіщення успіху Отрока Господнього в Іс. 53:13. Це готує ґрунт для об’явлення Спасителя як втіленого Слова. Цей уривок врешті-решт фокусується на видінні остаточного Виходу, якому передує, як і всюди в Девтеро-Ісаї, довга низка попередніх згадок. Це були заклики до народу виходити (43:8; 48:20; 49:9; 52:11,12), а також твердження про вихід Бога, Його правди та справедливости (42:13; 45:23; 48:3; 51:4,5; 55:11).

Порівняння початку (гл. 40) і кінця (гл. 55) тексту Девтеро-Ісаї дозволяє нам оцінити пройдений шлях. В обох випадках йдеться про Божу турботу, втіху і новий Вихід, але наприкінці слова пророка зосереджуються на наверненні грішників та на Божому всепрощенні. Сила Бога-Творця тут виявляється, зокрема, у наверненні та в житті спраглих людей, які звертаються до Бога в годину Його милосердя. Нарешті, між прологом та епілогом цієї книги втіхи ізраїльського народу, постать Отрока Господнього займає надзвичайно важливе місце та стає величезною новизною, яку нам тут розкрито. Ця новизна стає ще більш вражаючою та бентежною, ніж та, яку здатен відчути сам пророк у ту мить, коли пише ці рядки, хоча навіть він подумки бачить Бога, Який стоїть біля Отрока Господнього і в спосіб незвичний звертається до Ізраїля: «…своїми гріхами Мене ти турбував та своїми провинами мучив Мене!…» (43:24). Втілення зніме покров із глибин цього таємничого слова, показавши Сина Божого в образі того, хто, «прийнявши вигляд раба» (Фил. 2:7), сповняє місію Отрока Господнього, зображеного в Книзі пророка Ісаї, як місію для спасення грішників.

Попередній запис

Розділи 51:9-53

51:9-52:12 – Наступна частина характеризується закликами до пробудження «рамена Господнього», а потім і до пробудження Єрусалиму. Ця частина побудована симетрично ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 56-57

Ісаї 56-66: Заключні глави (повернення з Вавилону та пост-вавилонський період) Богословська структура тексту (1) Іс. 56:1-59:21 – Відкладення заповіданого спасення ... Читати далі