Б. 42:1-43:15 – Бог перестає бути безмовним: Отрок Господній – відповідь Його нам; Бог відмикає уста свідкам
42:1-17 – Бог перестає бути безмовним На початку гл. 42 Бог представляє нам «Отрока Господнього» (вв. 1-7). Цей текст, що фактично складається із двох пророцтв, у Девтеро-Ісаї є найпершою презентацією постаті Отрока Господнього. Його обрано і «покликано для перемоги» Він є носієм Духа і «сповістить… правду» таким способом, який сильно контрастує із постаттю завойовника, що про нього йшлося в попередній главі: Його слово не виказуватиме жодного насильства. Для Ізраїлю та язичницьких народів Він стане тим, хто лікує сліпих та звільняє бранців. У вв. 8 і 9 Бог коментує цю нову подію – найпершу в переліку, – яка готує ґрунт для всіх подальших подій. Вірші 10-12 посилюють це пророкування піснею хвали, в якій також відобразилася новизна, оскільки вона поєднує разом народ Ізраїля та «острови» в одній і тій самій акламації. Це божественне з’явлення з одвічної Божої утаємничености фактично є болісними пологами (в. 14), що передбачають і Божий суд, і визволення. А похід сліпих, яких зцілює та веде за Собою Бог, викликає асоціяцію із Виходом.
42:18-43:15 – Але Бог також накаже свідкам покласти кінець мовчанню
Вибраний народ, на відміну від щойно описаного Отрока Господнього, тут показано сліпим та глухим. А ще, цей народ – депортовані та принижені люди (42:22), чий зовнішній вигляд може тільки спонукати язичників хулити ім’я Бога. Якого дивного та парадоксального «свідка» знаходить Собі Бог, обравши їх! Кожному зрозуміло, чому в цьому суді, змальованому на сторінках Девтеро-Ісаї, Бог має говорити персонально, щоби представити власну лінію захисту. Хай там як, та Бог не відмовляється від представленням Своїх «свідків» (слово «свідок» тут повторюється тричі: у 43:9,10,12). Крім того, вони починають усвідомлювати свій гріх (42:24), і це зав’язок їхнього навернення. Пророцтво, яким відкривається гл. 43. провіщає своєю чергою «викуплення» Ізраїля/Якова, і ніким іншим – лиш Богом; з’являються образи, що сягають часів Виходу: вода, що не затоплює, та вогонь, що не пожирає (відголос з Іс. 1:25, де YHWH оголошує про очищення через горнило негараздів). «Викуп» за Ізраїль – народ «синів» і «дочок» – буде заплачено Єгиптом, як зауважено в 43:3. Це пророчий натяк на завоювання Єгипту, – якщо не Киром, то Камбісом, у 529 р. до Р. Хр. І врешті-решт Отрок Господній отримує наказ «вивести» цей – сліпий та глухий, хоча той і має очі та вуха, – народ-«слугу» (43:8). Це ще одне таємниче «з’явлення», після «з’явлень» Отрока Господнього в 42:1 та Бога в 42:13. А в кінці, у 43:14, оголошено про падіння Вавилону.
В. 43:16-44:23 – Добра вправа для пам’яти; порятунок та руйнація
Ця частина повторює попередні теми («не треба боятись»; Ізраїль в якості свідка; Бог це суверенний володар, тоді як ідоли – ніщо; Бог відкупив народ Ізраїля), тільки мотив «згадування» введено сюди за допомогою тонкої діялектики. З одного боку, Бог вимагає, аби ніхто «не згадував» (43:18) учорашні нещастя, оскільки «ось-ось уже сходить» (43:19) нове творіння рук Його. Ця остання фраза перегукується з провіщенням у 4:2, де на постать Месії натякає згадка про «парость Господню», яка стане «красою та славою» для народу Ізраїля. З іншого боку, весь цей уривок є закликом пам’ятати: нехай народ Ізраїля не забуває, що це не він трудився для Бога, а Бог працював для нього; що, починаючи з його найпершого патріярха – Якова, – цей народ жив у гріху та відвертій непокорі. Але заклик пам’ятати стосується також і часів Виходу, який стає ключовим посиланням, необхідним, аби зрозуміти те, що саме збирається зробити Бог: прокласти дорогу крізь пустелю – щоб вивести людей із полону, який, очевидно, є масштабнішим за єгипетський та вавилонський, – та вилити воду на спраглу землю, а на потомків Якова – духа, який змінить їхні серця (див. 43:20 та 44:3, що перегукуються із 41:17-19). Таким чином, розкривається таємниця спасення, «з того часу» (44:7) приховувана в Бозі та передана ізраїльському народові – Богом обраному та милому Його серцю. Як заперечення цього постає сліпота тих, хто жалюгідно довіряє ідолам, створеним їхніми ж руками. Широта розкриття цієї останньої теми (44:9-20) є важливою частиною виправдувальної аргументації на користь Бога в справі проти народу Ізраїля. Вона дозволяє відчути, наскільки потужною, напевне, була спокуса ідолопоклонства серед ізраїльтян за часів вавилонського полону. Ідолопоклонство фактично стало контр-образом спасення, як показано на прикладі так званих «останкоїдів», котрі ніколи не погодяться визнати власної сліпоти (44:20).
