Серед манускриптів, виявлених у Кумрані, є дев’ятнадцять списків Книги про Ісаї. Найповніший серед них є також і найстарішим. Він датується кінцем II ст. перед Р. Хр. та в цілому збігається із тектом Септуагінти. Ця книга, часто цитована в текстах есеїв, посідає центральне місце в духовному житті кумранської спільноти, яка розвивала й підтримувала месіянську надію. Євреї коментували текст Книги Ісаї впродовж усього Середньовіччя, а Ібн Езра та Раші обмежили історичні рамки цієї книги до єврейської історії.
Християни, починаючи від Іполита Римського, також часто коментували Книгу Ісаї. Антіохійська школа більшість пророкувань вважала реалізованими протягом єврейської історії. Натомість олександрійська школа більший акцент робила на христологічному значенні тексту. Проте надзвичайно важливе місце в релігійному житті надала цій книзі суперечка з юдаїзмом. Апології Юстина-мученика, а також Виклад апостольської проповіді та Проти єресей Іринея (4. 33) засвідчують, що Книга пророка Ісаї опиняється в центрі «пророчої демонстрації» та аргументації, яка проголошує, що Ісус є Месією, котрий сповнює старозавітні сподівання. Полеміка набирала особливої гостроти, коли доходило до коментування таких пророцтв, як Іс. 7:14-16.
Для читачів-християн цей фрагмент книги є одним із найважливіших. Він великою мірою кидає світло на тайну спасення та натякає на парадокси Божих діянь. За часів Ахаза та – у безмежно радикальніший спосіб – у час свого втілення Господь явив Свою божественну владу в спосіб, протилежний до всякої влади. Велич Божої сили виражається в безсиллі недавно зачатого, якого виношує Його матір. Слово Боже промовляє через дар Дитяти, яке ще не в змозі говорити. Часте посилання в перших главах Євангелія від Матвія на «Дитятко та матір Його» (Мт. 2:11,13,14,20,21) можна пов’язати із цим пророцтвом із Іс. 7, що повідомляє про спасення через дівицю, яка народить сина при царському дворі.
Слід зазначити, що таку християнську інтерпретацію підтверджує і грецький переклад Септуагінти, яка реінтерпретує пророцтво про Еммануїла в стародавній єврейській традиції, переклавши єврейське ‘almah («молода жінка») словом parthenos («діва»). Таким чином, у цьому пророцтві християнство вбачає віщування дівичого зачаття Ісуса. У відповідь на це єврейські переклади І ст. по Р. Хр. використовують, на противагу християнській інтерпретації, грецьке слово neanis («молода жінка»).
Окрім інтерпретації Іс. 7:14-16, контроверсії з юдаїзмом також викликали і пророцтва про Отрока Господнього в Девтеро-Ісаї, зокрема четверте (52:13-53:12). Юдаїзм розглядає Отрока Господнього як колективний образ, символ народу Ізраїля, який терпів переслідування протягом усієї своєї історії і який відіграє спокутну роль відносно інших народів. Християнство, зі свого боку, знаходить у ньому причину для визнання Ісуса Месією та основу для свого визнання віри. Ісус ототожнив Себе із цим Отроком, так само і найперша християнська громада ототожнювала Ісуса з цією особою (див. Дії 4:27: «…Отрока Святого Твого Ісуса, що Його намастив Ти»). Однак варто зазначити, що сучасний юдаїзм не поширив своєї традиційної інтерпретації цього тексту на Шоа (Голокост), як можна було б очікувати. Бо ж справді, як можна визнати в Отроку Господньому, що сам пропонує Своє життя в жертву, образ ізраїльського народу, виданого, без будь-якої можливої ініціятиви з його боку, на нацистський терор? Подібно до цього, як можна прирівнювати нищення єврейського народу до «жертвоприношення», тобто, згідно із першим значенням цього слова (на єврейській мові), до «пошани», відданої Богові?
Це може виглядати анекдотично, але переказ про вола та віслюка при яслах [віфлеємських] у ранніх коментарях виводять із тексту Іс. 1:3. А щодо мучеництва Ісаї, то, згідно з апокрифом Вознесення Ісаї, датованим кінцем І ст. по Р. Хр., вважалося, що він був розпиляний пилою за наказом царя Манасії. Ця легенда свідчить, що і в єврейській, і в християнській традиціях Ісая залишається видатним образом стійкости віри, яка не відступає перед загрозою мученицької смерти.
