Історичний контекст (продовження)

Тлом другої частини Книги Ісаї (гл. 40-55) є події, що відбуваються в VI ст. Ця частина відкривається звісткою про те, що вигнання ізраїльського народу невдовзі закінчиться: влада Вавилону ось-ось упаде, а вигнанці скоро повернуться додому. І Єрусалим після свого величезного приниження буде відновлено. Ці події завершують історичний період, що розпочався в перші роки того століття неуникним розчленуванням Юдейського царства, кульмінацією якого стало захоплення Єрусалиму військами Навуходоносора в 587 р. до Р. Хр. Еліту ізраїльського суспільства було депортовано до Вавилону; нижчі класи залишилися під правлінням колабораціоніста Ґедалії, якого згодом буде вбито. Проти всяких сподівань, коли здавалося, що полон іще триватиме, дивна новина вразила Близький Схід у 539 р. перед Р. Хр.: перський цар Кир, який, починаючи із 549 р., здобув собі славу в декількох кампаніях, а особливо в тій, де він переміг Креза Лідійського (див. Іс. 41:25 – «він буде чавити князів, мов ту грязюку, й як ганчар глину топче»), взяв Вавилон без жодного опору. Велике, непереможне місто, яке втратило бойовий дух після втечі царя Набоніда, впало, а разом із ним і вавилонська гегемонія. Мало того, на початку 538 р. Кир оприлюднив указ, оголосивши всі народи, поневолені вавилонською імперією, вільними, і вони можуть повернутися на свої землі та забрати із собою своїх богів. В Іс. 45:1 саме цей персонаж – язичник, звісно, – якого названо «помазаником» Божим, виконує Божу волю.

Те пророцтво, в якому Кирові надано такий титул, так само, як і інші пророцтва, що його оточують, походить від пророка, якого називають Девтеро-Ісая. Цей чоловік, анонім, чия особистість старанно прихована, цілком відданий своєму посланню. Він є «голосом», «посланцем благих вістей – благовісником». Читачам не оминути увагою надзвичайної сили його слів та видінь, які є одними з найкрасивіших у Книзі Ісаї. Цей пророк роздумує над текстами Прото-Ісаї. Він повідомляє про нечувану річ, яку збирається вчинити Бог, і проголошує близьке відновлення Ізраїлю. Єрусалим стане «святим Сіоном», якого Бог прикрасить вродою та праведністю, а в наступних пророцтвах заповідає Сіон магнетичним осередком миру, до якого сходяться всі народи землі. Від початку гл. 40 місію цього анонімного пророка представлено як служіння «втішання» після тяжкого випробування полоном (звідси й назва, дана цій частині Ісаї, – «Книга втішання народу Ізраїля»).

Упродовж другої третини VI ст. до Р. Хр. народ Ізраїля постійно відчував наслідки тяжкої травми, завданої перемогою вавилонян та вигнанням на чужину. Книга «Плач Єремії» є відголоском матеріяльного та духовного страждання, яке відчував народ через приниження Єрусалиму та руйнування Божого Храму. Це були часи темряви та жорстокости, крайньої занедбаности, коли ізраїльський народ, можливо, повірив, що його історія закінчилася назавжди, повністю поглинуті плавильним тиглем великих поганських імперій. Обіцяну Землю було втрачено, народ розсіяно, мова зникала, заміщуючись арамейською мовою халдеїв; Храм було зруйновано, а богослуження припинено. Натомість велична поганська цивілізація являла свою пишноту очам ізраїльтян, розкішно возвеличуючи своїх богів у храмах Вавилону. Аби протистояти цим спокусам, ізраїльський народ мав тільки власну пам’ять, сам перебуваючи в небезпеці потрапити в пастку розчарування та ностальгії. Більша його частина, напевно, переживала ці випробування в стані внутрішнього протесту, звинувачуючи Бог» в невірності та безпорадності.

Але цей час також був – принаймні для декого із тих, для кого це послання анонімного пророка мало життєво важливе значення, – часом, коли постала та розвинулася безпрецедентна в Ізраїлі духовні свідомість. Завдяки пророцтву Девтеро-Ісаї стає ясно, що в цей час дехто в Ізраїлі дивився прямо на стан справ у всій його радикальній закостенілості та відкривав у ньому драму історії та життя Ізраїля. Вавилонський полон був не просто одним із епізодів – більш трагічним за інші – у політичній історії маленького Ізраїльського царства. Якщо точніше, ми б могли сказати, що важливість цієї історії в духовному плані несподівано стає очевидною: союз із Богом виглядав недійсним, тому що народ Ізраїля, а не Бог, протягом тривалого часу зневажливо відкидав Його, топтав ногами і врешті розбив. Гріх та невірність Ізраїля були причиною його нестійкости перед вавилонським військом. Вавилонський полон став лише видимою стороною зламання цього союзу – остаточною карою. Звідти, озираючись на минуле, можна було бачити, що подібна духовна проблема існувала ще з часів виникнення Ізраїля як народу. (Такого ж висновку дійшов і Єзекіїль; див. Єз. 20, де він переглядає історію народу та показує, що обраний народ ще з часів єгипетського рабства був нестійкий у вірі та впадав в ідолопоклонство). Тому ця проблема стала не просто питанням звільнення із фізичного рабства у Вавилоні, але ще й з іншого рабства, глибшого та важчого для подолання, – з неволі пітьми невігластва, духовної сліпоти та вродженого безбожництва, які знову і знову випливали на поверхню протягом усієї історії, від часів патріархів аж до часів, сучасних пророкові.

Таким чином, VI ст. до Р. Хр. стало в Ізраїлі століттям пам’яти – пам’яти, готової визнати довгу низку гріхів, повстань і випадків зневажливого ставлення до Бога; пам’яти, яка, розбираючи історію невірности ізраїльського народу, знає також, як розгледіти в ній свідчення незмінної відданости Бога Своєму народові. Богослов’я девтерономістичної школи, котре якраз у той час набирало своїх обрисів, наполягає саме на таких темах. У подібному дусі розпочато нове тлумачення пророцтв Прото-Ісаї. Такий аналіз духовного стану Ізраїля водночас готує пророцтва про спасення, які несподівано вриваються в глави Девтеро-Ісаї, бо – і це є ядром повідомлення – Бог збирається зробити щось нове. Тут уперше з’являється слово «євангеліє» в значенні «благої звістки про Боже спасення». Бог з власної волі має намір помилувати народ, поклавши кінець його полону, та відновити Свою присутність серед нього. Бог збирається повторити чуда Виходу, незмірно перевищуючи події XIII ст. до Р. Хр. Через це слід забути болісні пережиття минулого (43:18) та пам’ятати, що Бог ніколи не забуває про Свій народ (44:21). І таким чином починається есхатологічне перепрочитання історії, що минула. Завдяки такому використанню пам’яти ізраїльський народ буде в змозі на мить розгледіти дещо, що стосується спасення, яке в той час починає зароджуватися (42:9). Використовуючи такі поняття, як проростання та народження, текст припускає, що те, що настає, буде і продовженням минулого, і чимось новим та досі нечуваним. Новизною є дарування духа. Але Девтеро-Ісая насамперед зацікавився посередником цього спасення, тобто Отроком Господнім, якого супроводжував жіночий образ гори Сіон.

Як наслідок, однією із характерних рис періоду вавилонського полону стало започаткування нового ставлення до часу і, що особливо, до минулого. До тої пори кожен беріг пам’ять про спадщину, на яку покладалося все особисте та колективне життя, щоб воно могло продовжуватися. Тепер же кожен відкриває для себе минуле як слово, що стосується і сьогодення, і майбутнього. Минуле є пророкуванням майбутнього. Значення минулого виходить далеко за межі того розуміння, яке мали пращури стосовно подій, які вони переживали. Через це вкрай важливо прочитати заново старі тексти у світлі досвіду часів випробувань. У цьому «типологічному перепрочитанні» окремі особи, подібно як і історико-географічні факти, стають богословськими образами для кінця світу. Подія Виходу серед усіх спогадів про минуле набуває найвищого статусу: те, що Бог робив під час Виходу, станеться знову, але в спосіб, який переступить вузькі рамки тієї події, що трапилася за життя Мойсея.

Попередній запис

Історичний контекст

Тлом Книги пророка Ісаї є довга та складна історія, яка тягнеться від VIII до V ст. перед Р. Хр. Ця ... Читати далі

Наступний запис

Історичний контекст (закінчення)

Здавалося, все було вже завершено або майже завершено главою 55, але із початком читання третьої частини Книги пророка Ісаї – ... Читати далі