Історичний контекст

Тлом Книги пророка Ісаї є довга та складна історія, яка тягнеться від VIII до V ст. перед Р. Хр. Ця історія є низкою політичних подій, часто міжнародного значення, натяки на які зустрічаємо по всьому тексту. Вона є також історією духовної еволюції, визначної та вирішальної, яка протягом тих століть відбувалась у вірі ізраїльського народу. Врешті, це історія перепрочитувань та переписувань, які забувалися поступово – за понад три із половиною століття, – і цю книгу ми читаємо сьогодні. Необхідно розрізняти три основні періоди:

Перша частина книги (більшість із гл. 1-39) переносить нас до Юдейського царства VIII ст. перед Р. Хр., до часів правління Уззії, Йотама та, особливо, Ахаза (735-726) і Єзекії (716-700). У цей період домінує експансія асирійської імперії, яка стала особливо агресивною, коли в 745 р. перед Р. Хр. до влади прийшов Тіглатпаласар. Його війська здійснюють завоювання одне за одним, просуваючись усе далі й далі на Захід, підкорюють цілі території і залишають їм єдиний вибір: загальну залежність або повне знищення. Практика систематичної депортації завойованого населення приводить до придушення будь-яких спроб повстання.

Починаючи з 734 р. перед Р. Хр. і далі, під час правління Ахаза, маленькі держави західного узбережжя опинилися перед неприхованою асирійською загрозою. Тому, щоб чинити опір загарбникові, вони вирішили об’єднати свої сили. Царство Арам (зі столицею в Дамаску) та Ізраїль (зі столицею в Самарії) сформували коаліцію, намагаючись ще й заручитися підтримкою Єгипту, який поставився сприятливо, щойно побачив у цьому спосіб відвоювати території, які колись були його колоніями. Попри наполегливі заклики, царство Юди відмовилося приєднатися до коаліції, вважаючи за краще стати на асирійський бік. Члени коаліції розцінили таку стратегію як зраду; у відповідь вони пішли походом на Єрусалим, щоб повалити тамтешнього царя та силою приєднати Південне царство до коаліції проти Асирії (Іс. 7:1). Експедиція, однак, зазнала невдачі, але «сирійсько-єфремська» війна внесла безлад як у політичний уклад країни, так і в духовний. Між Північним та Південним царствами виникла конфронтація; стародавні месіянські обітниці щодо престолу Давида опинилися під загрозою. Невдовзі потому проти Північного царства виступила Асирія, завоювавши його впродовж кількох років, а столиця – Самарія – впала в 722 р. перед Р. Хр. Відтоді Північне царство стало глибокою асирійською провінцією, населення якої складалося здебільшого із переселених сюди чужоземців. Ця подія спричинила величезний резонанс на Півдні. Ці драматичні події були, без сумніву, повчальними для царя Єзекії, який успішно правив із 716 р.. Він розірвав васальний договір, підписаний царем Ахазом з Асирією, і без вагань уклав союз із Єгиптом. Асирія знову стала загрожувати в 701 р. під час палестинської кампанії Санхериба, який геть-чисто змів будь-який опір у регіоні, і під ударом опинився Єрусалим. Місто здавалося приреченим, як раптом вороже військо знялося табором і повернулося на схід, пощадивши Єрусалим і зберігши майбутнє його царської династії. Пізніше історик Йосип Флавій пояснив відхід асирійців епідемією чуми у війську.

Пророк Ісая до цієї історії має безпосереднє відношення, оскільки він є автором численних пророцтв, які з’являються в гл. 1-39. Можливо, він належав до єрусалимської аристократії. Ісая давав поради царям Ахазові та Єзекії, які, однак, не завжди його слухали. У тексті згадано символічні імена двох його дітей – Шеар-Ашув («останок повернеться») та Магер-Шалал-Хаш-Баз («швидко здобич, скоро грабунок»). Кожен може виявити, що за цим літературним твором стоїть видатна, наділена розумом та вірою особистість автора, що виконує пророчу місію; він прийняв її в 740 році перед Р. Хр. і здійснював упродовж півстоліття. Ісая переосмислює слова, які збереглися в південному переданні. Він виголошує їх в обставинах свого часу, додавши до них видіння та об’явлення, які отримав від Бога. Деякі уривки з його книги показують, що він був знайомий також і з сапієнціяльною традицією.

Уперше про його виступ сказано під час сирійсько-ефраїмітської війни. Цар Ахаз і його народ стають жертвами паніки. Згідно з історією, записаною в 2 Цар. 16, цар заходить так далеко, що навіть жертвує Молохові власного сина. Ісая, як речник Бога, закликає царя відкинути страх. Він стверджує, що «два залишки тих димлячих головешок» (7:4), царі Дамаску та Самарії, будуть переможені; «буде зламаний Єфрем, так що перестане бути народом» (7:8); Юдея врятується, а обітниці, дані династії Давида, буде виконано. Умовою є лише те, щоби цар відмовився від оманливої підтримки людських альянсів і нарешті поклався на Бога, тільки на Бога.

Згодом діяльність Ісаї, здається, затихає, аж поки до влади не приходить Єзекія. Глави 36-39 – котрі насправді є більш пізнім додатком, датованим часами вавилонського полону та запозиченим із 2 Царів, книги, що саме тоді була написана, – розповідають про новий етап служіння Ісаї при тому цареві. І знову Ісая засуджує політику альянсів, цього разу із Єгиптом – державою, політика якої часто виявлялась опортуністичною та лукавою (звідси звинувачення із 30:12: «Ви нехтуєте оцим словом, і надію кладете на тиск та крутійство, і на це опираєтеся»). У будь-якому разі, таке починання призводить до катастрофи, оскільки провокує в 701р. воєнну кампанію Санхериба, яка спустошує Юдею, пощадивши тільки Єрусалим. Але тоді Бог доручає Ісаї заспокоїти Єзекію: «І це місто Я обороню на спасіння його ради Себе та ради Давида, Мого раба!» (37:35). Провіщення цієї події, ймовірно, зміцнило авторитет пророка, але, очевидно, політичні лідери Юдеї мало переймалися людиною, яка чинила спротив їхнім недалекоглядним, але реальним стратегічним планам, закликаючи покладатися тільки на Бога. Коли Єзекію вразила смертельна недуга, то знову ж таки Ісаї було наказано оголосити, що життя царя триватиме далі, а Єрусалим буде захищено, хоч в останньому повідомленні він провістив, що місто Давида згодом буде знищене, а царські сини поневолені (39:5-7).

Додаймо до цього, що, напевне, роль Ісаї була вирішальною в становленні тієї політико-релігійної свідомости, яка в той час розвивалася – принаймні для декого – в юдейській землі. Розмірковуючи над гіркими уроками тих подій наприкінці VIII ст. до Р. Хр., люди почали ставити собі питання про релігійну невірність, яка передувала загибелі Північного царства, і змушені були визнати, що беззаконня та невір’я, діягностовані як причина всіх лих Півночі, притаманні, беззаперечно, і Південному царству, хай навіть перед цим воно було чудесним чином визволене. Наслідком цього стала перша релігійна реформа за царя Єзекії, згадана також у 2 Цар. (18:1-8); кількома десятиліттями потому відбулася друга реформа, більш масштабна і рішуча, за царя Йосії, після правління Манасії, у часи якого релігійний синкретизм повернувся з іще більшою силою.

У будь-якому разі Ісая помер на землі, де ні правителі, ні народ не воліли відкривати своїх очей на значення тих трагедій, які вони щойно пережили і які інтерпретував для них словами цей пророк. «Не пророкуйте правдивого нам, говоріть нам гладеньке, передбачте оманливе» Ці слова, приписувані народові в Іс. 30:10, дають нам уявлення про те, як сприймали тоді проповідь пророка. Крім того, Ісая в 8:16-18 загадково заявляє, що він ховає своє повідомлення та запечатує свої одкровення в серцях своїх учнів. Йому самому доводилось модифікувати свої пророцтва протягом власного життя, коли він усвідомив, що, очевидно, надія, покладена на династію Юди, не буде сповнена царями, які на ту пору правили. Опинившись лицем до лиця з болісним зникненням лику Божого, «що закриває обличчя Своє від дому Якова», Ісая з надією обертається до майбутнього, якого він не побачить: він упевнений, що доба темряви одного дня піде в небуття, що його повідомлення, збережене його учнями, врешті-решт буде почуто.

І справді, це «запечатання» повідомлення тривало якийсь час, супроводжуване, можливо, невтомним розмірковуванням над пророцтвами, довіреними групі учнів, яку іноді називають «школою Ісаї». У будь-якому разі цей текст був предметом роздумів у VII ст., за правління Йосії (640-609 перед Р. Хр.), зокрема в часи падіння Ніневїї – ненависного символу асирійського панування, – захопленої в 612 р. до Р. Хр. вавилонянами, які тепер, своєю чергою, самі стали панівною та загрозливою силою. У той час корпус пророцтв, залишений Ісаєю, було піддано змінам та доповненням. Пророцтва проти Вавилону (гл. 13 і 14:3-33), що виглядають як відлуння подій, пережитих століттям раніше, долучено до тексту з VII ст. до Р. Хр., оскільки відтоді й надалі саме Вавилон був у центрі поточних подій; там є натяки на святкування Пасхи (див. 30:29), які, здається, походять з часів Йосії, коли вага цього свята значно зросла.

Попередній запис

Прообраз майбутнього

Вихід, що відбувся в XIII ст. до Р. Хр., є прообразом – змальованим у загальних рисах, поки що нечітким, – ... Читати далі

Наступний запис

Історичний контекст (продовження)

Тлом другої частини Книги Ісаї (гл. 40-55) є події, що відбуваються в VI ст. Ця частина відкривається звісткою про те, ... Читати далі