Прообраз майбутнього

Вихід, що відбувся в XIII ст. до Р. Хр., є прообразом – змальованим у загальних рисах, поки що нечітким, – такого спасення в майбутньому та обітниці «втіхи», яка передбачена в Божому плані. Просуваючись уперед водночас у часі та в розвитку тексту, Книга пророка Ісаї фокусує свій інтерес і свій пильний погляд на посередництві в цьому спасенні. І тоді з’являється постать таємничого слуги-посередника – «гострої стріли» в руках Божих (49:2), – виокремленого серед інших (42:6), на якому спочив Дух Господній для спасення людей (42:1), і який звільняє їх від усякої сліпоти і темряви. Цей слуга перебуває в самісінькому серці таємниці історії, викладеної в Книзі Ісаї у формі низки пророцтв, які окреслюють його постать. У частині тексту із 52:13-53:12 він постає дуже таємничою особою, в якій поєднано обраність, зневагу, страждання та, цілком імовірно, воскресення. Крім того, ці провіщення Отрока Господнього поєднані з низкою інших пророцтв, які стосуються жіночої постаті гори Сіон, що раптово з’являється в небувалій доти трансцендентності та досконалості (див. 49:21; 54:4-5). І ця священна гора Сіон описана такою, що дає життя новому народові (49:21; 54:1; 66:7-9). Це ще один аспект таємниці історії, особливість якого в тому, що тепер ця новизна спасення тягне за собою об’єднання інших народів з народом Ізраїля. Ця книга, повна жахливих пророцтв про кари Божі стосовно гордовитих ідолопоклонницьких народів, пронизана також і візією того, як усі народи збираються навколо гори Сіон. Поза всякою надією, цей акт чистої благодаті, який пробачає ізраїльському народові його гріх, сягає і язичницьких народів, що живуть далеко від ізраїльської віри (45:14; 56:1-8; 66:18-21). Есхатологічне розуміння, із позиції сьогодення, продовжує підтримувати перспективу Божої кари для бунтівних та злих, які перетворюють історію на жахіття, а також, однаковою мірою, перспективу вселенської радости для всіх тих, кого Бог відкупив і запрошує на «гостину з страв ситих, гостину із вин молодих», які Бог дасть на горі Сіон (25:6).

Така послідовність розповідей та пророцтв, що обмірковують таємниці історії, є протилежною до синтезу чи дедуктивного дискурсу, в яких би кожна подія знайшла своє місце та пояснення. На противагу величним філософським системам, які прагнуть сформулювати сенс історії, Книга Ісаї, незважаючи на силу своїх слів, залишає враження невідомости та загадки. Автори її сторінок, очевидно, поважають незбагненність реальности. Вони не хочуть поспішати з інтерпретацією того, що постає перед ними, хай навіть це мало б полегшити неспокій читачів та укріпити їхню надію, якби ті помітили більше послідовности в тексті. Звісно, що автори цих текстів переживають такі самі страждання, як і ті, кому їх адресовано; вони ділять між собою однакові випробування та однакові проблеми. Вони підлаштовуються під ритм Божого об’явлення, Який Сам вирішує, що сховати, а що зробити явним, згідно з Його педагогікою, яка значною мірою не відповідає людському мисленню. Останній редактор, який з глибоким розумінням проводить критичний огляд тих трьох століть, що закінчились перед його народженням, й надалі мусить боротися із загадками історії. Можливо, найбільш яскраво це ілюструє пророцтва про Отрока Господнього в главах «Девтеро-Ісаї», подані з певними інтервалами. Від одного пророцтва до другого його обриси набирають щораз більшої чіткости, й індивідуальність Отрока Господнього, здається, стає все виразнішою. Та кожен новий опис, проте, лише поглиблює таємницю Отрока Господнього.

Саме тому, на відміну від будь-якого систематичного методу, цей текст написано з використанням зіставлення. Це свого роду головоломка, яку запропоновано читачам. Книга Ісаї – наче мозаїка: що ближче до неї перебуваєш, то важче її зрозуміти. І тільки з перспективи часу цей текст, цілковито сфокусований на майбутньому, розкриє значення того, про що він розповідає. У всякому разі, над ним продовжуватимуть розмірковувати протягом п’яти століть, аж поки не настане епоха Христа, коли Його апостоли та учні відкриють у цьому тексті пророкування про те, чим вони вже жили. Але навіть тоді треба було чекати воскресення Христа та дару Святого Духа, щоб уповні явився їхній сенс (див. Дії 13:27-41, де показано, як мешканці Єрусалиму «не пізнали, а пророчі слова які щосуботи читаються вони сповнили присудом»).

Читачі мусять враховувати цю характерну рису тексту й утримуватися від нівелювання знаків запитання і оклику в цій книзі, бо вони засвідчують об’явлення, що виходить поза межі людського мислення та прагнення. Крім того, навіть якщо для читачів-християн частково вже й піднято пелену, то пророцтва Ісаї стосуються також подій, які ще не відбулися. У кількох уривках незмінно згадується час кінця як час Церкви, але сам цей час має тривалість і глибину; у ньому й досі є багато такого, що ще не сповнене. Таким чином, читачів запрошують самостійно розпізнавати те, що в текстах й надалі залишається пророцтвом. Як свого часу народ Ізраїля, так і тепер читача заохочувано до розуміння подій з минулого, до стійкости у вірі та непохитности в надії. Двічі (21:11-12 і 62:6) Ісая згадує постать сторожа. «Стороже, яка пора ночі?» – запитує пророцтво в гл. 21; відповідь на нього: «Настав ранок, а все ж іще ніч. Якщо ви питатимете, то питайте та знову прийдіть!». У часи Христа Семен – «спостерігач», який очікує «утіхи Ізраїлю» (це мовний зворот із Ісаї), – може нарешті ствердити: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром» (Лк. 2:29). Пильність, однак, й надалі залишається обов’язком учнів Христових, які протягом певного часу все ще випробовують на собі неясність історії в очікуванні цілковитого об’явлення Божої слави.

Попередній запис

Боже правосуддя

Інший аспект загадки історії – це зволікання і спізнення з виконанням Божих обітниць. Від запитання пророка: «Аж доки, о Господи?» ... Читати далі

Наступний запис

Історичний контекст

Тлом Книги пророка Ісаї є довга та складна історія, яка тягнеться від VIII до V ст. перед Р. Хр. Ця ... Читати далі