Боже правосуддя

Інший аспект загадки історії – це зволікання і спізнення з виконанням Божих обітниць. Від запитання пророка: «Аж доки, о Господи?» – адресованого Богові, Який погрожує покаранням (6:11), і до кінця книги ці запитання лише накопичуються. З одного боку запитання, які поставив Бог, що хоче привести Ізраїль до правильної самооцінки його духовного стану, а з іншого – запитання ізраїльського народу: Чому спасення відтягується? Чому ми не знаходимо справедливости, про яку було оголошено? Чому навколо темрява, якщо ми чекаємо світла? Чи може так статися, що рука Божа є занадто слабою, аби врятувати нас? (пор. 59:9-11).

Проблема полягає в тому, щоб розгледіти цілісність викладеної історії та спосіб, яким Бог втручається в неї, а також у тому, щоб розшифрувати те, що й досі залишається прихованим у Божій тайні. Таким чином, у певні моменти око бачить далі та охоплює весь майбутній перебіг часу, бо ця таємниця історії опинилася на вершині всієї сукупности епох, і ніхто не може її збагнути без такої широти бачення та розуміння. І тому цей текст є рекапітуляцією сотвореного, яке вже містить у собі всі наміри та проекти Бога, та сягає до самих есхатологічних перспектив і до того, що кілька разів згадано як «день Господній».

Тим часом завдання пророка полягає в тому, щоб розкривати – поза неспокійною та хаотичною площиною подій – присутність іншої історії, з реальними віхами, які визначають історію, що ми бачимо. У лексиці, певні конотації якої іноді виглядають мітичними (наприклад, нагадування про одвічну боротьбу, яка лежить в основі конфлікту політичних сил цього світу, як показано в 24:10, де згадується «місто хаосу», tohu; пор. 27:1), ми знаходимо виражену переконаність, що в ній існує історична глибина, яка перевершує все те, що ми спонтанно спостерігаємо, чи те, що описане істориками. Але історія це не тільки розповідь про події, які обумовлюють життя імперій та страждання народу. Якщо підходити фундаментально, то історія – це розповідь про взаємовідносини людського роду з Богом і, особливо, Ізраїля – обраного народу – з Богом. Історія, зрештою, це не тільки альянси та мілітарні тактики, але й завіт між Богом та народом Ізраїля, якому передував «вічний завіт», укладений між Богом та людьми ще за життя Ноя (Бут. 9:9-16).

З огляду на це Книга пророка Ісаї постає як глибока медитація, що, відштовхуючись від подій VIII ст. до Р. Хр., уважно досліджує час, націлюючись на його граничний радіус дії, тобто на спасення, яке було, як визнає віра, нарешті звершене в особі Ісуса. Відправним пунктом є відверте визнання – присутнє також і в інших пророків VIII ст. – світу як такого, що зіпсований жорстокістю та несправедливістю. У великих містах впадають в око хибні вірування та розбещеність, тоді як у зовнішньому світі великі імперії тільки й мріють про загарбання та анексії.

Мірою розвитку подій у Книзі Ісаї діягноз природи цієї хвороби стає щораз докладнішим. Книгу, зокрема, характеризує метафора «судовий процес», який Бог започатковує проти народу. Найбільш очевидними гріхами – на які, однак, люди відмовляються зважати, – є проливання крови, нещадність до слабких світу цього, називання добра злом, а зла – добром (5:20), і використання релігійного культу як заслони, щоби приховати беззаконня (1:11-17). Із цього постає хвороба, яка геть-чисто псує не тільки людське суспільство, але й навколишній світ та живу природу (24:4-5).

Джерелом цих викривлень, за словами Ісаї, є первісне зло, або забування Бога, яке штовхає людей до брехні і насильства та, відповідно, до ідолопоклонства і гордині (див. гл. 1 і 5). У багатьох місцях із Ісаї та в різній формі гординю показано як корінь зла: через гординю вожді стають тиранами, які ведуть своїх підданців на смерть (14:3-21); через гординю люди перетворюються на суперників Бога, прагнуть узурпувати Його місце, спотворюючи при цьому власну ідентичність та нехтуючи Богом. Кожне з численних язичницьких царств, про які йдеться в книзі, по-своєму ілюструє це викривлення взаємовідносин між Богом та людством. Навіть в ізраїльській землі саме гординя спонукає народ сходити на манівці із правильного шляху, який веде до завіту, спонукає самим вирішувати, що є добром і що злом, та довіряє людським засобам захист народу, якому Бог обіцяв життя.

У такому разі відповіддю на зневагу до правосуддя у великих містах та на землі є Боже правосуддя. Боже правосуддя тут виражене насамперед тим, що текст називає «Гнівом Господнім» (5:25; 9:11,16,18,20; 10:4,5 і т.д.), який виявляється через покарання у вигляді численних кар – свого роду судами над людськими беззаконнями. Саме таким чином інтерпретовано тут усі лиха, яких зазнає народ: чи то вторгнення (як, наприклад, те, під час якого було знищене Північне царство в 721 р. то Р. Хр .), чи вигнання та депортації (як це сталося в VI ст. до Р. Хр.). Однак Книга Ісаї також містить у собі спостереження, сформульоване в перших віршах (1:5-6), про те, що покарання нищать тіло, але не торкаються серця. Справді, на початку книги все здається втраченим, незважаючи на вжиті засоби. У цьому контексті також окреслено Божу стратегію: вона починається із цієї гранично парадоксальної реальности – із «зачерствіння». Бог немовби ув’язнює грішників у тому гріху, який вони вибрали, щоб вони могли випробувати на собі його смертельні наслідки. А втім, «Божий план» (див. 10:12; 28:21; 60:21) полягає не тільки в тому, щоб позбавити нечестивців надії та засудити їх, але й у тому, щоб справедливість і праведність вселилася в серцях людей, щойно вони погодяться визнати свій гріх. Цей текст розповідає і про зцілення, яке Бог хоче дарувати (19:22; 57:18,19) тим, хто погодиться залишити вершини гордині та піти далі низькими стежками смиренности, – про зцілення тіла народу, враженого негараздами, про зцілення серця, яке пам’ятає про союз. Таким чином, в остаточному варіанті книги, від її початку і до кінця, Божий суд поєднується зі спасенням. Тут ми знаходимо одну фундаментальну структуру, вже засвідчену в описі потопу в Книзі Буття: гріх вимагає Божої кари, але ця кара не означає, що Бог скасовує Свій план, який існує від сотворення світу. Цей план спасення продовжує реалізовуватися, часом через кількох осіб або навіть через одну-єдину. У Книзі Ісаї цей план виражається поняттям «останок» (див. 4:3; 10:20-22; 11:11,16; 24:6; 28:5; 37:4,32; 46:3). Тільки наприкінці страшного процесу обрізки, яка усуне всі сухі гілки, буде врятовано Ізраїль. Навіть у месіянських пророцтвах, які підтверджують, що династія Давида існуватиме попри всі потрясіння, закарбувався цей мотив останку – «пень… насіння святости» (6:13). І саме «Пагінчик» від «пня Єссеєвого» (11:1), на якому спочиває «Дух Господній», принесе «розуміння» та справедливість.

Попередній запис

Неясність Божого об’явлення

Насправді розуміння Книги пророка Ісаї не є лише питанням інформації та інтелекту. Ця книга чітко вказує – мабуть, краще, ніж ... Читати далі

Наступний запис

Прообраз майбутнього

Вихід, що відбувся в XIII ст. до Р. Хр., є прообразом – змальованим у загальних рисах, поки що нечітким, – ... Читати далі