Неясність Божого об’явлення

Насправді розуміння Книги пророка Ісаї не є лише питанням інформації та інтелекту. Ця книга чітко вказує – мабуть, краще, ніж будь-яка інша в Біблії, – на перешкоди, що стоять між людством та Богом, хай навіть людське серце й було вже підготовлене – як у випадку з народом Ізраїля – довгою та терплячою педагогікою Бога. У той чи той момент ця книга спонукає читачів випробувати на собі таємничу неясність Божого об’явлення. Ми мусимо пам’ятати, що ця трудність містить у собі два факти:

1)  Перший полягає в тому, що грішні люди мають затьмарене бачення та ослаблений слух: вони бачать і чують, що робить Бог, але не розуміють, – принаймні доти, доки не визнають своєї сліпоти та глухоти, які тільки Бог може вилікувати (це головний предмет розмови про зачерствіння сердець).

2) Другий полягає в тому, що думки Бога виходять поза межі думок людських (40:13; 55:8-9) і що потрібен час для слухання і пригадування – перш ніж люди будуть у змозі почати розуміти, хто такий Бог і що Він чинить.

Ще одним із намірів цієї книги є дослідження образів Бога, які створила людина. Часом вона робить це доволі зухвало й брутально. Наприклад, Бога порівнюють із голярем, який використовує царя Ашура в якості бритви, аби звершити кару (7:20); про Бога кажуть, що Він буде «за сітку й за пастку для мешканця Єрусалиму» (8:14); Бога зображають воїном, заплямованим кров’ю тих, кого Він розтоптав (63:2-4), і тим, хто випускає колісниці загарбників дроти власного народу (5:26-30). У світі, де домінує жорстокість гріха, Бог має вражаючий лик судді, що нищить нечестиве людство. Однак саме під зовнішньою поверхнею найжахливіших віщувань кожен зауважить на мить характерні риси Бога, чия слава полягає в тому, щоб обдарувати милосердям, зцілити і, нарешті, зібрати Ізраїль й усі інші народи на есхатологічній учті, на якій всі сльози історії Він повтирає (25:6-9). Отже, ця книга містить найбільш хвилюючі вияви Божої ніжности й любови до народу Ізраїля, а також і до всіх інших смертних (51:12-16; 54). З огляду на це треба її читати, набравшись терпіння, щоб дозволити рисам того обличчя із тексту поступово проступити, і тоді в тих рисах ви впізнаєте вираз – незрівнянний за ясністю з рештою СЗ – Божої любови, яка найбільше виявляється в тому, про кого сказано, що «уст Своїх не відкривав», що «за провини Мого народу на смерть Його дано» (53:7-8), і чий образ одного дня вповні відповідатиме обвинуваченому, на якого Пилат вказуватиме, кажучи: «Оце Чоловік!» (Ів. 19:5).

І справді, саме історія міститься у фокусі цієї книги як її «сировинний матеріял», як середовище для її літературної обробки, що охоплює тривалий відрізок часу, і врешті-решт як об’єкт глибоких та серйозних роздумів.

1) Насамперед Книгу Ісаї, як і всі інші пророчі книги, було написано в безпосередньому контакті з історією. Там часто побіжно згадуються події з життя Ізраїлю та великих імперій, які оточували його між VIII і VI ст. перед Р. Хр. Одне за одним читаємо імена царів південного царства (Уззія, Ахаз, Єзекія), посилання на асирійців із Санхерибом, потім на вавилонян, персів із Киром – усі вони по черзі панували над цим регіоном. З огляду на це необхідно постійно висвітлювати біблійний текст, згадуючи історичні події, які виступають його тлом.

2) Однак Книга пророка Ісаї є не просто викладом довгої історії боротьби, розчарувань і надій. Її написання, як зауважували ще єврейські екзегети Середньовіччя, тривало доволі довго. Сучасні екзегетичні дослідження дозволяють нам виділити різні пласти редакцій, яка сягають від VIII ст. аж до, можливо, V ст. до Р. Хр. Книга, яку ми читаємо сьогодні, насправді є кінцевим продуктом тривалих та складних роздумів над початковим текстом кількох поколінь. Це свідчить про те, що висловлювання пророків передавалося в Ізраїлі живим та активним способом і їх постійно збагачувалося свіжим розумінням, одержаним у плині століть та в потоці подій. Таким чином, під ім’ям Ісаї приховується складний процес написання та численні редакційні заходи.

Тут можна виділити три великі групи, самі по собі складні за побудовою: гл. 1-39, 40-55 і 56-66. Сьогодні коментатори згодні вважати Ісаю, який писав у VIII ст. до Р. Хр., автором – принаймні частково – тільки глав 1-39. Навколо цієї визначної духовної особистости постала, як видається, група учнів, які після його смерти продовжили його роздумування та проповідування. У VI ст. до Р. Хр., під час вавилонського полону, один із анонімних пророків, якого називають «Девтеро-Ісая», – спадкоємець цієї традиції – уклав глави 40-55. Решту глав належать до більш пізнього періоду, пост-вавилонського. Іноді використовується вираз «Тріто-Ісая», але своєрідність стилю пророцтв, які складають цю частину, вказує на те, що це швидше за все робота останнього редактора. Завдання цієї особи могло б бути подвійним: (1) додати нову серію пророцтв до вже існуючого зібрання та (2) переглянути й переробити геть усе, включно з текстами VIII ст. до Р. Хр., щоб це все остаточно синтезувати в єдине ціле. Отже, до найпершої та властиво Ісаївської частини – яку раніше вже досить суттєво відредагували – було, без сумніву, додано більш пізні глави. Фактично, натхненний теолог, який став прикінцевим редактором цієї книги, міг бачити, що ці глави відповідали стародавнім пророцтвам і зробили свій внесок у накресленні схеми історії спасення, контури якої тепер почали бути видимими більш чітко.

3) Однак функція цих пророцтв не була обмежена записуванням історичних події чи навіть розкодуванням подій повсякденних. На їхній основі пророцтва пропонують справжні роздуми над історією. Ця книга засвідчує переконання народу Ізраїля, яке поділяє також і Церква, що Бог промовляє в історії. Вона є також найбільш завершеним виразом роздумів про те, що означає історія, прожита людським родом, про способи Божого втручання в цю історію і про мету та кінець цієї ж історії.

Історія, як відомо, є загадкою. Кожен може відчути її в суперечливій та парадоксальній суміші подій, які становлять політичну історію певної епохи. Це факт, що кровожерливі люди досягають успіху та процвітають; подібно й великі імперії поклоняючись фальшивим богам (наприклад, Вавилон і його божества), керуються насильством (Ашур) або ж суто людською мудрістю (Єгипет). Правда, Книга Ісаї показує ненадійність правління тиранів, в яке всі вірили, що воно непорушне. Пророцтво гл. 33 адресоване тому, хто чинить спустошення з явною безкарністю: «Коли ти пустошити скінчиш, опустошений будеш, коли грабувати скінчиш, тебе пограбують» (33:1). У різких та величних провіщеннях великі, горді міста, які жахають Ізраїль і справляють враження неприступних, показано поверженими, знищеними дощенту, перетвореними на пасовиська для тварин (10:5-19). Наприклад, Вавилон, що його на якусь мить було використано як інструмент Божої кари проти невірного й розбещеного Ізраїля, описано під час звершення Божого суду як зруйноване, покинуте місто, а якому вмерло життя (24:10-12). Однак, коли в 539 р. вавилонська столиця впаде перед ворогом, її захоплено буде зненацька, без руйнування – що суперечить пророцтву. І тільки в 480-их роках цар Ксеркс нарешті вщент зруйнує стіни та святилища міста.

Однак загадка історії складається також і з парадоксів та тривожних перемін, які характеризують історію Ізраїля. Політика царя Єзекії, наприклад, незважаючи на його чесність і вірність Богові, закінчується всенародною поразкою; на противагу ж цьому, за часів правління Манасії – його нечестивого наступника – країна процвітає. Точнісінько так само цар Йосія – зачинатель великої релігійної реформи, з часів якої походять деякі пророцтва Ісаї, – трагічно помирає в Мегіддо. Історія Еліякима, гл. 22, також є дуже хвилюючою. Замість Шевни – нечесного управителя царського палацу – Бог YHWH прикликає Еліякима, «слугу» Божого, і дає йому, як батькові «для мешканця Єрусалиму та для Юдиного дому», надійну підтримку для його народу. А втім, те ж саме пророцтво завершується лаконічним та вражаючим оголошенням, що «кілок, забитий у певне місце… зламається й упаде», тягнучи за собою до загибелі тих, хто покладався на нього (22:15-25).

В історії панує, як видається, очевидній хаос, який відображається в тій же манері, в якій пророцтва приходять на зміну одне одному, викликаючи по черзі то відчуття темряви, то світла, і при цьому друге не завжди долає перше. Пророцтва йдуть одне за одним у невизначеній послідовності. Після того, як уже було врочисто проголошено про загибель ворога, нове пророцтво знову тривожно запитує, немовби досі нічого й не було сказано: коли ж нарешті небезпека мине остаточно? Прикладом цього є Едом – той самий символ народів, ворожих до Ізраїля, – якого в гл. 34 зображено кинутим у незгасимий вогонь, та який, однак, з’являється знову в гл. 63 разом із описом жахаючої постаті божественного переможця, який повертається з Едому після знищення нечестивого народу. У гл. 24 текст, який змальовує радість від звільнення після падіння «міста хаосу» (вв. 14-15), закінчується таємничою і погрозливою згадкою про «зрадництво», яке залишається доволі поширеним серед богообраного народу. Пророк тут може лише висловити своє збентеження таємницею історії, яку розкривають його очі провидця.

Попередній запис

Досвід драматичних подій

Окрім згаданих технічних труднощів, з якими стикаємося впродовж читання, читача вражає ще один аспект. Цей текст, з численними красивими уривками ... Читати далі

Наступний запис

Боже правосуддя

Інший аспект загадки історії – це зволікання і спізнення з виконанням Божих обітниць. Від запитання пророка: «Аж доки, о Господи?» ... Читати далі