Посилення протестного пророкування в VIII ст. перед Р. Хр.

У середині VIII ст. перед Р. Хр. податки, вилучення спадкової власности на користь держави, примусові роботи і загальна військова повинність започаткували в обох царствах процес зламу традиційної форми суспільства, базованої на родинних зв’язках і на малій земельній власності. Водночас Ізраїль і Юдея опинилися перед обличчям серйозної, а щодо Ізраїля – то просто смертельної – загрози з боку асирійських військ, які здобували перемогу за перемогою. Та критична ситуація, внутрішня і зовнішня, дозволяє пояснити інтенсивність пророцького руху в той період. Амос і Осія в Північному царстві, Михей та Ісая в Юдеї провадили свою діяльність у середині VIII ст. перед Р. Хр. Хоча пророки виразно не покликалися на висловлювання одні одних ані не цитували їх дослівно, проте можна виявити, що кожен із них знав віщування своїх колег-попередників і сучасників, причому настільки, що це дозволяє говорити про взаємодію в формуванні пророцької традиції політичного, релігійного та соціяльного протесту. Зайве додавати, що традиція і надалі є важливим чинником формування суспільної свідомости християнської та єврейської громад.

Від Августинових часів стало звичним подавати Амоса як натхненного селянина, такого собі Петра Орача [Piers Plowman – герой сатирично-алегоричної поеми другої половини XIV ст. Вільяма Ленгленда (William Langland), Англія], який викриває зіпсуте у своїй основі суспільство. Проте, незалежно від способів інтерпретації авторових описів і самохарактеристик у його книзі (Ам. 1:1; 7:14-15), витончені літературні форми, широка історична перспектива та обізнаність зі справами тогочасного світу, які демонструють Амос та інші великі пророки того періоду, не залишають сумніву, що вони захищали позиції людей, зіштовхнутих на маргінес і позбавлених прав, а самі репрезентують порівняно високі суспільну та культурну позиції. Ми повинні також поставити запитання, в якому сенсі, якщо беремо до уваги найзагальніший контекст, вони вважали себе пророками (nebi’іm)? Жоден із чотирьох згаданих авторів не ідентифікував себе як nabi’, а також жодного з них так не називали інші. Амос захищає своє право промовляти і сподіватися на послух його слову, та водночас відмежовується від пророцького фаху (Ам. 7:14-15). Михей окреслює свій статус в опозиції до тодішніх пророків (Мих. 3:5-8); а часта критика тих пророків як недостовірних і шахраюватих (напр., в Ос. 4:4-6; Іс. 3:2; Мих. 2:6-11) змушує замислитися, чи хотіли б Амос і його колеги бути відомими як пророки. Так чи так видається, що їм залежало на тому, щоби дистанціюватися від фахових пророків, котрі проповідували при Храмі та при царському дворі.

Необхідність критичної та зваженої оцінки особливо істотна при дослідженні змісту пророцького протесту. Ми-бо натрапляємо на перебільшення, на брак конструктивної критики, на утопію (особливо в Книзі Осії) та на певний різновид культурної ворожости (особливо в Книзі Амоса). Усі ці закиди виявляються, проте, незначущими порівняно з позитивними та міцними аспектами пророцької проповіди. Пророки Ізраїля відкидають ідолопоклонство в будь-якій формі, чи то релігійне в сенсі поклоніння іншим божествам, чи то соціяльно-економічне в сенсі надання абсолютного пріоритету матеріяльному добробуту і багатству, чи то політичне в сенсі невизнання абсолютної цінности будь-якої форми політичної організації. Кажучи про «решту», вони вірили, що Ізраїль виживе, хай би навіть його політичну форму (держава, царство) знищили руйнівні потоки історичних подій. Спостерігаємо також непоступливе прагнення пророків до побудови та підтримки справедливого суспільства. Той ідеал, одначе, не був в їхніх устах самим лише загальним гаслом. Навпаки, пророки викладали його детально і скеровували свою критику на конкретні об’єкти. Вони засуджували примусове вилучення та обгороджування ґрунтів, які мали життєво необхідне значення для сільського господарства; виникнення своєрідного рентного капіталізму; податки та відсоткові ставки, які на практиці дорівнювали конфіскації власности; корупцію в судовій системі – єдиній надії на порятунок для бідних, котрих утискали багаті. Побожному читачеві найнесподіванішим у цьому контексті може сьогодні здаватися гостре засудження з боку пророків тогочасних релігійних практик (Ам. 5:21-24; Ос. 4:4-6; Мих. 3:5-12; Іс. 1:10-17). Можливо, ті пророки гостріше, ніж ми, усвідомлювали той факт, що релігію можуть також використати як виправдання чи просто прикриття засадничо аморального способу життя. Пророки на кшталт Амоса чи Михея воліють мовити про те, що суспільство, яке забуває про справделивість і чесність, навіть якщо в ньому процвітає релігія, не заслуговує на виживання.

Подальша доля профетизму

Не дивує те, що послання пророків VIII ст. перед Р. Хр. мали обмежений вплив на тогочасне суспільство. Втім, вони досягнуло певного ступеня офіційного схвалення, у різний спосіб чинячи вплив на девтерономістичну програму (Втор. 12-26), перше видання якої було укладено, а може, й оприлюднено за правління Йосії (640-609 рр. перед Р. Хр.). Традиція критикувати актуальні соціяльні та релігійні інституції знайшла продовжувачів серед інших пророків, особливо Єремії та Єзекіїля, які походили зі священицьких кіл. Інший тип пророкування, який репрезентують Наум і Авакум, – імовірно, культового походження – висловлювався на тему міжнародних справ у період між падінням Асирії та консолідацією нововавилонської імперії.

Перемога Вавилону, падіння Єрусалима в 587/586 роках перед Р. Хр. і подальші депортації, а також вигнання – все те поглибило загальну кризу віри в реальність, у силу та в етичний характер Бога традиційної релігії; ту кризу в певному важливому сенсі можна порівняти з постійно поновлюваними спробами примиритися з Голокостом. Водночас та криза вплинула на ставлення до пророкування, бо пророки були емісарами того Бога і їх сприймали за тих, хто або спричинився до тієї катастрофи, віщуючи її, або не спромігся їй запобігти, бо не захотів обстати за свій народ: таке клопотання було важливим аспектом пророцької функції (пор., напр., Єр. 14:11-12). Не можна відтак дивуватися, що вигнанці в Єгипті, серед котрих виразно згадувано жінок, після катастрофи відкидають Єреміїну інтерпретацію того, що відбулося (Єр. 44:15-19). Засаднича проблема профетизму загалом – колись і сьогодні – полягає в тому, щоби віднайти належний критерій розрізнення справжнього та фальшивого пророків. Невдалі спроби вирішення цієї проблеми спричинили не занепад профетизму після вавилонського полону, як іноді стверджують, а лише появу цілковито відмінних різновидів пророцьких мови та діяльности, про що свідчать книги пророків Огія, Захарії (1-8), Малахії, Йоіла й Ісаї (56-66) із раннього поствавилонського періоду.

Сучасна біблійна екзегеза намагається підкреслювати невизначеність, багатозначність і множинність критеріїв, на які спирається інтерпретатор при аналізі тексту і при описі спільноти, до якої належить певна особа. Отже, християнський інтерпретатор пророцьких текстів, імовірно, прочитуватиме їх у контексті християнських засад і як частину християнської Біблії, а також ранніх християнських писань, які так часто послуговувалися пророцькими книгами. Проте християнське прочитання може й повинно бути також і критичним, тобто таким, що знає результати критичних наукових студій над пророцькими писаннями, посталих упродовж останніх двох століть, і зважає на ці результати.

Попередній запис

Відображення профетизму в літературі

На думку більшості сучасних учених, першим пророком, кому приписали «книгу», був Амос, чия діяльність припадає приблизно на середину VIII ст. ... Читати далі

Наступний запис

Починаючи читати

Читач Книги пророка Ісаї, хоч трохи знайомий з Новим Заповітом, вже знає, що ця пророча книга має особливо близький стосунок ... Читати далі