На думку більшості сучасних учених, першим пророком, кому приписали «книгу», був Амос, чия діяльність припадає приблизно на середину VIII ст. перед Р. Хр. Девтерономістична історія засвідчує, проте, що пророкування було в Ізраїлі явищем, відомим на той час уже близько трьох століть. Відповідно до загального девтерономістинного розуміння пророкування як продовження Мойсеєвої місії (Втор. 18:15-22), історик виводить галерею пророків, «слуг Божих», котрі напоумлювали народ, аби він дотримувався Закону, й остерігали – безуспішно, як виявилося, – перед фатальними наслідками відвернення від Бога (напр., 2Цар. 17:13).
Перед Амосом пророцький рух було зосереджено в Північному царстві (згодом – Самарійське царство), хоча придворні пророки, Натан і Гад, відігравали значну роль при Давиді. Девтерономістичну історію сфокусовано на кількох впливових постатях, починаючи з покликання Самуїла на пророка діяльності у святилищі в Шіло (1Сам. 3:1-18). Історик долучив до тексту також розлогі витяги з давніх традицій – усних, писемних чи й одних, і других: про пророка Іллю та його учня пророка Єлисея (1Цар. 17 – 2 Цар. 13), про їхні чуда (особливо Єлисеєві), а також про їхню участь у військово-політичних справах того часу, тобто бурхливого періоду з історії Самарійського царства за правління династій Омрі та Єгу (приблизно пруга половина IX ст. перед Р. Хр.).
У читача легко може виникнути враження, що то якісь поодинокі постаті, які зненацька з’являються на сцені й раз і назавжди зникають – зазвичай за таємничих загалом і, як-от у випадку з Іллею, показових обставин (2Цар. 2). Однак уважне прочитання дозволяє виявити їхній зв’язок із пророцько-екстатичними групами, відомими як «сини пророків» (bene han-nebi’im) чи просто «пророки» (nebi’іm). То були подібні до дервішів групи ентузіястів YHWH, котрі перебували у святинях чи поблизу них на центральній палестинській височині й у долині Йордану, напр., у Бетелі та Гілгалі. Походили вони з найбідніших і найбільш упосліджених верств ізраїльського суспільства; жили у своєрідній спільноті, проте без целібату (пор., напр., 2Цар. 4:1-7). Іноді з них глумилися, вважаючи їх безумцями, але також їх боялися. Вони культивували релігійні й екстатичні обряди під проводом шейха, або ж «батька» (кажучи анахронічно) – як називали Самуїла (1Сам. 10:12), Іллю (2Цар. 2:12) і Єлисея (2Цар. 13:14), які очолювали такі кеновіяльні групи. З даних девтерономістичної історії, що охоплюють два століття історії Північного царства, видно, яку важливу роль відігравали ті ентузіясти YHWH – і представники спільнот, і самітники – у піднесенні й у падінні цілої низки династій і у війнах зі Сирією на півночі та з Юдеєю на півдні. Бачимо також, як час від часу в тих групах з’являються великі пророки (Самуїл, Ілля, Єлисей), які, йдучи своїм власним шляхом, але не пориваючи зв’язків із групою, готують ґрунт для інтенсивної пророцької діяльності в Ізраїлі та в Юдеї в VIII ст. перед Р. Хр.
На завершення варто звернути увагу на два моменти, пов’язані з тим раннім етапом групового екстатичного пророкування. По-перше, члени цих груп – живе свідчення того, що пророцький рух може проявлятися не тільки в оголошенні віщування, але також у прийнятті певного стилю життя. З цього огляду «сини пророків» є прототипами відомих сект греко-римського періоду та релігійних орденів, які діють упродовж цілої історії Церкви. По-друге, навіть за часів «писемних», або «класичних», пророків обмеження пророцької діяльности лише виголошуванням віщування ставало дедалі більш проблематичним. Спостерігаємо тенденцію вдаватися до інших засобів вираження, напр., до показових інсценізацій і до символічної діяльности (напр., Ісая, який ходить Єрусалимом голий чи майже голий, Іс. 20:1-6; Єремія, який пікетує Храм, Єр. 7:1-8:3; Єзекіїль, який показує щось на кшталт вуличного театру, Єз. 4:1-5:12). Іншими словами, пророцьке покликання еволюціонувало від покладеної на нього особливої місії розказувати людям про певні речі чи протиставлятися комусь до своєрідного підпорядкування цій місії свого життя. Остаточним підсумком цього процесу є елементарний тип пророцької біографії, приклади якої можна добачити в нараційних традиціях про Мойсея, про Єремію та про Ісаїного Отрока. Ключовими моментами в такій пророцькій історії життя є покликання, опонування та переслідування, захист місії, якій перешкоджають, і часто мучеництво. Елементи такої пророцької біографії, без сумніву, доклалися до формування євангельської традиції про Ісуса, особливо тієї, яку показано у Євангелії від Луки.