Відображення профетизму в літературі

На думку більшості сучасних учених, першим пророком, кому приписали «книгу», був Амос, чия діяльність припадає приблизно на середину VIII ст. перед Р. Хр. Девтерономістична історія засвідчує, проте, що пророкування було в Ізраїлі явищем, відомим на той час уже близько трьох століть. Відповідно до загального девтерономістинного розуміння пророкування як продовження Мойсеєвої місії (Втор. 18:15-22), історик виводить галерею пророків, «слуг Божих», котрі напоумлювали народ, аби він дотримувався Закону, й остерігали – безуспішно, як виявилося, – перед фатальними наслідками відвернення від Бога (напр., 2Цар. 17:13).

Перед Амосом пророцький рух було зосереджено в Північному царстві (згодом – Самарійське царство), хоча придворні пророки, Натан і Гад, відігравали значну роль при Давиді. Девтерономістичну історію сфокусовано на кількох впливових постатях, починаючи з покликання Самуїла на пророка діяльності у святилищі в Шіло (1Сам. 3:1-18). Історик долучив до тексту також розлогі витяги з давніх традицій – усних, писемних чи й одних, і других: про пророка Іллю та його учня пророка Єлисея (1Цар. 17 – 2 Цар. 13), про їхні чуда (особливо Єлисеєві), а також про їхню участь у військово-політичних справах того часу, тобто бурхливого періоду з історії Самарійського царства за правління династій Омрі та Єгу (приблизно пруга половина IX ст. перед Р. Хр.).

У читача легко може виникнути враження, що то якісь поодинокі постаті, які зненацька з’являються на сцені й раз і назавжди зникають – зазвичай за таємничих загалом і, як-от у випадку з Іллею, показових обставин (2Цар. 2). Однак уважне прочитання дозволяє виявити їхній зв’язок із пророцько-екстатичними групами, відомими як «сини пророків» (bene han-nebi’im) чи просто «пророки» (nebi’іm). То були подібні до дервішів групи ентузіястів YHWH, котрі перебували у святинях чи поблизу них на центральній палестинській височині й у долині Йордану, напр., у Бетелі та Гілгалі. Походили вони з найбідніших і найбільш упосліджених верств ізраїльського суспільства; жили у своєрідній спільноті, проте без целібату (пор., напр., 2Цар. 4:1-7). Іноді з них глумилися, вважаючи їх безумцями, але також їх боялися. Вони культивували релігійні й екстатичні обряди під проводом шейха, або ж «батька» (кажучи анахронічно) – як називали Самуїла (1Сам. 10:12), Іллю (2Цар. 2:12) і Єлисея (2Цар. 13:14), які очолювали такі кеновіяльні групи. З даних девтерономістичної історії, що охоплюють два століття історії Північного царства, видно, яку важливу роль відігравали ті ентузіясти YHWH – і представники спільнот, і самітники – у піднесенні й у падінні цілої низки династій і у війнах зі Сирією на півночі та з Юдеєю на півдні. Бачимо також, як час від часу в тих групах з’являються великі пророки (Самуїл, Ілля, Єлисей), які, йдучи своїм власним шляхом, але не пориваючи зв’язків із групою, готують ґрунт для інтенсивної пророцької діяльності в Ізраїлі та в Юдеї в VIII ст. перед Р. Хр.

На завершення варто звернути увагу на два моменти, пов’язані з тим раннім етапом групового екстатичного пророкування. По-перше, члени цих груп – живе свідчення того, що пророцький рух може проявлятися не тільки в оголошенні віщування, але також у прийнятті певного стилю життя. З цього огляду «сини пророків» є прототипами відомих сект греко-римського періоду та релігійних орденів, які діють упродовж цілої історії Церкви. По-друге, навіть за часів «писемних», або «класичних», пророків обмеження пророцької діяльности лише виголошуванням віщування ставало дедалі більш проблематичним. Спостерігаємо тенденцію вдаватися до інших засобів вираження, напр., до показових інсценізацій і до символічної діяльности (напр., Ісая, який ходить Єрусалимом голий чи майже голий, Іс. 20:1-6; Єремія, який пікетує Храм, Єр. 7:1-8:3; Єзекіїль, який показує щось на кшталт вуличного театру, Єз. 4:1-5:12). Іншими словами, пророцьке покликання еволюціонувало від покладеної на нього особливої місії розказувати людям про певні речі чи протиставлятися комусь до своєрідного підпорядкування цій місії свого життя. Остаточним підсумком цього процесу є елементарний тип пророцької біографії, приклади якої можна добачити в нараційних традиціях про Мойсея, про Єремію та про Ісаїного Отрока. Ключовими моментами в такій пророцькій історії життя є покликання, опонування та переслідування, захист місії, якій перешкоджають, і часто мучеництво. Елементи такої пророцької біографії, без сумніву, доклалися до формування євангельської традиції про Ісуса, особливо тієї, яку показано у Євангелії від Луки.

Попередній запис

Формування пророцьких книг

П’ятнадцять пророцьких книг разом із книгами історичними (від Книги Ісуса Навина до Другої Книги Царів) формують центральну частину староєврейського канону, ... Читати далі

Наступний запис

Посилення протестного пророкування в VIII ст. перед Р. Хр.

У середині VIII ст. перед Р. Хр. податки, вилучення спадкової власности на користь держави, примусові роботи і загальна військова повинність ... Читати далі