Розмаїття форм пророкувань

«Пророкування» належить до тих специфічних слів, які мають дуже широку, проте слабко окреслену сферу значень. Зазвичай його розуміють, як здатність передбачати майбутнє, проте воно може бути пов’язаним зі заснуванням релігії (наприклад, пророкування Мойсея, Ісуса чи Магомета); зі жвавим, емоційним способом проповідування, як-от у випадку з Оралом Робертсом чи з Біллі Ґремом; з керівництвом сектою чи культом (як-от, напр., у випадку з Девідом Корешем); з громадською діяльністю (напр., Оскар Ромеро чи Мартін Лютер Кінґ-молодший) і з багатьма іншими категоріями та явищами. Є також загальне переконання, що пророк – це постать суперечлива, опозиційна до усталеної політичної чи релігійної системи. Хоча це часто відповідало істині в стародавньому Ізраїлі та в історії Церкви, як і відповідає істині й у сучасному світі, проте біблійний пророк міг відігравати і конструктивну, і дестабілізаційну роль у своєму суспільстві. Ранньохристиянське пророкування мало насправді насамперед позитивний характер і було спрямовано, згідно з 1Кор. 14:3, «на збудування, і на умовлення, і на розраду».

Відповідно до традиційного християнського погляду, усталеного від часів НЗ аж донедавна, вважали, що головна роль пророків СЗ полягала у віщуванні нової реальности в Христі й у Церкві. Отже, пророцьке віщування мало поєднувати минуле та майбутнє в одну безперервну історію спасення. В юдаїзмі, втім, незмінно акцентують Закон (Тору) як фундамент життя особи та релігійної громади, тож роль пророка послідовно окреслюють як проповідування та передавання нащадкам первинного Мойсеєвого об’явлення.

Нещодавно критична біблійна наука визнала за необхідне дослідити явище профетизму, не керуючись цими догматичними передумовами. Тож учені поставили собі запитання: яке значення терміна «пророк» у його первісному лінгвістичному, літературному та суспільному контексті? Українське слово «пророк» походить від грецького profetes, яке означає того, хто промовляє від імени когось іншого, переважно божества. Завданням, напр., дельфійських пророків було тлумачити незрозумілі, екстатичні висловлювання пітійської жриці – Аполлонової речниці. Та знаємо і таких пророків, як, напр., пророчиця Кассандра, котрі пророкували долю чи призначення. А властиво, кожного, кого вважали натхненним від бога, можна було назвати пророком. Варто зазначити, що для того, щоби підкреслити більш декларативні та раціональні аспекти пророкувань, грецькі перекладачі староєврейського Святого Письма вживали слово profetes і дієслово, що йому відповідало, а не слово mantis і споріднене з ним дієслово (висловом mantis позначали екстатичну особу чи віщуна й відтак екстатичні способи поведінки).

Власне, ні грецький, ані староєврейський термін не передає реального значення поліморфного явища профетизму в Ізраїлі. Широко вживаний староєврейський термін nabi’ (множ, nebi’im), який початково міг означати щось на кшталт «покликаний», є одним із визначень релігійних фахівців, наділених надзвичайними здібностями. Ішлося про таких осіб, як провидець (ro’eh), візіонер (духовидець) (hozeh) і Божий чоловік (’is ’elohim), а також – у подальшій послідовності – про ворожбитів, некромантів та інших фахівців, котрі чинили те, що забороняла ортодоксія (пор. Втор. 18:10-11), але що було практиковано впродовж цілої історії Ізраїля. Пророкування в широкому сенсі – на відміну від священства – було однаково доступне і для чоловіків, і для жінок, хоча ми не чуємо про «Божих жінок», – можливо, з огляду на суспільну ситуацію та на мандрівний спосіб життя, який у тій культурі не був відповідний для жінки.

Тому що терміном nаbі’ почали окреслювати практично кожну важливу постать у традиції (включно з Авраамом і з Мойсеєм), і це знайшло вияв також і в НЗ, поява цього терміна в розповіді чи в пророцькому тексті (а також у назвах пророцьких книг) не обов’язково розкриває перед нами статус та ідентичність тих осіб, до котрих його вжито. Мусимо читати самі тексти і стежити за реальними вчинками тих людей, за їхніми зв’язками зі сучасниками, а особливо зі сучасними їм інституціями; мусимо шукати відповіді на запитання про те, на чому ті особи базували своє право промовляти і бути чутими, а також як вони розуміли свою місію. Знаючи характер біблійних джерел, мусимо зважати на те, що це завдання не є легким, а в деяких випадках воно просто нездійсненне.

Джерела

У наших дослідженнях пророцького руху в Ізраїлі ми спираємося майже винятково на відповідні біблійні тексти. Два чи три написи на глиняних черепках (остраконах), датовані періодом незадовго до зруйнування Єрусалима в 586 році перед Р. Хр., а виявлені в Телль-ед-Дувейрі (Лахіш) у 1930 році, згадують про одного чи більше пророків, котрі виконували функцію вісників, безсумнівно долучених, як-от Єремія в той самий час, до політичних справ. Напис, зроблений чорнилом на штукатурці, знайденій у 1967 році під час розкопок у Дейр Алла на схід від Йордану, згадує як про провидця Валаама (пор. Чис. 22-24), який не був ізраїльтянином і якого біблійна та єврейська традиція не трактує однозначно доброзичливо. Палестинська зима та весняні дощі зробили своє, так що наразі не знайдено інших написів із біблійного періоду, які би стосувалися пророкування.

Цінні порівняльні дані походять із інших регіонів Близького Сходу, де вдавалися до послуг посередників, котрі в екстатичному трансі чи через сни, видіння та ворожбитські техніки передавали оракули, головно втішні, тим, хто звертався до них за порадою; насамперед користалися такими послугами люди, наділені владою. Найцікавіші матеріяли походять із царства Марі у Верхній Месопотамії з XVIII ст. перед Р. Хр. Екстатики та ворожбити, котрі працювали при храмі й у приватних осіб – чоловіки та жінки, – передавали Зімрі-Лімові, останньому правителю Марі, оракули від різних божеств у формі, подібній до типових висловлювань, відомих ізраїльським пророкам. Явища «пророцтв» із новіших часів (напр., серед нуерів у Судані чи серед американських індіянців) іноді беруть до уваги в дискусіях, але порівняльна цінність цих явищ є обмеженою з огляду на їх радикально відмінну суспільну природу.

До засадничих біблійних джерел належать такі: 1) історіографічна праця, відома вченим як девтерономістична історія, що охоплює Книгу Ісуса Навина, Книгу Суддів, Першу та Другу Книги Самуїла, а також Першу та Другу Книги Царів, де пророки відіграють важливу роль; 2) збірка з п’ятнадцяти «книг», авторство псих приписують пророкам, причому три книги (Ісая, Єремія та Єзекіїль) більш об’ємні, ніж решта дванадцять, що всі разом сформували би сувій, приблизно такий завдовжки, як кожен із трьох довших сувоїв; 3) натяки на пророків і на профетизм у П’ятикнижжі (особливо у Втор. 13:1-5; 18:9-22; 34:10-12), – втім, це постало з пізнішої рефлексії над профетизмом і не стосується безпосередньо самого явища; 4) Перша та Друга Книги Хронік, які було укладено в IV чи в III ст. перед Р. Хр. і які відображають дуже пізній етап розвитку, коли пророкування стало засадничо культовим явищем.

Попередній запис

Розділи 48-51

48:1-49:16 – Пророки й царі Сирах дає доволі повний огляд подвигів великого пророка північного царства Іллі (48:1-11; див. 1Цар. 17-19 ... Читати далі

Наступний запис

Формування пророцьких книг

П’ятнадцять пророцьких книг разом із книгами історичними (від Книги Ісуса Навина до Другої Книги Царів) формують центральну частину староєврейського канону, ... Читати далі