Забуте Різдво

Виявляється, після Нового року і перед старим Новим роком є свято Різдва, а точніше, два свята… Щось не дуже зрозуміло, але Сашуня вирішила нікого не розпитувати про подробиці. Головне, що тітку відпустили на Різдвяні канікули, і вона буде вдома цілих два тижні! Оце здорово! Тому Сашуня нетерпляче чекала, поки тітка роздягнеться, розмотає пухову хустку і зверне увагу на улюблену племінницю. Від захвату вона навіть пританцьовувала на місці.

– А що ти мені привезла? – запитала вона тітку. Але та не встигла відповісти, оскільки втрутилася бабуся.

– Сашо, тітка тобі нічого привезти не змогла. Вона ж віруюча, їй Бог велів до якогось там християнського коледжу вступити, з роботи звільнитися. У тітки грошей нема!

Сашуня побачила, як невдоволено стиснулися тітчині губи.

– Ось як, тітка віруюча! – зухвало взялася в боки вона. – Ану, Олександро, йди сюди!

З великої сумки тітка дістала ляльку, плюшевого ведмедика, жирафа, величезну мавпу, сумку з кубиками, пакунки з цукерками, печивом, яскраві книжки з малюнками… Сашуня верещала від радості, а бабуся з подивом дивилася на купу подарунків:

– Звідки ти це все взяла?

– Бог послав, мамочко! – блиснула очима тітка. – Це – тобі шаль у подарунок, це – татові шкарпетки, а це… щоб ми і Різдво, і Новий рік відсвяткувати змогли.

Тітка почала діставати якісь баночки та коробочки. Виглядала вона невдоволеною, але, помітивши, що бабуся розгубилася, пом’якшала:

– Я хоч і з роботи звільнилася, і до коледжу вступила, але Бог мені допомагає! У мене п’ять публікацій у різних журналах, а ще я вечорами підробляю!

Загалом, усе добре, що добре закінчується. Вони мирно пили чай, потім Сашуня пішла спати. А наступного дня… наступного дня вони з тіткою пішли до церкви на Різдвяне богослужіння для дітей. Сашуні там сподобалося, і найбільше те, що в церкві їй подарували картонний будиночок із цукерками. Дорогою додому Сашуня, притискаючи до себе подарунок, ділилася з тіткою своїми враженнями:

– Мені найбільше ляльковий спектакль сподобався, і спів, і подарунок! Тітонько, а коли ти маленькою була, ти теж Різдво святкувала?

– Святкувала, але не так.

– А як? Розкажи! Або ні, давай краще так: ми з тобою ще погуляємо, а ти будеш розповідати. Гаразд?

– Ну, добре. Слухай…

…Оленка прокинулася від того, що в будинку було дуже гаряче. Вона скинула з себе важку ватяну ковдру, спустила ноги з ліжка і принюхалася: смачно пахло пирогами, тісто на які бабуся поставила звечора. Зазвичай бабуся палила грубу, яка розташовувалась у великій кімнаті, але для пирогів розпалювали піч, яка завжди нагадувала Оленці величезний білий пароплав. Ця піч так і палала жаром, а бабуся діставала з неї деко з пирогами. Готові пироги лежали в емальованій мисці, на столі й навіть на стільці. Оленка схопила один із них, з рум’яною скоринкою, але відкусити не встигла.

– Прокинулася? – запитала бабуся, упоравшись з пирогами. – Вмивайся і сідай чай пити.

– Ба, а з чим пироги? – запитала Оленка.

– З рисом, повидлом, печінкою і з картоплею.

– А ватрушки будуть?

– Будуть і ватрушки. Ось тільки запізнилася я.

Оленка хотіла поцікавитися, чому ж бабуся запізнилася, але тут двері відчинилися і ввійшла сусідка – баба Ліза.

– Зі святом вас! – привіталася вона й подала Оленці газетний згорток, від якого теж смачно пахло. – Це тобі гостинчик.

У газету були загорнуті сірі коржі, які Оленка дуже любила – вони були кислуватими на смак і розсипалися в роті. Оленка пила чай із пирогом і коржиками, а бабусі перешіптувалися між собою.

– Так що дивися, Маріє, голова нині по домівках ходить, щоб ми Різдва не святкували! – і сусідка вибігла за двері, а бабуся витягла з печі пироги і ватрушки, що лишилися, накрила рушником і почала одягатися.

– Думала, до ранку з пирогами впораюся, та от не вийшло, – поскаржилася вона Оленці. – Не дай, Боже, голова зайде.

Оленка тільки хотіла поцікавитися, чому бабуся не хоче бачити голову, як двері знову відчинилися, і голова справді зайшов. Зазвичай Оленка не боялася його, адже голова завжди жартував із нею, коли заходив до них, і навіть дозволив одного разу бабусі відвести її на поле з горохом, де вони нарвали дві сумки зелених стручків. Та сьогодні він виглядав якось не так.

– Ти що це, Маріє, релігійний дурман розводиш? – сердито запитав голова. – Пирогами на всю хату пахне. Для чого напекла?

– Онука попросила – от і напекла, – відповіла бабуся. – Сідай з нами чай пити, поки ми не пішли.

– А куди ви йдете?

– У Старицю. Дитині пальто купити треба! – на підтвердження своїх слів бабуся показала рукою вбік Оленки.

Оленка дуже здивувалася. Про пальто бабуся їй нічого не казала, розповідала тільки, що вони підуть в якусь церкву, бо настало свято Різдва, і так далі. Вона хотіла запитати бабусю, чому та раптом передумала, але, подивившись на голову, вирішила промовчати. Тим більше, бабуся схопила її за руку і відтягла в спальню: чесати волосся, заплітати коси і одягати нову сукню. А голова посидів-посидів за столом і пішов. Правду кажучи, Оленка цьому дуже зраділа.

Бабуся поклала пироги і ватрушки у велику сумку, замкнула будинок на замок, і вони з Оленкою вийшли за ворота. Йти їм треба було довго: селом, потім повз цвинтар, потім спуститися з однієї гори і піднятися на іншу і, нарешті, перейти ліс, вийти на берег Волги. Всю дорогу Оленку займала думка про те, як вони переправляться через Волгу. Влітку їх перевозив дядько Борис на човні або на поромі, а як же зараз?

Проте Волга взялася кригою, так що вони з бабусею вільно пройшли по ній і вийшли на «битий шлях» до автобусної зупинки. Повз них пролітали машини і не зупинялися, лише водій вантажівки зглянувся над бабусею з онукою і пригальмував. Оленка мало не впала з високих сходинок, коли залазила у вантажівку. Але ось, нарешті, вони влаштувалися в теплій кабінці і Оленка почала дивитися вперед: так цікаво їхати зимовою дорогою! Щоправда, милуватися зимовим видовищем їй довелося недовго: невдовзі перед ними замиготіли будинки Стариці, довелося злазити з машини. Бабуся справді потягла Оленку до величезного універмагу і після кількох примірок купила їй пальто. Оленці воно дуже сподобалося: темно-червоне, з пухнастим жовтим коміром, покритим коричневими плямами, точнісінько як у леопарда! Пальто бабуся просто в магазині одягла на Оленку, а теплу куртку зняла з неї і попросила продавця запакувати. А після всього цього вони з бабусею вирушили на автовокзал і поїхали до церкви.

Церква була не в самій Стариці, а в наступному за ним селищі й дуже відрізнялася від тих церков, які бачила Оленка в цьому місті. Звичайний будинок, на стінах висять якісь незрозумілі написи, бабусі сидять на лавках і співають протяжні пісні. Оленка занудьгувала, але звідкілясь з’явилася молода вродлива тітка і забрала Оленку до іншої кімнати. Тут було веселіше. Діти сиділи просто на підлозі, а тітка Валя розповідала історію Різдва. Хоч Оленка і чула її від бабусі, та слухати все одно було цікаво. А ще тітка Валя сказала:

– На Різдво всі дарують один одному подарунки, і ви теж їх зараз отримаєте. Михасю, допоможи мені.

Товстий хлопчик із пухкими щоками тримав велику корзину, а тітка Валя вибирала іграшки та роздавала дітям. Оленці дісталася лялька, яка пищала і заплющувала очі, і Оленка дуже зраділа: саме таку вона й хотіла. А ще кожен отримав пакунок із цукерками і мандаринами, після чого всі молилися і дякували Богові за подарунки та за Різдво, і Оленка теж молилася. Потім діти приєдналися до дорослих. Оленка перестала соромитися і навіть прочитала віршик, якого її навчила бабуся, а потім уважно слухала, як старенький дідусь читав із Біблії про свято Різдва. Нарешті, служіння закінчилося. На вулиці було дуже темно і холодно, а їхати додому треба було дуже довго, тому Оленка з бабусею залишилися ночувати в тітки Валі. Пили чай із пирогами, потім в Оленки почали злипатися очі й вона пішла спати разом зі своєю новою лялькою. Так закінчилося Різдво…

Наступного дня вони стояли на зупинці й чекали на машину. Оленка притискала до себе ляльку.

– Дивися, нікому не кажи, що ми Різдво святкували, – навчала її бабуся. – Про пальто можеш розповісти, а про Різдво – ні в якому разі.

– Чому? – здивувалася Оленка. – Адже Різдво – це свято, його всі відзначають, всі пам’ятають. Самі ж казали.

Бабуся важко зітхнула:

– Це раніше його пам’ятали, а зараз забули. І будуть у нас неприємності, якщо в селі про це дізнаються, маму твою з роботи вигнати можуть. Так що краще мовчи, гаразд?

Оленка хотіла відповісти, але тут поруч із ними пригальмувала вантажівка, звідки визирнув водій, який підвозив їх до Стариці.

– Оце так! Старі знайомі! – присвиснув він. – Ну, залазьте в машину.

Дорогою водій люб’язно розмовляв із бабусею:

– Ось у мене матуся така, як ви, – казав він. – Так вона вчора в церкву подалася Різдво відзначати: свято, бачте. Їй свято, а в мене неприємності можуть бути…

Оленка зітхнула. Якщо святкувати Різдво, тоді у всіх будуть неприємності. Але ж учора казали, що це чудове свято. Чому ж його забули? Чому одні люди зляться на інших за це свято? Запитань було багато, і Оленка добре знала, що навіть бабуся не зможе дати на них відповідь. Вона зручніше пригорнулася до неї і задрімала. Для себе ж зробила висновок: все-таки, Різдво – чудове свято, бо Син Божий прийшов у цей світ, щоб зробити людям добро. І вона, Оленка, буде обов’язково святкувати його і пам’ятати про нього. Пам’ятати, незважаючи на те, що багато людей про Різдво забули…

– Але зараз святкувати Різдво ніхто не забороняє, – закінчила свою розповідь тітка. – Віруючі можуть ходити до церкви, ніхто їх за це карати не буде. Але, на жаль, багато людей все одно забувають про Різдво, забувають про те, що це велике свято, коли у світ прийшов Спаситель. …

Сашуня на хвилинку пригорнулася до тітки.

– Я теж Різдво ніколи не забуду, – пообіцяла вона. – І Сина Божого…

– Ісуса Христа, – закінчила тітка. – От і славно!

Сашуня взяла тітку за руку, і вони повільно пішли додому.

Попередній запис

Випробовування

Сашуня з тіткою йшли з магазину додому. – Тітонько, а Бог нас любить? – запитала Сашуня. – Звісно, любить, – ... Читати далі

Наступний запис

Гумовий Їжачок

Гумовий Їжачок постійно бурчав і з усіма сварився, тому інші іграшки не хотіли з ним дружити. Та Їжачку і не ... Читати далі