Андрій мріяв купити голубів. У всіх хлопців були голубки, тільки йому батько не давав грошей.
«Ех, хоч би одного голуба, – зітхнувши, подумав Андрій. – Я б усе віддав, щоб мати свого голуба».
Але батько точно не дасть грошей. І мати не дасть. Ну, з нею зрозуміло: не працює. Звідки в неї гроші? От у батька гроші бувають, тільки він частенько їх пропиває відразу після зарплати. Мати в нього, п’яного, витрусить гроші зі штанів, скільки залишилося в кишенях, на те й живуть. З батьком краще не зв’язуватися – поб’є. Тільки-но щось йому не подобається – відразу за ремінь береться. Від такого життя і сам Андрусь став, немов малий звір. Бився з найменшого приводу. Тому й друзів у нього не було. Одна мрія тільки гріла його серце – голуби! Але мрій – не мрій, а на ділі нічого немає: ні голубів, ні голуб’ятника.
Додому йти не хотілося. Понудьгувавши на самоті і зголоднівши, він вирішив залізти до сусідки в город. Город у неї був хоч куди: і огірки, і помідори. Сама баба Катя садити не могла – вона була в літах і підсліпувата, тож їй із церкви молодь щовесни городик засаджувала. А що з молитвою посаджено – те зростає на славу. Ні в кого таких помідорів у селі не виростало. Ось саме цих помідорів і захотілося Андрієві. Але не встиг доторкнутися до першого помідора, як чиясь сильна рука схопила його за комір.
– Е-е, хлопче, та ти що, красти надумав? – Степан, схожий на Іллю Муромця хлопець з протилежного кінця села, єхидно посміхався: – А ти їх садив? Чи, може, бур’ян полов? Водицею поливав? Недобре, братику, бабусь ображати. Коли їсти хочеш, прийди і попроси, а ще краще – зароби.
– Та як я зароблю, мені ж лишень одинадцять, – Андрій намагався вирватися із залізних рук молодця.
– Так ти ж уже зовсім дорослий чоловік! Копати можеш, води старенькій наносити – теж. А то на паркані цілими днями висиш і від нудьги позіхаєш.
– Що хочу, те й роблю! – злісно буркнув Андрій. – Пусти, а то таткові скажу.
– Твій татко з тебе шкуру спустить, коли розповім, де я спіймав тебе.
Що правда, то правда. Батько ніби шукав приводу, щоб відшмагати сина. Андрійко похнюпився.
– Слухай-но, хлопче, – сказав Степан, взявши Андрійка за плечі й дивлячись йому в очі, – якщо зробиш мені послугу, то прощу тобі і навіть заплачу. Погоджуйся, поки не пізно.
– Гаразд… Що за послуга така? – понуро запитав хлопчак.
– Розумієш, мені на два тижні поїхати треба, а бабуся Катя погано бачить. Її, знаєш, до церкви відвести треба і назад додому привести. Я водив, та ось тепер на курси їду, а хлопців вільних зараз немає і попросити нікого. Допоможеш – я тобі за кожен раз по два карбованці платити буду. Туди – один і назад – другий. Цілих 12 карбованців! А будеш по господарству допомагати, то ще доплачу. Зможеш собі цукерок накупити. Ну як, по руках?
– Цукерок! – Андрій презирливо пирснув. – Що я, маленький чи що. Я вже краще…
І він запнувся… Не сказав, що голуба можна купити, а якщо поторгуватися, то й два голуби!
– Я так розумію, ти згоден?
– Гаразд, по руках.
– Але дивись, сам стареньку не кривдь і від інших захищай. Домовилися?
– Домовилися.
– Ну, а тепер ходімо, я тебе як нового поводиря бабусі відрекомендую, заразом помідорів поїмо, – широко посміхнувся Степан.
З цього дня почав Андрій бабі Каті допомагати. То води наносить, то двір підмете, то грядку просапає, а в дні служби до церкви і назад проведе. Одне тільки не подобалося йому: стареньку в церкві чекати доводилося. Спершу він не слухав, тільки розглядав людей, розписні вікна, а то й просто у вікно дивився. Але одного разу почув він, як діти співають: «Ісус любить всіх дітей». Потім проповідник говорив про те, що Бог – добрий Батько, що Він любить усіх людей.
«Усіх, окрім мене. Мене ніхто не любить», – нахмурився Андрій.
Раптом проповідник, немов підслухавши його думки, сказав:
– Немає жодної людини на світі, яку б Бог не любив, Він любить кожного, але питання в тому, чи люблять Його ці люди. Бог любить усіх, але Його любить тільки мала кількість людей, решта – відкидають, а потім запитують: чому мені так погано живеться на цьому світі, чому мене не люблять і я такий самотній? Я хочу відповісти таким: тому, що без Бога людині погано, без Нього людині самотньо. Так повернися ж до Бога і радій Його любові!
Андрійко не знав, чому заплакав; йому було соромно за непрохані сльози; він боявся, що над ним будуть сміятися, але не міг нічого з собою вдіяти.
Раптом почув голос баби Каті:
– Ходімо, любчику, я тебе відведу до Бога.
Вона м’яко взяла його за руку і повела так, як він досі вів її, ніби не вона сліпа, а він.
Проповідник зійшов униз до хлопчика і сказав:
– Я знаю, Бог торкнувся твого серця. Чи хочеш ти бути з Ним?
Андрій не міг говорити, лише кивнув головою.
– Тоді ти повинен попросити пробачення в Бога за те, що своєю поганою поведінкою засмучував Його. Він любить тебе і простить, але ти повинен будеш назавжди відмовитися робити те, що засмучує Бога. Згоден?
Андрій кивнув головою. Вони молилися всі разом: і Андрій, і баба Катя, і проповідник, і всі, хто був того дня в церкві.
Зазвичай з бабусею Катею вони ніколи ні про що не говорили: мовчки до церкви йшли, мовчки поверталися назад, але з цього дня все змінилося. Вони не могли наговоритися. Андрій запитував і запитував, а вона відповідала тихо й лагідно. Ніхто ніколи не говорив так з Андрійком. Його серце радісно билося, ніби казало: «Подивіться, мене теж люблять».
Все для нього відтепер було іншим. Допомагати бабусі стало неважко. Тільки одного разу, набираючи воду з криниці, зазирнув у відро і здалося, що звідти обличчя матері визирнуло. Сумне-пресумне. І кольнуло серденько: матері ж ти зовсім не допомагаєш, а вона, бідолашна, з ранку до вечора одна, як бджілка, працює, і ніхто їй спасибі не скаже, тільки чоловік побоями пригощає. І так йому стало шкода матусю! Вирішив тоді хлопчина марно по вулицях не ганяти, а тільки-но закінчить свою роботу, одразу піде додому матері допомагати. Важко буде на два господарства працювати, але ж він вже чоловік, так Степан сказав.
Тепер в Андрійка і друзі з’явилися. У недільній школі навчалися Сашко, який на два роки був старший від Андрійка, та Мишко, трохи молодший. Хлопчиків дражнили в селі – от і вийшло, що вони здружилися. Тепер хлопці іноді приходили разом з Андрійком допомагати бабусі Каті.
Спершу все було добре, але невдовзі вдарила гроза.
Вдома не відразу дізналися про зміни в житті хлопчика. Тільки дивувалися, що син став поступливим. Мати не могла натішитися неочікуваною допомогою. Тільки, знай, гадає, чому це щастя їй таке дісталося. Але село – це не місто. Щоб новину повідомити, не треба друкувати її в газеті. Чутки по селу швидко повзуть. Дійшло й до батька, що синок його в церкву до «баптистів» ходить.
– Андрусю, тікай, твій батько погрожував убити тебе сьогодні, – закричав захеканий від швидкого бігу Мишко. – Біжи до церкви, а я бабусю сам приведу!
Андрій побіг. Батька не було видно, і хлопчик трохи заспокоївся. Незабаром почалася служба. Поруч були бабуся і Сашко з Мишком. М’який голос проповідника зовсім заспокоїв хлопчика. Аж ось раптом спину пронизав гострий біль.
– Я тебе, поганцю, вб’ю, – це був батько з ременем у руці. Обличчя його було червоним від злості. Він ще раз ударив сина, але чоловіки, які стояли неподалік схопили його за руки і вивели за двері.
Там вони серйозно поговорили, і батько пішов, лаючи сина брудними словами і погрожуючи вбити його. Після служіння всі зібралися у дворі. Кожен намагався підбадьорити Андрійка. Кликали до себе на той час, поки батько заспокоїться. Але Андрій сказав:
– Я піду додому. Там мама, батько на неї накинеться. А тепер, коли я з Богом, мені не страшно, Він мене захистить.
І пішов. А дорослі стали в коло і помолилися про Божий захист для сміливого хлопчака.
Мати стояла біля печі й тихо плакала. Батько сидів за столом чорніший за хмару. Перед ним стояла пляшка горілки і тарілка квашених огірків. Але він ще не був п’яний.
– Навіщо прийшов? – злісно запитав батько. – Йди до святенників, заманили тебе, то нехай тепер і годують-взувають. А мені ти більше не син. Поріг переступиш – уб’ю!
Андрій пішов до баби Каті. Та поплакала, помолилася і сказала:
– Ти на батька зла не тримай, прости йому. Він не знає, що робить. Будемо Бога просити за нього, а Він вже подбає. Матір не забувай, допомагай їй, бо ж вона, бідолашна, не винна, що чоловік у неї такий. І надійся на Бога. Він усе влаштує.
Незабаром приїхав Степан. Залишився задоволений Андрієвою роботою, похвалив і грошей дав. Але хлопчик відмовився.
– Ти, дядьку Степане, гроші сховай, – зовсім по-дорослому сказав Андрій, – я більше отримав, аніж ти мені можеш заплатити. У мене тепер є друзі; є Бог, Який любить мене. Це я з тобою розплачуватися повинен.
– Ну й дива! – як маленький, радів Степан. – Так, хлопче, порадував ти мене. А я, дивак, Богу молився за тебе і все турбувався за бабусю, чи не ображаєш її, бува. Навчив ти мене, братику, ой, навчив. Треба ж, я весь цей час не довіряв Богові, а Він он як все влаштував. Каюсь, грішник я і невіра. Як же ти тепер з батьками?..
– А я вдень, поки батько в полі, матері по господарству допомагаю. Плаче вона, бідолашна.
– Та вже яка мати за сином плакати не буде.
– Та ні, не тому плаче. Я їй Біблію читаю, вона вже й Богу молиться. До церкви хоче йти, та батька боїться. Ось і плаче.
– Оце так справи…
Не було в Андрійка бажаного голуба, не було тепер і рідного дому, але серце його не засмучувалося, бо ж був у нього ТАКИЙ люблячий Бог-Отець, що душа його співала від радості. Тільки одне засмучувало хлопчика – батьки. Молився він за них щодня. І бабуся теж, і Степан, і Сашко з Михайликом. І не марно. Ось як все вийшло.
Прийшов якось Андрійко матері допомагати, а її немає вдома. Почав тоді він сам худібку годувати, гній прибирати. Схопив кошика, повернувся до виходу і став як укопаний… Перед ним стояв батько з ременем у руці.
– Говорили мені, а я не вірив, – злісно зашипів він. – Уб’ю-ю-у!
І пішов на Андрійка. Хлопчик впустив кошик, руки й коліна його затремтіли, але погляд був прямий і твердий. З будинку почулися крики і стукіт у двері. Це мати, замкнена в будинку, осміліла, намагаючись вирватися, щоб захистити сина.
Батько хльоснув раз, другий. Хлопчик мовчав, зціпивши зуби.
– Так ось як ти? Ну, тоді отримай все сповна!
Ремінь здіймався без перерви, поки Андрійко не впав.
Батько вхопив його за петельки, затряс і закричав:
– Відмовся, Христом Богом прошу, відмовся від штунд! Прощу! Додому поверну! Чуєш?
– Бог любить тебе, тату, і я люблю тебе… – тихо прошепотів Андрійко ледве ворушачи розбитими губами, і знепритомнів.
Тільки зараз батько зрозумів, що накоїв. Обличчя хлопчика було мертво-блідим, губи посиніли, від цього кров на обличчі здавалася яскравішою. Батько відпустив сина й заплакав надривно, мов поранений звір:
– Та що ж це-о-о! Господи, прости мені!!! Все віддам, тільки хлоп’я спаси! Пити кину, до церкви ходити буду, спаси синочка-а!!! Андрусю, прости мені, синку! Господи, прости!!!
Він схопив сина і притиснув його до грудей тремтячими руками, ридаючи на повний голос. А з хати йому вторувала дружина, марно намагаючись вирватися із замкненого будинку.
Андрійко розплющив очі й слабким голосом попросив: «Пити…»
Батько обережно поклав сина на солому і побіг до криниці по воду. Напоївши хлопчика, він обережно взяв його на руки й відніс у будинок. А дружині, яка кинулася до сина, тихо, але наполегливо сказав:
– Нагрій, Маню, води і приготуй узвар із трав. Сам накоїв лиха, сам лікувати буду, а Бог мені допоможе. Недаремно за Нього Андрійко таку муку прийняв… – помовчав хвилину і впевнено додав: – Він допоможе! Обіцяв я Йому не ображати вас більше, і не питиму гіркої, і до церкви Андрійкової також пообіцяв Богові ходити.
Маня, змахнувши сльози, побігла готувати синові ліки.
Три дні і три ночі кидався в гарячці Андрійко, а батько його на колінах стояв поруч – у Бога сина вимолював, та ще прощення собі, грішному.
Видужав таки Андрійко – Бог почув батькову молитву Тепер і син, і мати, і батько до однієї церкви ходять, одному Богу моляться – Тому, хто радість і любов їм дав.
А голубів Андрійкові батько якось на свято подарував, і голуб’ятник вони разом змайстрували. Отак здійснилися всі Андрійкові мрії.
Можеш мені повірити, друже, адже Андрійка і всю його сім’ю я щонеділі в церкві бачу і за руку вітаюся.
