У великому багатоповерховому будинку більшість мешканців один одного не знають. Але ті, котрі живуть поруч, на одному поверсі, як правило, знайомі. Зустрічаючись, сусіди вітаються один з одним. На другому поверсі, де жив Юрко, було чотири квартири. В одній жив сам Юрко з батьками та молодшим братом, у двох інших жили нецікаві йому люди середнього віку: їх діти виросли і роз’їхалися, а самі мешканці цілими днями пропадали на роботі. У четвертій квартирі жила бабуся зі смішним несучасним ім’ям Лукера Ферапонтівна. Взагалі-то вона була смиренною, тихою і доброю, але мешканці чомусь її не любили. Називали насмішкувато «сектанткою» або «баптисточкою» і зневажливо дивилися щоразу вслід. А вдома наказували дітлахам обходити стареньку десятою дорогою і за жодних умов не розмовляти з нею.
Діти швидко зрозуміли, що кривдити Лукеру Ферапонтівну безпечно – батьки не покарають. Тому варто було їй з’явитися на вулиці, як вони бігли до неї і кричали різні зневажливі слова, жбурляли в неї маленькі камінчики. А дівчатка глузливо дивилися на неї, наслідуючи дорослих. Старенька мовчки йшла, хоч в очах її притаївся сум і стояли сльози.
Юрко не бігав з усіма хлопцями за Лукерою Ферапонтівною, адже він все-таки жив з нею на одному поверсі. Тому робив хитріше: чекав, коли бабуся поверталася додому, і починав з нею розмову. Ось і сьогодні, дочекавшись її, запитав: «Не набридли вам ці бешкетники, бабусю Лукеро? Чому Ваш Бог вас не захищає? Це, мабуть, тому, що Його немає».
Лукера Ферапонтівна раніше переконувала хлопчика, що Бог милостивий, що Він її любить, що Він все бачить і ніколи не залишається в боргу, що Він покарає її кривдників, і що тому їй так сумно і дуже шкода нерозумних дітей. Але потім вона почала мовчки проходити повз Юрка і, ні слова не відповідаючи на його уїдливі слова, відкривала двері своєї квартири і так само мовчки заходила.
Незабаром ця «забава» набридла Юркові, і він перестав чекати бабусю біля її квартири, і тільки якщо випадково зустрічав де-небудь, запитував, де ж її Бог. Так і жили вони доти, доки… Гаразд, розповім по черзі.
Одного разу Юрко йшов вулицею. Просто йшов. Мама дала грошенят на морозиво, отож, на душі в Юрка було весело. Він вирішив піти до міського парку, там веселіше, та й морозиво смачніше. Але біля самого входу до парку він зустрів старого бомжа. Юрко не був злим хлопчиком і іноді давав жебракові копійки. Ось і зараз він поліз, було, до кишені, але раптом згадав, що копійок у нього немає, а є тільки гроші на морозиво. Старий же на нього дивився, і в очах його жевріла надія. Юрко не знав, що робити: руку витягнути незручно – виходить, не виправдав сподівань бідолахи, проте й віддати гроші шкода – надто багато, цілих п’ять карбованців. Повагавшись, Юрко таки віддав синій папірець жебракові. І поки той вдячно кланявся, поспішив піти геть з парку.
«Морозиво відміняється, – зітхнув хлопчик, – піду додому». Він повільно побрів вулицею, буцаючи носком черевика камінчик. Раптом на тротуарі побачив синій папірець. Так і є – п’ять карбованців! Юрко підняв гроші і озирнувся довкола. Чиї гроші? Поблизу нікого не було. Юрко поклав гроші до кишені і замислився. Згадав, як казала бабуся-сусідка про те, що Бог усе бачить. «Може, Бог справді є? Може, це Він повернув мені гроші? Бачив же, як я зробив добро жебракові, і відплатив мені добром? Не могло ж бути такого збігу, адже не один і не два, а саме такі ж п’ять карбованців – одним папірцем», – подумав він. Вирішив запитати в Лукери Ферапонтівни, чи правильна його здогадка.
– Та що тобі сказати, навіть не знаю, – зітхнула бабуся. – Там, на небі, у Бога скарбниця є. Кожен віруючий знає, що, коли робить добро ближньому, то його багатство на небі зростає. Бог збирає добрі справи кожного віруючого до скарбниці. Але ти не віриш у Бога, тому твоєї скарбниці там немає, а значить, немає і ніяких внесків. Ти, звісно, зробив добро – отже, дав Богові в позику. Проте Бог ні в кого не хоче бути боржником, ось тому Він відразу з тобою і розрахувався.
