Хочеш – вір, хочеш – не вір, але одного разу я дізнався, що в мене є особлива сила. Силачів багато на світі, але мало богатирів, яким лише сім років. Не віриш? Тоді послухай, що зі мною трапилося.
Справа в тому, що в мене під диваном оселився страшний звір Скрипун, за шафою – страховисько Верескун, під столом – синюшний Заповзай, під кріслом – Шурхало, а за вікном – огидний Стукало. Виповзали страховиська тільки вночі. Вдень вони були тихенькі, сумирненькі. Напевно, маму боялися. Маму всі бояться, кіт Васько – особливо, якщо мама віник бере або пилосос умикає. Тоді в кота шерсть дибки стає, він вигинає спину і сичить, мов змій, а потім заб’ється в куток, або втече геть. Навіть наша пітбулька Тері, така вже ж смілива бійцівська собака, проте й та, коли мама сердиться, заповзає під стіл, вуха притисне, хвіст опустить і сидить тихо-тихо, не ворушиться. Ось така в нас сувора мама.
Страховиська весь день чекали, поки мама спати ляже, а вже тоді починали бешкетувати. Скрипун загрозливо скрипів при кожному моєму русі. Бувало, всю ніч лежу нерухомо, щоб тільки не чути цього жахливого скрипу. Верескун чекав, поки я почну засинати, і тоді він штовхав двері шафи, які зі страшним вереском відчинялися. А синюшний Заповзай заповзав під стіл і звідти підглядав за мною. Знаєш, як це моторошно, коли за кожним твоїм рухом стежать?! А Шурхало і Стукало… Уявляєш, як вони лякали мене? Постійно шелестіли листям і стукали гілками в вікно. Вночі мені не було спокою.
А почалися ці нещастя зовсім недавно, коли мама з татом вирішили, що я вже дорослий. Вони вважають, що не можна більше бабусі спати зі мною в одній кімнаті. І бабуся, і я були проти такого рішення, але мама розсердилася. А я вже казав, що, коли мама сердиться, всі в будинку стають слухняними і тихими. Тому ми з бабусею посумували, поплакали і почали жити в різних кімнатах. У моїй відразу ж оселилися ці чудовиська.
Навіть удень я дуже боявся залишатися в себе, бо знав, що чудовиська все ще в моїй кімнаті. Вони тільки й чекають, коли в будинку нікого не буде, щоб лякати й мучити мене. Я, напевно, так би й помер від страху, якби не мій тато. Він першим помітив, що зі мною щось не так.
– Чому це в тебе сині кола під очима, друже? – запитав він мене якось за сніданком.
Але мені не хотілося розповідати, щоб не засміяли, тому я насупився і почав сердито колупати виделкою яєчню.
Тато відразу все зрозумів. Він у мене справжній друг, коли треба – виручає. Тато запропонував піти з ним на спортмайданчик і пограти у футбол. Мамі ця ідея не сподобалася, але, подивившись уважно на тата, вона дозволила.
На спортмайданчику ще нікого не було, і ми з татом могли поговорити. Я розповів йому про своїх ворогів.
– Так, синку, я тобі не заздрю. Замість того, щоб спати, ти тремтиш всю ніч від страху. М-м-м, треба з твоїми страховиськами щось робити, – зітхнув тато. – Є один спосіб, але він нелегкий і потребує мужності. То що, поборемося з ворогами?
Я глянув на тата: він дивився на мене серйозно. Зрозумівши, що з мене не сміються, а, навпаки, навіть дуже турбуються, я кивнув на знак згоди головою.
– Отже, з цієї ночі оголошуємо війну. Але самим нам не впоратися, тому покличемо на допомогу найсміливішого, наймогутнішого Воїна.
– Іллю Муромця? – захоплено запитав я.
– Та ні ж бо! Що там Ілля Муромець, чим він може допомогти?!
– Альошу Поповича?
– Ну що ти! Та цей же зовсім слабак, куди йому зі страховиськами змагатися. До того ж казковий він, а казки – це тільки для маленьких. Я тобі справжнього Воїна пропоную на допомогу, а ти про якихось казкових героїв мені кажеш. Думаєш, я тебе обманюю? Скажу одне: цього Воїна побачити неможливо, Він невидимий. Але якщо ти Його попросиш бути з тобою, то одразу відчуєш Його силу та допомогу. Але це не все. Воїн тобі допоможе, але й ти сам повинен набратися мужності. Адже це твої вороги, значить, не ти повинен Воїнові допомагати, а Він тобі. Боротися тобі теж доведеться, бо Воїн – не чарівник із казки, Він не буде чарівною паличкою махати, а тільки допомагатиме тобі в твоїй війні зі страховиськами. У Нього, звісно, багато сил, і Він легко може перемогти будь-якого ворога, але Він знає, що справжня перемога буде тоді, коли ти сам будеш воювати. Ну як? Ти готовий?
– Готовий.
– Тоді давай покличемо Його. Оскільки Він невидимий, то ми заплющимо очі. Спершу я покличу Його, а потім – ти.
Ми заплющили очі і тато сказав:
– Господь мій і Бог мій, Ти – наймогутніший на світі, Ти – найсильніший Воїн, Ти завжди перемагаєш Своїх ворогів, виганяєш страх із наших сердець і допомагаєш нам, простим людям, перемагати зло. Ти з найменшої і найслабшої людини можеш зробити великого воїна! Я прошу тебе, прийди на допомогу моєму синові сьогодні вночі, коли він буде битися з монстрами. Тепер ти, синку, попроси. Він хоче, щоб ти з Ним поговорив.
– Я не знаю Тебе, Великий Воїне, але я чув багато разів, як тато просив Тебе про допомогу. Я багато разів чув від нього, що Ти йому допомагав. Допоможи й мені перемогти моїх ворогів.
Так я попросив Великого Воїна допомогти мені. Тато сказав, що як тільки мені стане страшно, я повинен покликати Великого Воїна, але й сам повинен виганяти всі страхіття із моєї кімнати.
Я так і зробив. Коли настав вечір, я повечеряв і пішов до своєї кімнати. Тато мені підбадьорливо підморгнув і побажав на добраніч, багатозначно посміхаючись.
Тільки-но я зайшов до кімнати, як Скрипун заскрипів, Шурхало зашарудів, Стукало застукав, Верескун заверещав, а Заповзай завовтузився під столом. Я зрозумів, що зараз почнеться битва. Тоді я заплющив очі й покликав Великого Воїна на допомогу. Я пам’ятав, що мені й самому доведеться воювати. Тому, як тільки я відчув, що Великий Воїн стоїть за моєю спиною, відразу перестав боятися, адже тепер ззаду мені не загрожувала ніяка небезпека. Я схопив віник, бо знав, що всі бояться маминого віника, і сміливо кинувся на диван. Побив його, а потім пошурував віником під ним. Скрипун зник. Потім хоробро кинувся на Верескуна. Він ховався в шафі. Я його віником вигнав із шафи і міцно-міцно закрив дверцята, щоб йому не було куди сховатися. І він, як боягуз, відразу втік. З Шурхалом і Заповзаєм було трохи складніше. Довелося свій грізний віник-винищувач у всі щілини пхати, а це не так вже й просто, тому що віник не скрізь пролізав, проте мені вдалося вигнати і їх. А Стукало сам утік, коли зрозумів, що залишився один. Тільки кватиркою хряпнув – і згадуй лиш як звали.
Я вийшов до тата і розповів про те, що здобув першу перемогу.
– А ти подякував Воїну за Його допомогу? – запитав він.
– Ні, забув.
– Ще не пізно.
Ми знову заплющили очі, подякували Йому за допомогу, а тато ще попросив, щоб Воїн охороняв мене вночі.
Ця ніч була чудовою. Я відразу заснув. Це ж не жарти – мене охороняв Сам Великий Воїн. Я більше нікого не боявся. Я тепер найщасливіший, тому що тато сказав, що Великий Воїн, якого звуть Ісус Христос, мене ніколи не залишить, Він буде захищати мене і допомагати мені. А ще невдовзі я піду до школи і навчуся читати. Ось тоді тато мені подарує головну книгу Воїна, де написано, що потрібно робити, щоб самому стати таким воїном, як Великий Воїн.
А потім я розповів про свого нового Друга хлопцям з нашого двору. Багато хто сміявся наді мною, але деякі повірили і теж попросили, щоб Великий Воїн допоміг їм упоратися зі страхом. І знаєте, Він їм також допоміг. Тепер ми разом дружимо: мої друзі, я і Великий Воїн.
